Чи можливі інформаційні мости між Молдовою і Придністров’ям?

Фото: deviantart.net

Україна й Молдова одночасно стали на шлях незалежності, й етапи розвитку журналістики та її сучасні проблеми в цих країнах схожі. Порівняно з Україною Молдова має значно меншу територію, на якій проживає близько 3,5 млн людей.

Придністров’я: незалежність із присмаком Росії

Із 1991 року на лівому березі Дністра функціонує «держава всередині держави» — Придністровська Молдовська Республіка. Жодна інша країна світу не підтримала прагнення придністровського регіону з населенням 300 тис. осіб відокремитися від Молдови і стати самостійною державою. Збройні протистояння між об’єднаними військовими силами з боку Придністров’я та волонтерами й поліцейськими з боку Молдови не принесли нічого, крім людських втрат.

Переговорний процес між Кишиневом і Тирасполем результатів не дав і поступово зійшов нанівець. Посередниками в ньому досі виступають Росія та ОБСЄ, й Україна — як гарант. На території невизнаної республіки перебувають спостерігачі з України, миротворчі військові сили Молдови, військова техніка та 14-та армія Російської Федерації. Не один раз ОБСЄ вимагала від Росії забрати війська з Придністров’я, але безрезультатно.

У контексті Придністров’я говоримо «незалежність», маємо на увазі «Росія»: переважна більшість жителів цього регіону воліла би жити якщо не в незалежній ПМР, то у складі Російської Федерації. Сама ж Росія, хоч і активно підтримує ПМР рублем та газом, не визнає незалежності придністровського регіону. Декілька років поспіль вона виплачує субліменти пенсій придністровським пенсіонерам — громадянам РФ, а тарифи на російський газ для Придністров’я — одні з найнижчих. Ресурсів для самозабезпечення регіон не має. Контролюючи такими діями статус-кво, Росія підтримує політичну нестабільність біля кордонів із ЄС, гальмує подальший рух Молдови до євроінтеграції.

«За 25 років у Придністров’ї виросло покоління молодих людей,

які ненавидять Молдову»

Тирасполь практично не підтримує контактів із Молдовою, має свій уряд та президента. Щоби перетнути внутрішній кордон між Молдовою і Придністров’ям, необхідно мати при собі внутрішній паспорт і заповнити міграційний аркуш: куди, до кого, навіщо. Показово, що багато жителів Молдови мають подвійне російсько-молдовське громадянство. Та коли Євросоюз запровадив безвізовий режим із Молдовою, чимало й жителів Придністров’я почали робити паспорти для виїзду за кордон як громадяни Молдови.

Журналісти не можуть здійснювати професійної діяльності без попередніх домовленостей із Тирасполем — як дозвіл робити матеріали на території невизнаної республіки їм видають реєстрацію — короткотерміновий, на два-три місяці, офіційний папірець. Звісно, журналістам доводилося працювати на цій території і без реєстрації: ховати мікрофон, фотоапарат і озиратися, щоб не затримала поліція. Такий випадок уже трапився декілька років тому, коли в Молдові відбувалися парламентські вибори й журналістка, не маючи реєстрації, робила опитування громадської думки в Тирасполі. Тоді поліція протримала її у відділку кілька годин.

За 25 років у Придністров’ї виросло покоління молодих людей, які ненавидять Молдову, хоча нічого не знають про неї. Пропаганда й фальшива інформація перетворили їх на ненависників Кишинева. Вони воліли би радше жити в Росії, а ще краще — в незалежній ПМР. І хоча такої країни немає на жодній карті, нове покоління каже: «Я родился в Приднестровье».

Через європейські проекти та неурядові організації Молдова пропонує допомогти Придністров’ю впровадити деякі проекти в соціальній сфері. Від цієї допомоги відмовляються, підтримуючи соціальний, політичний та інформаційний вакуум між двома регіонами.

Що стосується України, то дуже важливо не втрачати зв’язку з Донбасом, на кожному з рівнів — між людьми й суспільними інституціями, медіаорганізаціями. Якщо люди не мають доступу до українського джерела інформації, рано чи пізно вони змиряться з цим. Мине час, і конфлікт справді стане замороженим. Так само відбулося і з Молдовою.

Взаємодія медій Молдови і ПМР — неможлива чи реальна?

За статистикою, телебачення — головне джерело інформування громадян Молдови. Йому довіряють 56,6 % молдован; вітчизняним ЗМІ — 49 %, ще 40 % довіряють російським телеканалам. Звісно, це негативна статистика, оскільки телебачення посідає перше місце щодо поширення внутрішньої та зовнішньої пропаганди та неправдивої інформації.

Усі молдовські ЗМІ не мають покриття у Придністров’ї. Переважна більшість населення отримує інформацію з місцевих (російськомовних) або російських каналів. За даними соціологічного опитування IMAS від квітня 2016 року, 70 % телеканалів Молдови здійснюють мовлення російською мовою. Загалом це російські телеканали, місцеві ж поєднують мовлення російською й молдовською (випуски новин подають двома мовами).

Попри те, що за 25 років люди по обидва боки молдовсько-придністровського кордону стали чужими одне одному, ті, хто виїхав із невизнаної республіки, відчули на собі певну підтримку з боку молдовських медій. Численні інтерв’ю, сюжети в теленовинах на певний час привернули до них увагу суспільства. Про інституційний зв’язок між журналістами Придністров’я та Молдови не йдеться, але існують спільні проекти, підтримані грантами UNDP у межах програми зі зміцнення довіри між двома берегами Дністра.

Часто публікують спільні матеріали в ЗМІ, організовують тренінги, клуби та дискусії на різні теми — від соціальних до медійних. Два роки тому молдовські журналісти спільно з придністровськими колегами здійснили спільну навчальну поїздку до Таллінна, щоби перейняти досвід Естонії на шляху демократизації. Журналісти з ПМР дотримуються думки на кшталт «Європа — добре, а в нас — краще». Втім, колегам по обидва боки кордону вдається співпрацювати в пошуку інформації та налагоджувати особисті зв’язки.

Засоби боротьби з маніпуляцією в ЗМІ: досвід Молдови

Щоби не піддаватися маніпуляції з боку ЗМІ, важливо знати, хто платить, хто володіє тією чи іншою газетою чи телеканалом. У Молдові рік тому перед каналами було поставлено зобов’язання опублікувати дані про своїх власників (через поправки до Кодексу про радіо і телебачення Молдови). Несподіванки не сталося, але й цю можливість знати, хто стоїть за тим чи іншим телеканалом, уже можна вважати значним досягненням медіаорганізацій.

Формально можна говорити про різноманіття інформаційного простору Молдови, але фактично це майже одне й те саме джерело. Наприклад, одна знімальна група працює над сюжетом одразу для трьох провладних каналів, які належать одному власникові (Владиславу Плахотнюку). Опозиційний канал — це не що інше, як інструмент для внутрішніх війн між політиками. Влада завжди прагне перебільшити й подати реальність у дзеркалі своїх каналів яскравіше, ніж насправді є, але й перебільшувати рівень суспільного негативу теж не можна. Журналіст має бути якомога ближчим до реальності.

Залежно від того, хто власник, можна спостерігати й різні маніпуляції зображеннями. Одних політиків показують у невигідних ракурсах, тиражують фотографії, де їх зображено розгубленими, слабкими чи, навпаки, авторитарними, честолюбними. Яка ж відповідь медіаорганізацій на цей потік маніпуляцій?

У Молдові функціонують декілька організацій, які працюють із медіями. Дві з них моніторять переважно пресу й намагаються донести до громадськості механізми та техніки маніпулювання суспільною думкою. Це Асоціація незалежної преси Молдови та Центр незалежної журналістики. Вони ж активно проводять кампанію Stop Fals — молдовський аналог української Stop Fake. Щоквартально випускають звіти про моніторинги новинних сайтів та 12 найбільш схильних до маніпулювання телеканалів. Зібрану інформацію оприлюднюють на прес-конференціях: у яких ЗМІ, в якій продукції є матеріали пропагандистського характеру, чи такі, що містять елементи маніпулювання.

Також запущений сайт mediakritica.md, де найчастіше публікують дослідження конкретних подій, які тим чи іншим чином були недостовірно подані в медіях. Також перекладають найрелевантніші для Молдови статті з українського порталу Stop Fake.

Організатори таких заходів закликають критично ставитися до інформації, яку публікують у ЗМІ. Також вони проводять лекції у школах та університетах, зустрічі з людьми, де розказують і показують приклади внутрішньої пропаганди, а також пропаганди в Росії та Україні. Допомогу в організації таких зустрічей надають місцеві газети з Асоціації незалежної преси.

Виявляти фейки та пропаганду набагато складніше, ніж їх продукувати. Уся ця робота має відбуватися паралельно із законодавчими заходами і сприяти зміцненню незалежних ЗМІ. Якщо журналіст перестане висвітлювати реальність об’єктивно і хоч раз опуститься до пропаганди, йому більше не довірятимуть. Підтримувати свою країну в її боротьбі необхідно, але правильними методами. Пропаганда до них не належить. Із пропагандою не можна боротися контрпропагандою. На виклики нашої професії потрібно відповідати тільки журналістськими стандартами та етичними матеріалами.

comments powered by Disqus