Російська пропаганда: віруси ховаються в деталях

Фото: ipress.ua

Останнім часом неможливо позбутися враження: російська пропаганда дещо збавила оберти порівняно з тим, що було рік тому — але водночас вона почала активніше діяти, так би мовити, зсередини. Під виглядом нашої, української інформації. Враження це виникає повсякчас і з різних приводів. Нав'язані теми й ракурси. Нав'язані страхи. Провокування до дзеркального, симетричного щодо російської пропаганди висвітлення цих тем — і через те так само, як і в російській пропаганді, необ'єктивного, тільки з іншим знаком — із крайнощів у крайнощі. А головне — нав'язування російсько-пропагандистської системи понятійних координат, радянських та пострадянських російських словесних штампів та значень слів. Опертя на звичку багатьох журналістів бездумно користуватися цими штампами, вживати їх «із вимкненим мозком».

Візьмімо одну з топ-тем останнього часу — іммігрантську кризу в країнах Євросоюзу. Чи об'єктивно висвітлюють її наші ЗМІ? Чи повно? Чи можна з більшості публікацій зрозуміти, що саме — й, головне, чому — відбувається, з усім бекґраундом, аналізом причин та можливих наслідків? Чому пік кризи припав на Угорщину й саме на неї — країну, яка не має виходу до моря й, окрім країн — членів Євросоюзу, межує лише з Україною та Сербією, тобто не є «воротами до ЄС»? Чи характерним є те, що відбувається в Угорщині, для решти країн ЄС? А чому цей пік стався саме зараз, а не півроку, а то й рік тому? Чи не існує зв'язку між посиленням участі Росії в сирійських подіях та збільшенням кількості іммігрантів до Європи — адже Росії було б дуже вигідно перемкнути увагу європейців із України куди-небудь іще, причому будь-куди, створити Євросоюзові проблему?

На всі ці запитання здебільшого не знайти відповідей. А чи не відгонять деякі публікації ісламофобією, а то й чистим расизмом? Чи не відчувається в цьому висвітленні російського присмаку — мовляв, тепер уже точно Європі хана? І хай навіть у публікаціях українських ЗМІ здебільшого немає характерної для росіян зловтіхи (мовляв, запровадили санкції — тож от вам, гади), а катастрофічні нотки лунають дуже гучно.

Хоч би як, а спільний з російською пропагандою (або, скоріше, вторинний щодо російської пропаганди, калькований із неї) підхід до висвітлення проблеми спостерігається в наших ЗМІ щонайменше в трьох рисах. Перша: наші ЗМІ так само, як і російські, звуть утікачів переважно не біженцями, а мігрантами; тим самим вони завуальовують першопричину масового припливу до Європи, а також спонукають аудиторію до негативного — а чи, в усякому разі, не співчутливого — ставлення до людей, що прибувають.

Доходить до повного абсурду: в сюжеті про ситуацію з утікачами в Угорщині в «Подробицях тижня» 13 вересня («Інтер») було крупним планом показано транспарант: «Refugees Welcome», кореспондентка переклала його: «Добро пожаловать, беженцы», але це й був єдиний раз, коли було вжито це слово; повсякчас лунало й лунало «мігранти». Феєрично, чи не так: розповідаючи про події в Угорщині, українські журналісти взяли й із легкістю перекваліфікували втікачів із Близького Сходу порівняно з тим, як їх кваліфікують у самій Угорщині.

Сам сюжет провокував не просто негативне, а вкрай негативне ставлення до втікачів: вони й брудні, й фаху не мають, і працювати не збираються, й грабують та ґвалтують місцевих жителів направо й наліво. Уже було й не зрозуміти, чому угорці вивісили транспарант «Ласкаво просимо».

Друга риса: як і російські, наші ЗМІ здебільшого не називають країн, із яких переважно втекли біженці, натомість акцентуючи увагу на їхньому ісламському віросповіданні й у такий спосіб апріорі маркуючи їх як «чужих» і «ворожих».

І третя риса: як і російські, наші ЗМІ в переважній більшості замовчують той факт, що біженці втекли від війни або від середньовічних порядків, установлених екстремістами з ІДІЛ; втікачів від ісламського радикалізму наші ЗМІ, слідом за російськими, змальовують як носіїв ісламського радикалізму.

Принагідно постають два запитання. Перше: чому більшість наших ЗМІ локалізують проблему близькосхідних біженців Угорщиною й майже лише нею, чому докладні розповіді стосуються лише Угорщини? Чи не тому, що уряд цієї країни посів недружню до біженців позицію, й наші ЗМІ, слідом за російськими, солідаризуються з ним, та ще й із «перехльостом»? І уряди, й громадська думка країн ЄС ставляться до угорського уряду з осудом, а наші ЗМІ солідаризуються? Чи, може, варто нагадати, що й у питанні санкцій проти Росії угорський уряд довго тримався лояльної до Путіна позиції — то, може, й тут виявімо солідарність із ним?

І друге запитання: чи негатив щодо близькосхідних біженців не провокує таке саме, вкрай негативне, ставлення до переселенців із Донбасу? Чи не сприяє розколу нашого, українського, суспільства?

Привернуло до себе увагу висвітлення скандалу з угорською операторкою Петрою Ласло. Чимало видань публікували знімок, де операторку видно в обличчя, а сирійських батька з дочкою — зі спини. Фігурки, знеособлені істоти. І практично ніхто не давав фотографії батька з дочкою анфас. Бачачи цю фотографію, сприймаєш подію зовсім інакше, чи не так — бо перед тобою постають живі люди, а не просто фігурки? Але, слідом за російськими, в наших ЗМІ, зокрема в телерепортажах, переважає знеособлене показування іммігрантів. Показування як натовпу, як біомаси, як непереборної й ворожої сили, що насувається — як неосіб.

Тож варто підсумувати: у висвітленні європейської кризи біженців наші ЗМІ переважним чином перебувають цілком у межах російської пропагандистської парадигми.

Це — яскравий, але далеко не єдиний приклад. Даруйте, але надалі не буду робити гіперпосилань і навіть називати джерела — бо вони такі далеко не єдині, й виокремлювати їх серед великої маси немає сенсу. Все, про що йтиметься, взято з засобів масової інформації, які мають репутацію патріотичних і які найменшою мірою не можна запідозрити в симпатіях чи то до Путіна, чи то до нашого «Опозиційного блоку». Й менше з тим... Дуже небезпечно, коли віруси російської пропаганди, російської картини світу ховаються поміж рядків, поміж слів, поміж літер — і так, непоміченими, репродукуються.

***

Дуже патріотичний від самого моменту свого народження телеканал ставить запитання: «Яка країна розпадеться раніше, — Росія чи Євросоюз?». Євросоюз — країна. Й, зауважте, неодмінно має розпастися, раніше або пізніше. Саме в цьому впевнені багато росіян: Євросоюз от-от розпадеться, й заживе відтоді Росія щасливо й безтурботно. Російський пропагандистський штамп у незайманому вигляді з логічним ланцюжком: мовляв, Євросоюз — це держава, копія СРСР, і править нею «брюссельський держплан»; Радянський Союз, от же гади, розвалили, щоб позбутися конкуренції, а самі створили собі таке саме.

Росія навіює, буцімто ЄС є державою, з цілком зрозумілою метою — щоби приховати, що між державами можуть існувати стосунки не лише за парадигмою «сеньйор — васал». Щоби приховати наявність іншої, ніж російська, моделі міжнародних відносин, щоби приховати анахронічність зовнішньої політики Росії. Ми всі ці приховування тупо тиражуємо, немов істину.

Є й аспект, що безпосередньо стосується російської агресії проти України. Протягом останніх років Європейський Союз розширився, та ще й як розширився. Якщо вірити, що ЄС є державою, то виходить, що Брюссель тільки й робить, що «збирає землі», як колись Москва! Й ніхто проти нього ані санкцій не запроваджує, ані співпраці з ним не згортає. А Росія прибрала до рук малюсінький Крим — і здійнявся такий ґвалт. Подвійні стандарти, дискримінація, образа Росії! Бідолашненькій Росії не залишається нічого іншого, як відновити спаплюжену справедливість, затвердити свої права на «збирання земель»! Бездумно копіюючи російський штамп про ЄС як державу, наші ЗМІ тим самим утовкмачують нам саме такий висновок, саме таку картину світу.

Ще на європейську тему. Матеріал авторитетного інтернет-видання: у заголовку — про «вихід Греції з ЄС», у тексті — про «вихід Греції з єврозони». Цілком за російськими обивательськими стереотипами про тотожність ЄС та зони функціонування євро. А стереотипи ці навіяні російською пропагандою, яка підмінює ці поняття (ще й Шенгенську зону), особливо в даному разі — щоб видати фінансові проблеми Греції за початок омріяного кінця Євросоюзу.

Годі, мабуть, уже й казати: коли солідні та авторитетні українські ЗМІ змальовують Євросоюз як супердержаву, а то й як новітню імперію та плутають його з зоною функціонування євро або з Шенгенською зоною, це аж ніяк не додає євросоюзівцям бажання бачити у своїх лавах країну, яка сама не знає й не розуміє, куди хоче інтегруватися.

***

«У Москві російські націоналісти побили вихідців із Кавказу», — без жодної задньої думки повідомляють наші патріотичні ЗМІ. Й тут само публікують позитивні матеріали про ОУН. Тож і виходить: російські націоналісти — це погано, українські націоналісти — це добре. Світоглядна різниця перетворюється на банальне протистояння «свої — чужі».

А тим часом Росія свідомо використовує одне й те саме поняття «націоналісти» й для позначення власних екстремістів, і для позначення будь-яких непроросійських політичних сил в Україні. А потім росіяни впевнено розповідають про «зигующих бендеровцев»: вони не можуть навіть припустити, що українські націоналісти поводяться якось інакше, ніж добре знайомі їм самим російські націонал-екстремісти. Й коли українські співрозмовники питають у них у відповідь, що означає слово «зигующие», росіяни щиро не вірять, що в Україні це слово не є поширеним і загальновідомим: «Так у вас же националисты!».

Саме з цього змішування понять ростуть ноги в нинішньої ідеологеми про «київську фашистську хунту»: надто довго російська пропаганда годувала аудиторію ототожненням власних екстремістів із «націоналістом Ющенком», «націоналістом Кравчуком» тощо — залишалося зробити лише маленький крок трохи далі, й от тепер його зроблено. А ми копіюємо й тиражуємо російсько-пропагандистську систему понять і навіть не відчуваємо того.

Розповідь про Шарля де Голля: коли він — першим із-поміж західних лідерів — відвідав Байконур, йому показали на мапі конкретну точку в Парижі, на яку націлено радянські ракети. По приїзді до Парижа де Голль буцімто заявив про вихід Франції з НАТО — «щоправда, вона залишилася в політичних структурах». Ну от що тут сказати? По-перше, саме викладення вийшло неправдивим: офіційно й юридично Франція залишилася членом НАТО, тільки вийшла з його військових структур. По-друге, таке, яке було, акцентування — то рожева мрія Путіна. І ніби повчальний урок нинішнім західним керівникам — мовляв, от бачите, як поводилися ваші великі попередники: нагадали де Голлеві смерть, а він тут само й... з НАТО одразу вийшов, а ви, мовляв, санкції проти Росії скасувати не можете, черевика його не вартуєте. І по-третє: в такий спосіб було ретрансльовано російсько-пропагандистське уявлення про НАТО як про суто військовий «агресивний блок», тоді як насправді це — політичне об'єднання з військовою складовою.

***

Матеріали про Надію Савченко, про її утримання за ґратами та судилище над нею. Де все це відбувається? «У Ростовській області». Або «в місті Донецьк Ростовської області». Якщо це коротенький матеріал, слова «Росія» та похідних від нього може не пролунати жодного разу. Отака от вона клята й підступна, Ростовська область.

Але ж це — лише кричущий приклад. Це було й залишається недоброю традицією: в інформації з Росії або про Росію обмежуватися внутрішньоросійською локалізацією — назвою області, чи міста, чи ширшого географічного регіону, а країни так і не назвати. Саме так роблять росіяни, розповідаючи про Україну, або про Білорусь, або про Казахстан, і роблять свідомо: мовляв, усе ж це наше, усе ж це «наша країна», то навіщо ж її ще й називати? Тим самим росіяни навіюють ідею про внутрішній, а не міжнародний характер інформації з усього пострадянського простору.

Зверніть, до речі, увагу: коли російські ЗМІ розповідають про звичаї, традиції, фольклор свого народу, й якщо ці звичаї, традиції та фольклор не є вузькорегіональними, ви тепер практично ніколи не побачите прикметника «російський» — майже завжди «слов'янський». Аудиторія має на підсвідомому рівні засвоїти: увесь слов'янський світ — це історична Росія, слов'янський світ дорівнює Росії; ніяких міжслов'янських відмінностей немає й бути не може, все характерне для Росії є характерним для всіх слов'ян.

А тепер скажіть: чи в наших ЗМІ так уже рідко доводиться зустрічати оці узагальнення на слов'янську тему? Чи так уже рідко замість назвати конкретну націю й конкретну культуру (якщо явище притаманне кільком народам, то кілька й назвати, щоб чітко й конкретно було) обмежуються визначенням «слов'янський»? Ні, коли щось українське протиставляють російському, так і кажуть: українське. Коли ж підкреслюють відмінність чогось нашого від німецького, французького, шведського, угорського й далі скрізь — дедалі частіше звуть оте наше не українським, а слов'янським. Ніби визначення «українське» можна застосовувати лише для внутрішньослов'янської конкретизації. Співвідношення між поняттями «українське» та «слов'янське» стає точнісінько таким, яким воно було за часів СРСР між поняттями «українське» та «радянське».

Зрозумілим є єдине: використовуване в усіх цих випадках слово «слов'янський» не має нічого спільного з однойменним науковим поняттям, але натомість несе в собі той самий сенс, що й російський пропагандистський штамп.

Ще одне видання з безсумнівно патріотичною репутацією: «Імпорт до РФ товарів із країн далекого зарубіжжя знизився на 51 %» — то ми й надалі визнаємо Україну щодо Росії «країною близького зарубіжжя», тобто «недокраїною», точки над «і» розставлено?

І зовсім уже авторитетне й патріотичне видання: «Многовековая борьба за независимость Украины вдруг получила неожиданный импульс. Сначала украинские политзаключенные обрели свободу, а позже изнурительная борьба за власть в Кремле привела Ельцина в Беловежскую пущу, где на нас "свалилась" столь долгожданная независимость». А як же Акт про незалежність 24 серпня 1991 року? А як же референдум 1 грудня того ж року? А як же визнання незалежності України багатьма країнами світу ДО БІЛОВЕЗЬКОЇ ЗУСТРІЧІ? А як же той факт, що сама біловезька зустріч стала фактом через те, що Єльцин шукав, як після того, що Україна вийшла зі складу СРСР, утримати її хоча б у тому форматі, в якому до того СРСР утримував держави Варшавського блоку та РЕВ?

Російській пропаганді вдалося нав'язати дуже багатьом із нас переконаність у тому, що буцімто незалежність України відбулася ВНАСЛІДОК біловезьких угод, а не СТАЛА ПРИЧИНОЮ появи цих угод. Російській пропаганді вдалося нав'язати українцям думку, що й шлях України до незалежності геть нічим не відрізняється від шляху Росії — як, утім, і взагалі вся історія України у викладенні росіян геть нічим не відрізняється від історії Росії. Ба більше: російська пропаганда нав'язала багатьом українцям думку, що це Росія й особисто Борис Єльцин у Віскулях подарували Україні незалежність. А якщо подарували — то тепер, за неслухняну поведінку, мають цілковите право відібрати.

Але навіщо ж нам цей російський пропагандистський винахід тиражувати?

***

Про це вже писали дуже багато разів, писав, зокрема, й я. Але якщо щось і змінюється, то дуже вже повільно. «Кажуть, вирішити проблему вдалося тільки через президента республіки», — це про Казахстан. «Парламент республіки ухвалив закон про...», — це про Білорусь. «У столиці республіки — багатотисячні демонстрації», — це про Молдову. Про Азербайджан: «Республіканський суд засудив журналістку...». То, може, в Азербайджані є ще й монархічний суд?

Зрозуміло: коли російська пропаганда зве пострадянські країни не «країнами», а «республіками», вона має на увазі зовсім не їхній державний устрій. «Адміністративно-територіальна одиниця СРСР» — от у якому значенні вживає вона це слово. Й коли наші ЗМІ, вчергове вимкнувши мізки, вживають його в тих самих контекстах, вони ретранслюють те саме значення цього слова. Адже пострадянськими, постчехословацькими та пост'югославськими країнами перелік держав світу з республіканським устроєм далеко не вичерпується, але в російських ЗМІ «республіками» звуть лише їх. В українських — так само. До речі, останнім часом у російських ЗМІ почали траплятися назви «Чехословаччина» та «Югославія» стосовно нинішніх, поточних подій. Щоб росіяни знали: 1991 року світ впав у летаргічний сон і відтоді жодним чином не змінився. До наших ЗМІ ця тенденція ще не дійшла — от чи надовго?

А справа є серйознішою, ніж може видатися. Адже в Росії теж є республіки — Башкортостан, Мордовія, Комі, Інгушетія... Вони — російські «суб'єкти федерації». (Принагідно кажучи: слідом за російськими наші ЗМІ подеколи вживають слово «федеральний» у значенні «загальнонаціональний», «загальнодержавний» — хоча Україна, так само як і Франція, Велика Британія або Польща, федерацією не є й тому нічого «федерального» мати не може; тут ми маємо справу з бездумним підтягуванням українських реалій до російського взірця.)

Так от, мовою російської пропаганди незалежні пострадянські держави — «республіки», й російські «суб'єкти федерації» — теж «республіки». Аудиторії навіюють уявлення про буцімто однорівневість, однопорядковість усіх «республік» — і перших, і других. Аудиторії втовкмачують: Україна за своїм статусом і за своїми правами, за рівнем своєї суб'єктності дорівнює Чувашії. А незалежність України — явище буцімто незначуще, буцімто таке, що не створює ніяких додаткових умов.

Але «суб'єктами федерації» в Росії є не лише республіки, а й області — абсолютно на тих самих правах, різниця — лише в назві. За своїм статусом та сама Чувашія абсолютно дорівнює Калузькій області. А отже, виходить, й Україна буцімто дорівнює області!

І тепер невеличке логічне сальто-мортале: область за статусом дорівнює республіці — отже, Донецька область дорівнює «ДНР» (формальна залежність чи формальна незалежність не мають значення), а отже, дорівнює Україні. Невеличка адміністративно-територіальна реформа, невеличке перейменування — ото й усього. А Україна, не погодившись на таку «реформу», «розпочала війну проти власного народу». Цілком струнка логічна конструкція виходить — хай навіть і божевільна, бо таким — божевільним — є її фундамент. Але ми той божевільний фундамент муруємо й муруємо, бо сісти й подумати й ліньки, й часу нема.

***

Хто є головними, найзапеклішими ворогами України? Відповідь є широко відомою: звісно ж, буряти. Бо, судячи з багатьох матеріалів ЗМІ, то саме вони або переважно вони ведуть проти України війну. Нещодавно трапився навіть вислів — мабуть, його треба було сприймати як іронічний: «Бойові буряти». Одне з респектабельних інтернет-видань, інтерв'ю з бійцем АТО, у заголовок винесено його фразу: «Кишки бурятів були намотані на деревах». Зрозуміло: за виглядом кишок на деревах можна безпомилково визначити, чиї вони за «п'ятою графою». Ток-шоу на радіо, слово «буряти» лунає постійно з вуст і ведучого, й гостя. Лунає й таке, про ворогів-агресорів: «Чеченці, буряти та всякі інші». І — кульмінація: «Так звані шахтарі з бурятськими, чеченськими, осетинськими паспортами» — от саме так, «із бурятськими паспортами».

Особисто мені ніколи не доводилося чути про якісь етнічні військові формування в сучасній Росії, окрім, хіба що, чеченських — але Чечня дедалі більше нагадує не складову РФ, а її окремий, майже незалежний протекторат. Навпаки, метою російської армії ще з радянських часів було й досі є асимілювання та русифікування представників неросійських народів.

То, можливо, для війни в Донбасі спеціально відбирали бурятів? Доказів того я так і не бачив — натомість повсякчас доводиться траплявся мені мало не міф, усталений образ, який підтверджень узагалі не потребує. Ні, воюють не росіяни — це буряти в усьому винні.

Минулого року чимало матеріалів ЗМІ стверджували, що воюють проти України переважно «особи кавказької національності»: саме такий вислів був з'явився й став був поширеним у публікаціях.

Отут і можна було здогадатися про те, звідки прийшло це до нас. Бо то саме в Росії вже довго побутувало таке словосполучення, це саме в Росії довго культивували ненависть до вихідців із Кавказу. Для України ніщо це не було характерним; вислів «особи кавказької національності» одразу й безпомильно вказував на російський контекст.

Спочатку, ймовірно, розробники пропагандистського вірусу цього не прорахували: аякже — один народ, тож усе, притаманне Росії, на їхню думку, МУСИТЬ бути притаманним і Україні. Аж потім, судячи з усього, автори цієї спецоперації схаменулися, врахували помилку й перевели стрілки на бурятів. Навіщо?

А от навіщо: ви не вірите у російську пропагандистську версію № 1 — що в Україні йде громадянська війна між двома мовними громадами, україномовною та російськомовною? Тож от вам версія № 2: проти України воюють чи то кавказці, чи то буряти — хто завгодно, тільки не росіяни й не російська держава. Росіяни — брати, а воює чортзна-хто.

А побіжною метою є прищепити українцям ксенофобію, а чи хоча б виставити українців ксенофобами.

Так, безперечно: серед російських вояків, що ведуть агресивну війну, є етнічні буряти. Так само, як є етнічні марійці, етнічні татари, етнічні карели, етнічні українці — але найбільше, все ж, етнічних росіян. Та й яка, власне, різниця, коли ведуть вони цю війну не в інтересах своїх народів, а в інтересах російської держави та її керівництва, й саме воно, російське керівництво, є організатором цієї війни, саме воно є агресором?

***

Тепер, коли йде війна, яку основну якість мусила б мати українська журналістика? Ні, не наявність патріотичних гасел та закликів, а вдумливість. Розуміння авторами того, що вони продукують, і як воно буде сприйнято аудиторією, яку дію на неї справлятиме. Хоча б тоді, коли йдеться про копіпейщення інформації з російських першоджерел.

comments powered by Disqus