Валентин Бадрак: «Україна з першого дня незалежності була полігоном для інформаційних війн»

Фото: inpress.ua

Нещодавно Валентин Бадрак проводив майстер-клас «Аналітика в журналістиці як форма специфічного впливу». Там ішлося, зокрема, про інформаційні операції. Оскільки нині кількість інформаційних випадів із боку Росії проти України з наближенням саміту Україна – ЄС зростає, ми вирішили поговорити на цю тему з експертом детальніше.

Деякі провладні політики тривалий час стверджували, що в нас нема інформаційної війни з Росією, що насправді це ЗМІ нагнітають ситуацію. То як ви вважаєте, чи є в нас інформаційна війна, чи це просто така собі публічна дискусія?

Взагалі, Україна з першого дня незалежності була полігоном для інформаційних війн та операцій і залишається таким полігоном сьогодні. Ба більше, в ті моменти, коли комусь потрібно Україну стимулювати до якогось рішення, завжди сильніші країни використовують свою інформаційну могутність, у тому числі й через ЗМІ.

У радянські часи інформаційні операції мали певну логіку та забезпечення. Наприклад, для того, щоб «ІТАР-ТАСС» подав якусь інформацію, покликану вплинути на Америку, бувало й таке, що створювали в Індії газету-одноденку, на яку потім посилалися офіційні інформаційні агенції. Але ні «ІТАР-ТАСС», ні «Правда» не могли собі дозволити поширювати якісь чутки чи щось таке. Тобто потрібну інформацію намагалися закамуфлювати. Тепер ситуація виглядає набагато простіше. Будь-яку інформацію можна «вкинути» в інтернет-простір і вона швидко пошириться.

Сьогодні Росією керує спецслужбіст і, відповідно, спецслужби. А тому й засоби масової інформації, й весь науковий та експертний світ певної мірою їм підпорядкований. До речі, ключові інформаційні операції Росії проти України в 2006–2010 рр. я детально описав у своїй книжці «Східна стратегія». Гадав, то буде історія, а бачу, що нинішнє продовження ще масштабніше.

Ви можете назвати найрезонансніші російські інформаційні операції проти України?

Найбільша за історію відносин нової України й Росії кампанія, безумовно, відбувалася за часів Ющенка, коли країна намагалася отримати членство в НАТО й інтегруватися в Європу. Це було би втратою для Росії, тому на протидію було витрачено величезні сили. Було влаштовано масовану цілеспрямовану безперервну масштабну кампанію інформаційного впливу на різні фоку-групи української аудиторії: на владу, на населення, на експертне середовище. Причому російська влада не соромилася підтримувати тих українських громадян, які відверто грали на Росію й декларували це своїм начебто внутрішнім уявленням про те, як треба рухатися Україні. От випадок, учасником якого я був. Мене запросили на телеміст у РІА «Новости» (тоді якраз Росія звинуватила Україну в постачанні зброї до Грузії). Російську сторону представляв Жириновський та ще один народний депутат, з нашого боку був я та Валерій Коновалюк. Так от, Коновалюка за те, що він лаяв Україну, навіть підбадьорювали й казали, що його нагородять у Росії. [Так, у лютому 2013 року Володимир Путін своїм указом нагородив українських депутатів Вадима Колісниченка, Сергія Ківалова, Дмитра Шенцева, Олега Царьова, а також Юрія Болдирєва медаллю Пушкіна «за великий внесок у збереження й популяризацію російської мови та культури за кордоном». – MS].

Ще один яскравий приклад – публікація в російських медіа під назвою «Операция “Механический апельсин”» про те, як російські війська через Крим захоплюють Україну. І хоч історія була вигадана, але вона швидко поширилася. Для чого це було зроблено? Для залякування населення, що може бути війна й напруження. Паралельно «вкидаються» в інформаційний простір результати соціологічного опитування, за якими переважна більшість росіян вважає українців недружелюбними. Тобто свідомо створювався образ українця як людини, яка діє проти Росії. Це був 2008 рік.

Сьогодні ми маємо наслідки. За соціологічними даними, більша половина росіян переконані, що Крим належить Росії. Це ознака інформаційної операції, а не просто інформація. Основа для такої громадської думки готувалася дуже довго й цілеспрямовано. В Росії поширювалась ідея, що Крим – це не Україна, що Севастополь – це місто російської слави й так далі. Російська сторона працювала на всіх рівнях – науковому, експертному, журналістському…

Чому так відбувається? Тому що інформаційний простір України слабший. Із самого початку в Україну було допущено багато російських редакцій, медійних центрів, тобто структур, які можуть виробляти інформацію безпосередньо в Україні і впливати.

Але чи тільки Росія здійснює інформаційні операції в українському інформаційному просторі?

Ні, це роблять і США. Можу пригадати класичний випадок. Напередодні візиту Мадлен Олбрайт в Україну в 98-му році було оприлюднено інформацію про те, що начебто Україна продавала зброю в Афганістан. Інформація була бездоказовою. Незважаючи на це, Мадлен Олбрайт почала переговори саме з цієї теми, а президент Кучма змушений був почати переговори з вибачень та пояснень. Тобто із самого початку було створено ситуацію, щоб мати психологічну можливість тиснути. Для чого це було зроблено? На той час було надзвичайно важливо для США, щоб Україна відмовилася від Бушерського контракту, щоб харківський «Турбоатом» не будував атомної станції в Ірані. Цього вдалося досягти.

Найчастіше такі ось разові операції відбуваються з прицілом на ринок озброєння, бо Україна там є серйозним гравцем.

Але все-таки російська інформаційна присутність в Україні є набагато сильнішою?

Росія здійснює не просто локальні операції. Вона веде інформаційну війну, оскільки має довгострокові цілі.

Пригадайте відеозвернення ще президента Росії Дмітрія Медведєва на фоні військового корабля до українського президента Віктора Ющенка у 2009 році. Це був прямий інформаційний вплив. Ми бачили, що інформаційна війна була розгорнута по всьому фронту: від першої особи до останньої газетки чи порталу. Всі були втягнуті в цю війну.

Коли Росія зрозуміла, що Україна не входить у натівську систему, а отже, однієї цілі досягнуто, їй потрібно було змінювати якість цілей. Якість нових цілей означив не хто інший, як Затулін, який працює фактично глашатаєм Кремля. Він назвав три цілі: російська мова має стати державною в Україні, російська церква має панувати на території України, і Україна має стати федерацією.

Ми можемо бачити сьогодні, як цілеспрямовано реалізуються ці нові цілі. Наприклад, ми можемо подивитися, скільки разів був в Україні патріарх Кирил, скільки він агітував. Наступ на мову ми бачимо, як іде.

До речі, сьогодні російська сторона не намагається працювати з населенням. Якщо у 2008–2009 роках російська сторона більше працювала з українським населенням, то сьогодні вона бачить, що вертикаль влади сформована, вона діє, президент має реальну владу. Тому російська сторона сьогодні працює з українською владою – і найсильніші операції пов’язані з тим, щоби примусити цю владу до якихось рішень, як-от пролонгація перебування Чорноморського флоту в Україні. Інша історія – торговельна війна, яку почала Росія напередодні підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Янукович же під час зустрічі з членами своєї фракції фактично визнав прямий тиск із боку російського лідера на нього як на керівника української держави.

У більшості випадків українська влада в усі часи доволі мляво відбивала (або й не робила цього взагалі) інформаційні атаки Росії. Лише зараз, напередодні саміту з ЄС, ми спостерігаємо певну активність. Як ви гадаєте, в чому причина цієї пасивності?

У Росії завжди існувала така політика щодо України. Україна не мала ніколи відповідної політики. Приклад зі статусом Севастополя. Російська сторона надає квартири російським морякам, закріплює їх там, створює там філіал свого навчального закладу, видає газети, я вже не кажу про такі речі, як свята та інше. Україна не робить нічого, тому вона має таку ситуацію.

В одній із програм «Час. Підсумки дня» на 5-му каналі, коли обговорювали якраз тему російсько-українських інформаційних війн, цікаву думку висловив історик Тарас Чухліб. Він вважає, що Україна постійно програє, бо вона захищається на своїй території, а вона мала б діяти на території всіх країн, де присутні українці.

Абсолютно згоден. Повертаючись до того ж Криму. Відшукати там наші центральні газети дуже проблематично. А тих газет, які відстоюють українську ідею, як «День», «Дзеркало тижня», взагалі там немає. Натомість присутня російська преса. Це означає, що влада в цьому напрямку не працює взагалі.

Вам можуть сказати на це, що влада не повинна втручатися в роботу ЗМІ, оскільки це суперечитиме демократичним нормам.

Так, влада не повинна втручатися в роботу ЗМІ. Так, ми хочемо, щоб була демократія. Але влада може врегулювати умови діяльності на території України іноземних медіа, а також контролювати шляхом введення мита ввіз літератури чи іншої друкованої продукції з інших країн, у тому числі з Росії. Влада має почати працювати в Криму – розробити там інформаційну та соціальну політику. Щоб не було так, що відкриття ще Кучмою в Сімферополі україномовного ліцею досі згадують як найбільший проукраїнський захід. Це ж просто жах. Таких заходів має бути сотні. Це має бути частиною державної політики.

Зрештою, Україна повинна не тільки захищатися, але й проводити власні контррозвідувальні заходи. Якщо всі це роблять, то чому Україна має відставати?

Чи є для цього відповідні кадри?

Мені важко оцінити, бо я не знаю, що відбувається всередині наших спецслужб. Але мені здається, якби рішення таке було прийнято і робота така б велася, це було б видно. А чому я впевнений, що Україна нічого не робить, а Росія проводить свої операції? Тому що будь-який журналіст, який фахово налаштує увагу на ці речі, зможе виявити ознаки цих операцій із російського боку.

Є скептики, які кажуть, мовляв, деяким патріотично налаштованим українцям постійно ввижається «змова» проти України…

Це не змова. Адже, як я вже сказав, є конкретні ознаки інформаційних операцій. Їх можна поділити на кілька рівнів.

Перший рівень – це створення інфоприводів. Наприклад, таким інфоприводом був виступ президента Росії, коли він розповідав байки про кількість росіян, які проживають на території України.

Другий рівень – це підтримка екстремістських груп. До речі, це один із найбільш небезпечних напрямків для національної безпеки України. Адже 2009 року Росія прийняла нову воєнну доктрину, в якій зазначено, що Російська Федерація буде забезпечувати інтереси громадян Росії за межами її території. А такі екстремістські групи можуть створювати штучні конфлікти, в яких «випадково» братимуть участь російські громадяни. Це може призвести до військового втручання. Це надзвичайно небезпечно. Сподіваюся, що Росія триматиме цей аргумент як останній.

Третій рівень – це бізнес-рівень, зокрема намагання через російський бізнес скупити або впливати на наші стратегічні об’єкти.

Четвертий рівень – це медіа. До речі, ЗМІ Росії працюють зовсім інакше, ніж ЗМІ України. Я особисто був свідком, коли під час величезної виставки зброї «Айдекс» десь близько півтора десятка російських журналістів запросили на співбесіду в «Рособоронэкспорт». Тобто всі журналісти для них – як загін особливого призначення. Також із моїх джерел мені відомо, що до топ-менеджменту російських ЗМІ було доведено офіційну позицію Кремля – «мочить Украину» навіть тоді, коли це буде Росії економічно невигідно. Це стосувалося, зокрема, літака Ан-70, продукції підприємств двигунобудування та космічної галузі, тобто найбільш вагомих науково-виробничих активів держави.

Ще одна річ, про яку я не сказав – про книжкові війни. Росія має дешевший папір, і це відомо. Вона може завозити в Україну великі наклади своїх книг. Також Росія володіє книжковими мережами в Україні. Якщо ми зайдемо в «Читай-город», побачимо там на 90% російську книжку. Україна не має такої книжкової політики, як Росія.

Інший момент – це створення спеціальних книжок, які впливають на українського читача. Наприклад, книжка «Брат» (автори Ігор Беркут, Роман Василишин) про Путіна, або «Независимая Украина. Крах проекта» (автори Максим Калашніков, Сергій Бунтовський). До цієї ж технології відноситься й ідея створення спільного підручника, яку активно просуває Москва. Серед іншого, така література героїзує Путіна. На цьому тлі в самій Росії відбувається реабілітація Сталіна, Івана Грозного, людей, які були деспотами.

Усе-таки на масову аудиторію більше впливають не книжки, а телесеріали. Ось, наприклад, останній серіал про Василя Сталіна «Син батька народів». Чи ви не погоджуєтеся?

Додайте до цього ще мультфільми й навіть комедійні шоу. Ось, наприклад, мультфільм «Добрыня Никитич и Змей Горыныч», де київського князя показано як людину хворобливу, підступну тощо. Або ж у «Камеді клаб» українська тема постійно обігрується у зневажливому тоні. Я не думаю, що їм роблять таке замовлення, але автори цього шоу відчувають, що народ на це «клює», він уже підігрітий. Паралельно демонструється, що росіянин – це така велика людина. Уже навіть на цьому рівні ми бачимо, що рівне партнерство не передбачено.

До речі, навіть слабші за Україну країни, які мають до неї якісь претензії, коли бачать, що Росія «мочить» Україну, то й самі не гребують такою роботою. Ось у Румунії вийшла книжка Крістіана Негря «Кров на Дністрі», в якій описується можливий військовий конфлікт між Румунією з одного боку і Придністров’ям та Україною – з іншого, відповідно Україна постає там як ворог. Румунія – країна, в якій 21 млн населення. Там тільки минулого року було реалізовано 300 тисяч примірників цієї книги. В нас нема таких накладів. Це дуже показові речі.

Якщо повернутися до термінології. Мені здається, що в нас неправильно розуміють, що означає контроль інформаційного простору, трактуючи це лише як контроль над ЗМІ. Як держава має контролювати власний інформаційний простір?

У першу чергу, має йтися про контроль витоку інформації. Наприклад, працівники «Укрспецекспорту» не повинні мати виходу в інтернет. Це технічний рівень контролю. Але є й інший, коли людина є носієм інформації і в якомусь вигляді цю інформацію передає, висловлює.

От були виявлені такі випадки. Українських фахівців запрошували в Китай. Китай будує авіаносці. Він у нас купив за копійки авіаносець. Але ж головне технології. І ось Китай за солідні гроші запрошує наших фахівців із різних питань, наприклад, із морської радіолокації, щоб вони там читали лекції. Саме таким чином і отримують інформацію, якої недостатньо. От про що йдеться, коли ми кажемо про контроль інформаційного простору.

Що ще має робити держава?

Держава має створити умови, коли буде максимально утруднено можливість іншим державам впливати на український простір.

Нещодавно «Ощадбанк» Росії оприлюднив песимістичний прогноз про курс гривні. Згодом низку впливових українських ЗМІ, які поширили цю інформацію, звинуватили в тому, що вони за гроші продають інтереси України. Було багато версій, хто стоїть за цією операцією. Але очевидно, що той, хто її розробляв, вбивав одразу двох зайців: сіяв паніку на ринку та підривав репутацію впливових, в основному опозиційних до влади ЗМІ. Що ви думаєте про цю історію?

Я не відслідковував її детально. Проте мені здається, що тут ЗМІ могли бути втягнуті всліпу. Коли інформаційні операції розроблено дуже ретельно й детально, вони розраховані якраз на те, щоб усі гравці були втягнуті всліпу. Інколи й мета може бути зовсім іншою, ніж та, яка здається очевидною. Інформаційні заходи якраз розробляються на тлі резонансної інформації.

Чому, наприклад, стаття «Операция “Механический апельсин”» швидко розійшлася? Бо сам факт описання бойових дії Росії проти України – це резонансно. Ідею реалізовано за всіма правилами чорної риторики: вплив за принципом триканальної аргументації – візуальної, аудіальної та кінестетичної. Було достатньо просто класно написати. Держава тут мала б відреагувати на дипломатичному рівні – мають бути заяви, що це антиукраїнські заходи. Ми ж пам’ятаємо, що навіть коли Медвєдєв виступив зі зверненням до Ющенка, офіційний Київ промовчав, виступали депутати, журналісти, а офіційний Київ мовчав.

Держава завжди може виставити більш якісні контраргументи. На жаль, у нас така ситуація, що часто частина України підігрує зовнішнім опонентам держави. Бо справді частина України вважає, що Україні треба бути з Росією і входити в євразійський простір, а частина вважає, що потрібно інтегруватися в Європу. Звісно, ті, хто ззовні розробляє такі інформаційні операції, завжди орієнтуються на лобістів своїх ідей усередині України. Це одна з причин, чому український інформаційний простір є таким слабким, а Україна є полігоном для відпрацювання таких завдань. Якщо би ми спробували застосувати такі технології в Німеччині, навіть маючи на увазі, що колись було дві Німеччині, ми б ніколи не досягли такого ефекту, бо Німеччина однорідна, ідея, яка об’єднує суспільство, однорідна.

Може, Хантігтон був правий, що ми перебуваємо на цивілізаційному розломі. 

comments powered by Disqus