Ще раз про біженців, медійні міфи та російські вуха

Фото: roamingryan.files.wordpress.com

Передусім варто віддати належне: протягом останнього тижня загальна тональність матеріалів у ЗМІ на тему європейської кризи біженців дещо змінилася порівняно з тією, яку ваш автор змалював у попередньому матеріалі. Стало більше виваженості й менше категоричності. З'явилося чимало матеріалів, які навалу біженців пов'язують із війною в Сирії, а самих їх чітко визначають як сирійців, а не розпливчастих «мусульман», «арабів» або «вихідців із Близького Сходу». Зрештою, саме слово «біженці» стало так само поширеним, як і слово «мігранти».

Втім, до перемоги толерантності ще дуже далеко — так само, як і до справді повного висвітлення проблеми.

Перш ніж вести мову далі, завважу: проблема нетолерантного ставлення до біженців існує й на захід від України, й не лише серед наших безпосередніх сусідів. Річ лише в її масштабах і в межах припустимого, суспільно прийнятного.

Свідченням цього є публікація журналом «Шарлі Ебдо» двох карикатур на тему загибелі сирійського хлопчика. Ці карикатури стали предметом жвавих суперечок в українському суспільстві, й ця суперечка свідчить про нерозуміння багатьма українцями європейських реалій, про екстраполювання ними на всю Європу наших рідних стереотипів, нашої нетолерантності й зверхності щодо іншородців та іншовірців. (MediaSapiens публікував статтю юриста Романа Головенка, в якій він аналізує юридичний та етичний аспекти карикатур).

Адже за інших умов не могло б виникнути самої дискусії: кого й що висміюють ті карикатури. Бо сміятися з людських трагедій, тим паче в респектабельних виданнях, для європейців абсолютно неприпустимо: будь-яка спроба глузування з трагедій одразу позбавила б видання респектабельності й, відповідно, читачів та покупців. Сміятися з етнічного походження або віросповідання людини — це у «старій Європі» теж суворе табу, те, чого не можна робити в жодному разі. Резонансні карикатури «Шарлі Ебдо», на яких було зображено пророка Мухаммеда або Ісуса Христа, висміювали не іслам або християнство, не мусульман або християн, а релігійних фанатиків та їхнє фарисейство, невідповідність їхньої поведінки догмам, на які вони самі посилаються й виконання яких вимагають від інших. У нас же чимало хто вважає «Шарлі Ебдо» за рупор ісламоненависників та «борців за чистоту раси». Бо саме так можна було зрозуміти редакційну політику журналу з матеріалів українських ЗМІ про нього.

Отак було й тут: карикатури висміювали не біженців, а пихатість Європи та її закритість для «сторонніх», її неприступність. І для кожного європейця це було зрозумілим від самого початку, не викликало жодних сумнівів та різнотлумачень. Дискусія в тій самій Франції виникла з іншого питання: чи можна було висміювати пихатість і неприступність за допомогою саме таких образів і художніх прийомів?

Як на мою думку, карикатури були, так, жорстокими — але не більш жорстокими, ніж фотографія, що облетіла світ. Ніж будь-які фотографії з місць трагедій. І в даному разі ця жорстокість була виправданою, бо діяла шоковим чином. Бо саме такою в даному разі була правда, без пом'якшень та прикрашань.

А в нас у підсумку виникла парадоксальна ситуація. Суспільство, що в значній частині дуже нетолерантно ставиться до біженців до Європи з Близького Сходу, так само дуже нетолерантно поставилося до того, що вважало за чужу нетолерантність до тих самих біженців. Боюся, без консиліуму соціальних психологів цього не пояснити.

Хоч би як, а заперечувати ніхто не буде: українське суспільство не є зразково толерантним. А ще ніхто не буде заперечувати: в даному разі, у ставленні до кризи біженців, чимала частка провини за цю нетолерантність лежить на ЗМІ.

Передусім це стосується відкритого тиражування нетолерантності — можливо, подеколи й не усвідомлюваної. Поширені звинувачення: біженці брудні, недостатньо ввічливі, галасливі. От узяти й просто уявити собі: вони ж не у п'ятизірковому готелі мешкали! Й не літаком бізнес-класу діставалися Європи! Чи мали вони де прийняти душ протягом днів і тижнів? Чи мали що їсти? Чи не падають від утоми? Чи нерви в них не напружені до межі? А може, наші переселенці або вояки АТО виглядають, мов тільки-но з перукарні, й поводяться, мов на світському рауті? От воно, ретранслювання стереотипів — тих самих, що провокують уникати роздумів і озвучувати заздалегідь готову відповідь: біженці бридкі. Обернення апріорної нелюбові, апріорної зневаги у слова — от що це таке.

Але якби ж то річ була лише в цьому! Біда в тім, що наші ЗМІ протягом багатьох років транслювали й навіювали кілька міфів, деякі з яких мають очевидне російське походження.

Міф перший: Україна — православна країна. Ця фраза та різні її варіації трапляються дуже (підкреслю: дуже) часто, особливо ж під час релігійних свят. Чи варто нагадувати: кілька мільйонів українців є греко-католиками? А ще кілька мільйонів — протестантами різних конфесій? Принаймні, на відміну від протестантських пасторів, жоден православний ієрарх 1990-х та 2000-х років не збирав стадіони. А є ж в Україні й чимало атеїстів!

І чи варто нагадувати: слухаючи й читаючи, м'яко кажучи, неприязні слова про біженців-мусульман у Європі, наші кримськотатарські переселенці почуваються дуже незатишно.

Але хіба ж не калькою з російської пропаганди є твердження про нашу якусь виняткову православність — попри те, що Росія, взагалі-то, теж є поліконфесійною країною? До речі, клерикалізація всіх сфер життя в Росії, повсякчасне наголошування на православності — це якраз те, що викликає найбільше несприйняття й невдоволення в самих росіян. І якщо ідол Путіна почне падати, то підточувати його почне саме невдоволення надмірною й бездумною «православизацією» Росії.

Міф другий: мусульмани є загрозою. Цю тезу нам утовкмачують уже 20 років, ставлячи знак рівності між людьми, що сповідують іслам, та релігійними фанатиками й екстремістами. Знову те саме запитання: як до всього цього мають ставитися кримські татари? Відповідь, утім, є відомою: останні 20 років, не без сприяння з боку ЗМІ, громадська думка боролася з буцімто наявною в Криму «ісламською загрозою» й банально прогавила іншу, набагато реальнішу, загрозу. Чи варто запитувати, кому це було вигідно?

А витоки цього міфу аж ніяк не приховані, вони на поверхні: російська пропаганда розпочала масовану кампанію з демонізації ісламу й мусульман саме тоді, коли російська держава вела війни в Чечні. У такий спосіб вона створювала образ ворога, а себе виставляла як борця зі світовим злом.

І заради абсолютної точності. Чи існує проблема ісламського радикалізму й ісламського тероризму? Так, існує. Чи становить вона загрозу світового масштабу? Так, безперечно, становить. Чи можна ототожнювати всіх мусульман із ісламськими радикалами й потенційними терористами? Ні, в жодному разі не можна, бо це вже неприховане шахрайство.

І спеціально для любителів теорії про міжцивілізаційні війни. Проблема ісламського релігійного тероризму є порівняно новою. Бо, скажімо, палестинський тероризм 1970-х — 1980-х років, що тримав в остраху мало не весь світ, був класичним політичним тероризмом, а палестинські терористи якщо чимось і відрізнялися від їхніх північноірландських та баскських «колег», то лише масштабами дій, але жодною мірою не метою та виголошуваними гаслами.

І міф третій: Європа перетворюється на халіфат, а іммігранти, що сповідують іслам, налаштовані проти європейців украй агресивно. Перше, що впадає в око — це те, що в основу цього міфу покладено суто російсько-пропагандистську тезу про Європу як про щось чуже, незрозуміле й однакове, однорідне від Фінляндії до Португалії й від Кіпру до Ірландії.

А тепер пригадаймо, які країни реально пов'язані з конфліктними ситуаціями. Східноєвропейські країни — Угорщина, Словаччина, Чехія, Румунія — нині протистоять біженцям і не хочуть їх приймати. Чим лише доводять: вони так і не змогли повністю позбутися звичок «території за залізною завісою»; їх лякають нові виклики, лякають прояви відкритості.

У Польщі живе чимала татарська діаспора — живе от уже кількасот років і є повністю інтегрованою в польське суспільство, хоча в приватному житті й зберігає відданість ісламу. В Болгарії є високим відсоток болгар-мусульман та етнічних турків — але чи чули ми коли-небудь про конфлікти? Конфлікти між албанцями та сербами, босняками та сербами мають виразний політичний характер, а «мусульмани» в даному разі є лише умовною позначкою — як на мою думку, не надто вдалою й не надто доречною.

«Стара» Європа? А тут пригадуються потужні «іммігрантські» конфлікти лише у двох країнах — Франції та Великій Британії. Від решти країн Євросоюзу їх відрізняє одна дуже принципова в даному разі річ: ці дві країни ще зовсім нещодавно були потужними колоніальними імперіями; у Великій Британії від колоніальних часів і дотепер главою держави є та сама Єлизавета ІІ. Й Велика Британія, й, навіть більшою мірою, Франція багато в чому ставляться до своїх колишніх колоній як до таких собі «всесвітніх СНД», зберігають потужний вплив на них — Велика Британія більше де-юре, Франція більше де-факто. Іммігранти в цих країнах — це в переважній більшості вихідці з їхніх же колишніх колоній. Тож до проблеми примішуються й старі, ще колоніальних часів, рахунки, й переконаність іммігрантів, що вони приїхали «майже додому» й тому можуть поводитися, «майже як удома», тощо й тощо. Тож зводити конфлікти в цих країнах до виключно міжконфесійного протистояння ніяк не можна.

Зрозуміло, чому російська пропаганда змальовує притаманні Великій Британії та Франції проблеми як буцімто загальноєвропейські: вона тим самим намагається приховати постімперський чинник.

А що Німеччина? Нідерланди? Данія? Італія? Іспанія? Чи може хто-небудь пригадати резонансні події, які можна було би тлумачити як «нашестя мусульман» та «мусульманську внутрішню загрозу»?

Так, у цих країнах чимало іммігрантів, чимало людей, що сповідують іслам. Але від корінних та «чистокровних» німців, голландців, данців і так далі переважна більшість тамтешніх мусульман відрізняються не більше, ніж німецькі, голландські, данські юдеї. Підкреслю: переважна більшість.

Й от цікаво. Коли 2012 року на конкурсі «Євробачення» перемогла представниця Швеції Лорін — марокканська берберка за походженням, чомусь ніхто не вів мову про «несумісність цивілізацій» та «агресивність мігрантів». Й коли за рік до того третє місце на конкурсі здобув інший представник Швеції, Ерік Сааде — за походженням ліванський араб, нікому й на думку не спадало верзти щось на кшталт: «Вони не бажають інтегруватися». Чотири роки тому в Данії на телевізійному конкурсі, аналогічному до нашого «Танцюють всі», третє місце посів етнічний пуштун, виходець із Афганістану Мейсам Ноорі. Камера кілька разів показувала крупним планом немолоду жінку в залі, по-східному замотану в глуху хустку, — певне, матір. Вона дивилася, як її син на сцені вправно виконував наймодерніші танці, й на її обличчі читалася гордість. Несумісність цивілізацій? Нездатність інтегруватися?

І ще раз не можна не наголосити: транслювання міфів і стереотипів стосовно кризи біженців боляче б'є по нас самих. Адже в коментарях до публікацій в інтернет-медіа сирійських біженців дедалі частіше почали звати «ватою»: «А ... сирийцы, ватники ... и прочие "евроненавистники", ломящиеся в ненавистные Европу и Украину — на них наплевать. У них все равно внутри ничего не поменялось. Не пускать, вытолкать обратно в луганду или сирию или еще куда... И у сирийцев и у ватников этикета не было от рождения, и война здесь ни при чем». Ще звідти ж: «Тому їх шлях — це або на їхню справжню батьківщину, або в космополітичну Європу, тут вони (переселенці з Донбасу. — Б.Б.) зайві і небезпечні. В ідеалі закінчення війни на сході має мати вигляд масового виштовхування місцевого насєлєнія на схід. Ці люди не заслуговують ні на співчуття ні, тим більше, на повагу. Вони не боронять свої домівки, вони не захищають свою землю, вони не рятують своє майно —  вони впевнені, що держава, тобто ми з вами, має їм все відшкодувати».

Ви задоволені, панове автори матеріалів про «клятих брудних мігрантів»? Ви переконуєте: на жертв, на постраждалих начхати, так тим постраждалим і треба? Тільки тоді це правило діє скрізь і до всіх: насильник — герой, жертві — ганьба; слабкий на співчуття не заслуговує. Тільки дивно виходить: коли ті самі люди справедливо кажуть, що «триста років нас гнобила Росія», вони чомусь не поспішають таврувати власних предків за те, що «не боронили домівки». І коли йдеться про Другу світову війну, про гітлерівську окупацію — чомусь теж не вмикаються ті самі переконання й принципи. От у Сталіна саме вони й діяли: «був на окупованій території» — то на тобі тавро неблагонадійності. Хоча... в даному разі ми ж ведемо мову навіть не про тих, хто залишився ТАМ, а про тих, хто НЕ залишився! Хто, застосовуючи радянську термінологію часів Другої світової війни, евакуювався!

То що вони мали робити, щоб заслужити на наше бодай нейтральне, без презирства й ненависті, ставлення? От що? А ще... російська пропаганда рік тому стверджувала, що «хунта почала війну проти власного народу», щоб буцімто звільнити донбаські території від місцевого населення й заселити Донбас вихідцями з Галичини. А тепер почитайте наведений коментар і порівняйте. І річ тут не в коментарі — річ у тім, що ЗМІ не доклали зусиль задля того, щоб такі, як у коментарях, переконання не набували масового поширення. А подеколи навіть докладали зусиль до того, щоб саме такі переконання й визрівали.

Та й чи не виходить щось не те: ми кажемо, що Донбас — це Україна, але «свої домівки, свою землю, своє майно» мали боронити (й не змогли захистити) ВОНИ, а не МИ всі. Що ж, «спасение утопающих — дело рук самих утопающих», а «моя хата скраю».

Ще з тієї ж добірки коментарів: «Одна моя знакомая пожалела-приютила луганских маму и сыночка-подростка, это еще осенью было. Месяца три жили у нее, потом им предложили что-то интересней, и они однажды утром отчалили. А в благодарность открыли газ на кухне, все четыре конфорки. И форточку закупорили. Эта моя знакомая вроде как задним местом что-то почуяла, сорвалась днем с работы, и — домой. Хорошо, светло было, свет не зажгла... Вот такая история». Типова логіка Шахріяра: одна жінка зрадила — то вбивати їх усіх. Типова патріархальна логіка, широко використовувана російською пропагандою: «наші» — особистості, «інші» — стадо, знеособлена отара. Можна гадати, підлота й негідники є тільки серед переселенців і більше ані серед кого.

І, до речі, чи не проглядає в наших ЗМІ тенденція: ведучи мову про війну на Донбасі, місцеве населення або виносити за дужки й узагалі не згадувати про нього, або ж ліпити з нього образ ворога — безсумнівного ворога?

Зайве казати: жодні Мінські угоди, й навіть військова перемога самі по собі не склеять суспільство, не склеять Україну. Зверхні, невдоволені, тенденційні, безпідставно узагальнені матеріали про біженців та переселенців — будь-яких, хоч сирійських, хоч донбаських — розбивають суспільство ще далі, ще більше й ще глибше. Вони ламають, кришать, руйнують навіть ті зв'язки, що залишилися.

comments powered by Disqus