Неорадянський «глянець» на телебаченні України

Чи слід дивуватися, що 40,5% опитаних Центром імені Разумкова та Фондом «Демократичні ініціативи» громадян України вважають, що було би краще, якби все залишалося так, як у СРСР до 1985 року? І що значна частина респондентів у тому ж опитуванні (34.6%) відчуває більшу близькість до Радянського Союзу, ніж до України? Ба, нічого дивного немає навіть в озвученій Віктором Медведчуком інформації: «По последним данным социологического исследования Киевского международного института социологии, которое проводилось с 15 мая по 6 июня этого года, на вопрос "Что по вашему мнению для Украины лучше: подписать договор об Ассоциации с ЕС, чтобы потом вступить в ЕС, или уже сейчас вступить в Таможенный союз и единое экономическое пространство с Россией, Белоруссией и Казахстаном?" 39,8% ответили, что лучше вступить в ТС уже сейчас» – навіть попри вельми своєрідне з погляду соціальної психології формулювання запитання, яке дозволяє отримати кращий для замовника результат…

Дивним насправді є інше – подібні настрої (саме настрої, а не показники громадської думки) не сягають 45–50% опитаних громадян України. Бо за того телебачення, яке функціонує в нашій країні, і яке є на сьогодні найпотужнішим інструментом впливу на свідомість та підсвідомість більшої частини наших співгромадян, іншого результату годі було й сподіватися.

Я особисто давно вже не дивлюся передачі «Тоніса». Але от що пише про них мій колега Ігор Лосєв: «Канал "Тоніс" день за днем у програмі "Секретні матеріали" надає ефір ідеологам відтворення імперії. Російські націоналісти й монархісти жаліються на "найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття", проливають гіркі сльози про "розділений російський народ" і закликають негайно приєднати до Росії всі ті держави на пострадянському просторі, в яких проживають росіяни. Теза про "розділений народ" була пропагандистським "хітом" Адольфа Гітлера та НСДАП. За скрижалями нацистів, усі німці мали жити в одній країні. Для Чехословаччини, Польщі, Югославії (з їхніми великими німецькими общинами) ці заклики закінчилися дуже сумно. До речі, якщо в нинішні крики російських націоналістів замість слова "росіяни" вставити слово "німці", ніхто не знайде й двох відмінностей від офіційної пропаганди Третього Рейху. Я ще можу зрозуміти, навіщо такі сеанси реваншистської агітації потрібні певним колам Російської Федерації, "Русскому миру", але в чому тут зацікавленість "українського" телеканалу "Тоніс"? Їм це навіщо треба?».

А є ж іще більш «круті» в сенсі трансляції російської пропаганди канали…

Але що ж ті, які вважаються «демократичними» і бодай відносно чесними («відносна чесність» – це, звісно, оксюморон, але за наших обставин ще й не таке можливо)? Про колись заслужено популярний 5 канал сьогодні краще промовчати – він став ніяким. І, можливо, це навіть добре. Принаймні, банальна «збалансованість», коли під один копил стрижеться правда та неправда, біле та чорне, має на виході нікому не цікаву сірість. Ну, а що ж стосується «оновленого» телеканалу ТВі, то тут наявні претензії на «супер-пупер», і це ситуацію істотно погіршує. Бо ж на каналі в ім’я «демократії» надається можливість вести відверту агітацію за «возз’єднання» України з Євразією (себто неорадянським простором авторитарних і відверто диктаторських держав).

От, скажімо, надають ефір персонажу, котрий фігурує як «політичний консультант Володимир Грановський», і той «видає на-гора» пропаганду в стилі Геббельса-Жданова у їхні найкращі часи: «Україна має всі можливості, рівень освіти населення цілком дозволяє нам посісти лідерські позиції на пострадянському просторі. Ми маємо будувати сучасну інтеграційну модель за прикладом ЄС. Київ має претендувати на статус ще однієї столиці. Ми маємо вимагати, щоби всі регулюючі та контролюючі органи майбутнього економічного союзу на території Євразії знаходилися в Києві. Ми маємо всі можливості в ситуації кризи оголосити ідеологію об’єднання або інтеграції, перехопити цю ініціативу в Путіна та запропонувати Київ як найкраще історичне, географічне місце, щоби ця інтеграція проходила не в Москві, а в Києві. Українцям треба усвідомити, що вони ніколи не були ні в Російській імперії, ні в Радянському Союзі на других ролях, вони завжди були першими».

Чи потрібно коментувати ці «ідеї»? У будь-якої людини, котра хоча би трохи знає історію, вони викличуть, щонайменше, нестримний регіт. Але ж розрахунок – на тих, хто всерйоз сприйме цей потік балаканини. На щастя, більшість глядачів ТВі чудово розуміють, що «сучасна інтеграційна модель за прикладом ЄС» апріорі неможлива там, де панують диктатори; що географічно Україна не є сусідом ані Таджикистану, ані Киргизстану, ані Чукотки, ані Колими (хоча з останньою нас справді пов’язує історія – дуже й дуже специфічна); що «українці на перших ролях» (Ворошилов і Підгорний) з усього українського мали хіба що любов до пісень та горілки з перцем; і, зрештою, яка різниця, де географічно розташовані органи «економічного союзу», коли в усіх об’єднаннях на пострадянській території рулює Москва: он «столицею» СНД є Мінськ – невже ж білоруси головні в Співдружності?

Я розумію, що сьогодні модно бавитися в «безсторонність» за прикладом західної журналістики (хоча в останнє десятиліття така мода все частіше і частіше має наслідком відверту, але «політкоректну» неправду – та про це іншого разу). Але за обставин, коли 90% телепростору України займає казна-що, робити вигляд, наче твій канал і твоя програма виходять у світ десь на просторах Оклахомщини чи Арізонщини – щонайменше, нечесно. Як щодо себе, так і, передусім, щодо глядача, котрий заслуговує на інформацію, а не на брутально-брехливу пропаганду, що фактично має на меті змусити людей прагнути реанімації неорадянської дійсності, закамуфльованої під «Євразію». Бо ж увесь цей «єдиний економічний простір» – це та сама «ковбаса по 2.20», яку подають тепер у вигляді розгорнутих викладок з красивими цифрами – от тільки не йдіть до Європи, тільки відновіть СРСР в новій формі, і відразу ваші кишені наповняться грошима, і відразу запанують лад і щастя.

І хоча, за влучним спостереженням художника Олекси Манна, останнім часом пропаганда такого ґатунку все більше просякнута та обгорнута своєрідним «глянцем», від того вона не стає правдивішою. Передусім ідеться про «глянцювання» за допомогою ЗМІ, в першу чергу телебачення, радянської дійсності, бо без ностальгії за нею всі заклики бачити світло в єднанні не з Польщею і Німеччиною, а з Туркменістаном та Колимою не варті нічого. І не випадково, схоже, збігається в дослідженнях, проведених різними соціологічними центрами, кількість тих, хто ностальгує за СРСР, і тих, хто волів би бути, якщо вжити вираз Ярослава Галана, «зачарованим на схід». Олекса Манн зауважує: «Наразі цей "совок" "глянцевішає" в свідомості людей через, звісно, підживлення мас-медіа. Знімається безліч серіалів, де в "совку" все нормально й чистенькі "хрущівки", що чомусь візуально виглядають у 50 разів більше в кадрі, ніж ті клітки, які були. Коли все нормально, коли є нормальна горілка, ікра – який "совок"? Глянцевий! Класна музика грає там при цьому… Вимиті вулиці, трамваї їздять – рай просто! Людина, якій 20 років, дивиться й думає: ну, ні фіга собі, ми ж таку

"провтикали" країну насправді – там же жили мої батьки, діди!»

І справді: от телеканал «Інтер» якраз впродовж тижня напередодні Дня незалежності показував серіал «Син батька народів», головним героєм якого є Василій Сталін. Типовий «глянець»: наче дотримана певна канва подій, а насправді – туфта. Досить сказати, що Сталін-молодший став полковником у 21 рік, не маючи жодних заслуг, крім «височайшого» походження; в 25 років він став генералом; ніхто, крім імператорських дітей в Російській імперії, такої стрімкої кар’єри не робив. Але ці діти хоча би мали певне виховання та певний рівень освіти… Нам розповідають, що Вася Сталін збив 5 ворожих літаків у 26-ти бойових вильотах, тобто в середньому – один літак на 5 бойових вильотів. А у найкращих радянських асів – Покришкіна, Кожедуба, Скоморохова та інших – чомусь так не виходило: один збитий у середньому на 8 бойових вильотів.

Кожна людина, знайома з радянською дійсністю (а не міфом про неї), чудово зрозуміє, звідки в Сталіна-молодшого така результативність (я вже мовчу про те, що літак під час бойових вильотів прикривався цілим винищувальним полком). Хоча два літаки він, здається, таки насправді збив – після того, як їх йому загнали в приціл…

Та досить про цей серіал – він того не гідний, хоча є дуже показовим у сенсі підживлення прорадянських настроїв. Як і сила-силенна новітніх російських біографічних стрічок – і кінофільмів, які врешті-решт потрапляють на телебачення, і суто телевізійних багатосерійок. Ну а крім того, телеканали України заповнені нескінченними «мильними операми» про сучасну Росію – більш чи менш талановито зробленими, але в форматі того ж «глянцю». Тут і «Склифосовський–2», і «Морські дияволи–3», і «Моя прекрасна няня», і «Тетянин день», і «Кадетство», і купа всього іншого – нерідко по 2–3 серіали щодня в прайм-тайм (для прикладу беру той самий тиждень, коли «Інтер» розпочав показ серіалу про Сталіна-сина).

Взагалі, якщо дивитися телевізор не вряди-годи, а більш-менш регулярно (що і робить значна частина наших співгромадян), то складається враження, що ти живеш у Росії. Не реальній, ясна річ (реальна майже не фігурує в продукції російського телебачення), а в безсоромно «глянцевій». Інакше кажучи, маємо пропагандистський продукт, який використовується менеджментом телеканалів України (часом здається, що вони отримують зарплату та директиви в Москві…) для розмивання і без того нестійкої української ідентичності та для реалізації далекосяжних планів «кремлівських мрійників». А тому оті величезні відсотки жертв ностальгії за Радянським Союзом та охочих негайно, без докладання зусиль здобути щастя та багатство в «євразійському просторі» зовсім не дивні…

Ну, а на яких засадах сьогодні побудоване російське телебачення – навіть коли йдеться про вплив на внутрішню російську аудиторію, а не на «хохлів» – саркастично розповідає цей мультик, присвячений виборам московського мера. Що ж, та сама школа Геббельса-Жданова…

comments powered by Disqus