«Зачаровані на Схід»

«Зачаровані на Схід»

00:00,
22 Грудня 2012
1978

«Зачаровані на Схід»

00:00,
22 Грудня 2012
1978
«Зачаровані на Схід»
«Зачаровані на Схід»
Ця настанова живе й діє в нинішній українській журналістиці на рівні неусвідомленого стереотипу, який має коріння частково у сталінському, а частково – ще у столітньої давнини міфі про «золотоглавий Третій Рим».

«Зачаровані на Схід» – так про себе і своїх товаришів казав колись Ярослав Галан, знаний галицький комуніст-публіцист. Попри все, попри розстріляну НКВД його кохану дружину, попри нищення «органами» значного числа західноукраїнських комуністів, попри вельми специфічне ставлення Кремля до української культури, для Галана світло істини йшло зі Сходу. Як і для його батька Олександра, котрий із хлібом-сіллю зустрічав у зайнятому російськими військами Львові на початку 1915 року імператора Миколу ІІ…

Часи змінилися. Ярослава Галана сьогодні літературознавці згадують як талановитого драматурга, котрий занапастив свій хист. Але його настанова живе й діє в нинішній українській журналістиці на рівні неусвідомленого стереотипу, який має коріння частково у сталінському, а частково – ще у столітньої давнини галицько-москвофільському міфі про «золотоглавий Третій Рим», про «світло зі Сходу». Йдеться не про політичні, а радше про лексично-стилістичні формули, які в той же час впливають на світогляд як самого журналістського корпусу, так і – передусім – масової аудиторії. Бо ж форма подачі думки, як учив іще Гегель, тісно пов’язана зі змістом і впливає на нього, вона – не лише щось зовнішнє, «форма міститься в самому змісті».

Я не маю на увазі тих журналістів, котрі апріорі вважають московських колег гігантами думки й найкращими у світі «акулами пера» (власне, клавіатури, відеокамери та мікрофону, якщо казати про сьогоднішні технічні реалії). Такій публіці варто було б уважно придивитися до отих «найдосконаліших зразків» журналістики пильніше. Скажімо, для мене особисто знаменита колись «Комсомольская правда» скінчилася навесні 1992 року, коли я прочитав там про тодішні українські купони слова «смешные фантики с видом Андреевского спуска». І справа навіть не у хамстві (якого в Москві завжди вистачало і від якого завжди потерпала і потерпає російська ж провінція). Справа у тому, що на купонах була зображена Свята Софія Київська. Москва ж і тоді претендувала, і зараз претендує на роль «Третього Риму», а до історії Росії безпосередньо включає історію Київської Русі. Але при цьому треба хоч трохи знати про те, на що ти претендуєш, чи не так? Та знанню заважає оця сама хамувата самовпевненість певної (і значної!) частини московських журналістів. От і маємо в підсумку феноменальний випадок колективного невігластва: автор статті, його колеги, випусковий редактор, головний чи його заступник, коректура – всі сіли в калюжу. І не помітили, певен, того! Ще показовіша в цьому плані історія з «Московскими новостями». Їхній військовий оглядач, полковник (не пам’ятаю його прізвища) у своїх статтях (це було у середині 1990-х) уперто називав Збройні Сили України «УНА». Ясна річ, у його підсвідомості закарбувалося майже містичне словосполучення «УНА-УНСО», і не випадково – Абхазія, Чечня… Але ж треба знати хоча б те, як називається армія, про яку ти пишеш статті? Полковник не знав. Що ж, я написав до «МН» листа та передав його через тодішнього київського кореспондента тижневика. Безрезультатно. І далі в цій наче поважній московській газеті повторялося – УНА, УНА, УНА…

Поширення інтернету дещо поліпшило ситуацію. Проте й сьогодні чимало знаних московських авторів, навіть прихильних до України, пишучи про наші реалії, роблять елементарні фактологічні помилки у засновках і, ясна річ, виводять із того неправильні висновки. Наприклад, щиросердо вважаючи КПУ справжньою радикальною лівою партією.

Але, повторюю, мова не про тих, хто свідомо орієнтується на московські взірці. Зрештою, це їхня справа. Хтось намагається наслідувати німецьку, хтось – американську стилістику (хоча, як на мене, куди продуктивніше не наслідувати, а вчитися – і на чужих досягненнях, і на помилках). Та мова зараз про тих, хто підсвідомо керується певними стереотипами, які об’єктивно несумісні з українською реальністю і викривлюють її відображення у ЗМІ.

Автори «Телекритики» вже не раз вказували на те, що в більшості московських мас-медіа з держав на пострадянському просторі тільки Росія фігурує як «страна», інші ж – як «республики», хіба що крім країн Балтії. Генетично ця далеко не безневинна лексична гра заглиблена в радянські, точніше, сталінські часи, коли союзні республіки – крім Російської Федерації – зазвичай звалися у ЗМІ та у партійних документах «національними республіками». Союзу немає, а традиція і стилістична, і світоглядна залишилася. Звісно, в України ніхто (крім комуністів і проросійських чорносотенців) не вживає щодо своєї країни терміну «республіка», але щодо інших пострадянських країн… І Грузія – не країна, а республіка, і Молдова, і Білорусь… А от щодо Росії мені особисто в українських ЗМІ не вдалося знайти термін «республіка», який би вживався замість терміну «країна». І щодо Польщі. І щодо Німеччини. Скажете, дрібниця? Зовсім ні. Такий «республіканізм» мас-медіа програмує в аудиторії підсвідоме ставлення до країн пострадянського простору як до чогось неповноцінного, «неправильного». З цього ж ряду і вживання слова «країна» щодо СРСР. Якщо Радянський Союз – це «країна», то Україна, Білорусь, Грузія і так далі – уламки цієї країни, які мають бути знову інтегровані, чи не так? Тим часом в українській культурі навіть за радянських часів було інше розуміння СРСР: «Союз непоборний радянських країн – Моя батьківщина» (Максим Рильський). Сумно, але навіть деякі дуже і дуже патріотичні газети бездумно наслідують радянсько-російську традицію використання термінів «республіка» та «країна».

І ще один частково запозичений, частково закорінений ще з радянського часу стереотип подібного штибу.

Дивовижна річ: стандартом московської журналістики є писати й казати «Узбекистан», «Казахстан», «Татарстан», «Таджикистан», а водночас – «Туркменія», «Башкирія», «Киргизія», хоча самоназви трьох останніх країн – Туркменістан, Башкортостан, Киргизстан. Я не обмовився: і Татарстан, і Башкортостан є країнами, хоча і включеними до складу Російської Федерації. Та це інша тема. Головне для нас тут – що українські журналісти, навіть із деяких дуже й дуже патріотичних видань, механічно копіюють московські зразки. Чому? Знов-таки – передусім ментальна, підсвідома «зачарованість на Схід». А там, на Сході, мотивація проста й банальна: «Так більш звично для російського читача і слухача». Для якого читача і слухача? Чверть століття минуло відтоді, коли – ще за СРСР – почали звучати в тоді ще всесоюзних ЗМІ назви Туркменістан, Башкортостан, Киргизстан. Часу достатньо, щоби змінити звички, чи не так? Бо ж, ідучи за «звичним», можна далеко зайти. Тоді Росію слід звати СРСР, а Путіна – Брежнєвим…

А ще ж є й Білорусь та Молдова, які більшістю московських журналістів уперто звуться «Білорусія» та «Молдавія». А вслід за зразками з Білокам’яної – і нашими «майстрами мікрофону, телекамери й клавіатури». Чого ж тоді ремствувати, що в московських ЗМІ абсолютна більшість авторів уперто пише й каже «на Украине» замість «в Украине»? Так вимагають правила російської мови? Ой… «Внезапно Карл поворотил И перенес войну в Украйну» (Пушкін); «Она уехала в Украину, я собирался в ссылку» (Герцен). Так, мова Путіна вимагає говорити «на Украину», – але не мова Пушкіна.

Не географічним, а ментально-політичним є й термін «близьке зарубіжжя», вживаний московськими ЗМІ щодо колишніх союзних республік та часом повторюваний у наших мас-медіа. Воно й щодо Росії щонайменше неточно: хіба Таджикистан географічно розташований поруч із РФ? І хіба політично близький їй Туркменістан, звідкіля за минулого правителя витіснили ледь не всіх росіян? Але ж – синдром «от Москвы до самых до окраин»… Який не має жодного відношення до України, бо для нас близьким зарубіжжям (якщо використовувати цей термін) є Білорусь, Польща, Словаччина, Чехія, Молдова, Угорщина, Румунія, Туреччина, Грузія – і Росія.

І ще один стереотип, занесений ззовні в голови не тільки журналістів, а й багатьох політиків, не кажучи вже про «маленьких українців». Мовляв, Україна бідна на корисні копалини, а тому… А що «тому»? Займаючи 0,4% земного суходолу, Україна має 5% розвіданих корисних копалин планети. За запасами і видобутком залізних, марганцевих, титано-цирконієвих руд, багатьох видів неметалічної сировини Україна посідає провідне місце не лише на пострадянському просторі, а й у Європі та світі. Проблема не в масштабах запасів копалин і не в обсягу їхнього видобутку і переробки, а в невмінні (чи небажанні) влади використати цей чинник у політиці.

Отож досить бути «зачарованими на Схід». Час жити власним розумом.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: pravmir.ru
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду