Ейдан Вайт: Реєструючись у Facebook, ми наче кажемо: «Візьміть моє життя й експлуатуйте його!»

In English

«Маємо визнати, що ми створили потворну культуру комунікацій, у якій поступилися приватним життям, — каже Вайт. — І ми створили бульбашки — ми в них живемо й маємо друзів та упередження, які допомагають не чути голосів, що нам не подобаються. А якщо ми таки натрапляємо на те, що не подобається, то кажемо, що це брехня».

Ейдан Вайт украй критично налаштований щодо діяльності великих технологічних компаній, таких як Facebook чи Google. Він вважає, що вони мають нести більшу соціальну відповідальність, оскільки їхні алгоритми сприяють поширенню мови ворожнечі чи пропаганди і фактично ставлять на одну сходинку якісну журналістику та дезінформацію.

Однак журналістика, на його думку, потерпає й через те, що багато журналістів, по-перше, забули про професійні стандарти і, по-друге, не підтримують один одного. Брак солідарності в медіаспільноті — це те, що пан Вайт спостерігає в усьому світі.

Ейдан Вайт (Aidan White) обіймав посаду Генерального секретаря Міжнародної федерації журналістів (МФЖ). Після 24 років роботи там, у 2011-му, він залишив федерацію. До роботи в МФЖ Вайт протягом 19 років працював журналістом (із 1980 до 1987 рр. — у The Guardian).

Нині він є директором міжнародного об’єднання працівників медіа «Мережа етичної журналістики» — організації, що обстоює етичні принципи та нові стандарти підзвітності в усіх видах ЗМІ.

Ейдан Вайт ініціював і здійснював управління проектами за фінансування донорів в Африці, Латинській Америці, Європі та Азії. Ці проекти охоплювали велике коло питань: професійні навички журналістів, безпеку працівників ЗМІ, етичні принципи журналістики, заходи з протидії расизму, миротворчу діяльність, гуманітарну допомогу та розвиток ЗМІ.

Пан Вайт є автором статей, звітів і книжок із журналістики і прав людини, як-от «Виклик цифрової праці: робота в умовах нових медіа» (The digital labour challenge: Work in the age of new media, 2012), «Майбутнє журналістики» (The Future of Journalism, 2010).

Ейдан Вайт приїздив у Київ у червні на запрошення Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), мета його поїздки — провести консультації зі стратегічного розвитку для Комісії з журналістської етики. В інтерв’ю MediaSapiens пан Вайт розповів, як, власне, комісія може сприяти ствердженню стандартів, чому вона має тісний зв’язок із медіаграмотністю та яких кроків, на його думку, мають вживати великі технологічні компанії, щоб не поширювати пропаганди і мови ворожнечі.

«Політики ніколи не скажуть: “Ми залишимо медіа у спокої’»

Пане Ейдане, ви працюєте в журналістиці вже багато років: за вашими спостереженнями, тепер журналісти гірше дотримуються стандартів, ніж раніше?

Я думаю, що нині має місце глобальна криза для журналістів та для стандартів інформації. Ми живемо у світі, де є більше пропаганди, спін-технологій у політиці, більше піару, мови ворожнечі, нетолерантності. Це може призвести до двох речей: по-перше, до зростання нерегульованих і неконтрольованих комунікацій і, по-друге, до послаблення політики медіа (poliсy of media). Ми бачимо, що нині медіа в усьому світі перебувають під тиском, і як результат — маємо масивну кризу для журналістських стандартів.

Менше журналістів беруть на роботу, менше грошей витрачають на тренінги, менше грошей виділяється на журналістські дослідження, щоб вони могли якісно робити свої історії. І значно більше політичного та фізичного тиску. Це не лише криза для журналістів, це криза демократії, миру. Нині інформаційні війни мають місце в усіх куточках світу — на Балканах, між Індією та Пакистаном, на Середньому Сході та в Україні, Росії, на всіх пострадянських країнах, а також між Китаєм і Гонг-Конгом, між Китаєм і Кореєю, в Центральній Африці. Тож ключове питання: як нам створити культуру комунікації, яка би відповідала моралі та стандартам? І як ми допоможемо журналістам шукати вихід із глобальної інформаційної кризи?

Ви сказали про політичний тиск на журналістів — чи проявляється він тепер якось по-новому?

Ні, все, як і було раніше. Авторитарні політики намагаються контролювати інформацію. Президент Путін інвестує у пропаганду, президент Трамп атакує медіа, називаючи їх фейками. Це політики, які втручаються у виборчий процес, використовуючи незаконні способи, спрямовані на виборців. Політичний тиск величезний. Журналістів, які намагаються бути незалежними й казати правду, звинувачують у тому, що вони не патріоти і зрадники, грають на руку пропаганди з іншого боку. Ця криза відчувається скрізь. Тож я не був здивований, що в Україні медіа теж включені в боротьбу за свою незалежність. Політики ніколи не скажуть: «Ми залишимо медіа у спокої». Ні, вони скажуть: «Ми хочемо, щоб медіа були нашими “голосовими поштами” (voiceboxes), інакше вони будуть нашими ворогами». Якщо лідер так званого вільного світу звинувачує незалежних журналістів, я думаю, в нас точно проблеми з демократією.

Ситуація у Великобританії не набагато краща?

Зовсім ні, є сильний політичний вплив. Під час останніх виборів три чверті мейнстримних медіа Великобританії були палкими прихильниками порядку денного правого крила консерваторів. Як засвідчили результати виборів, люди їх не сприймали — й це показує, як небезпечно, коли журналісти пропускають меседжі від звичайних людей. Звичайні люди не відчувають, що журналісти говорять із аудиторією. Це небезпечна річ — газети The Daily Mail, The Daily Telegraph, The Times, The Sunday Times, The Daily Express — усі ці газети давали один меседж : підтримайте їх (правих. — MS)! А люди казали — «ні-ні».

«Власники розглядають медіа як трофейні володіння»

Наскільки, за вашими спостереженнями, власники медіа впливають на дотримання стандартів?

Є дві проблеми. Перша — спроможність журналістів бути етичними. А друга — так, це питання медіавласності, яка не відповідає демократичним стандартам. Власники розглядають медіа не як певний інститут, що на сторожі демократії: ні, вони розглядають медіа як трофейні володіння. Певне майно, яке вони можуть використовувати, щоб відстоювати свої власні корпоративні чи політичні інтереси. Ми це бачимо скрізь. Якщо ви хочете досягти успіху на Західних Балканах, наприклад, перше, що ви маєте зробити — це інвестувати в радіостанцію чи телеканал або купити газету. І не для заробляння грошей, а щоби просувати свої інтереси. Маємо ситуацію браку поваги з боку медіавласників до ролі медіа. І немає регулювання конфліктів інтересів. Бракує також прозорості — ми не знаємо, хто володіє медіа, звідки вони одержують прибутки.

Які інструменти, на вашу думку, найдієвіше забезпечують незалежність медіа від власників?

Обсяг журналістських можливостей тут обмежений. Але є речі, які журналісти можуть зробити. По-перше, вони можуть працювати разом і підтримувати одне одного.

Якщо журналіста атакують, навіть якщо він працює на опозиційну чи іншу медійну організацію, колеги мають його підтримувати. Має бути більше солідарності.

По-друге, журналісти й медіа повинні підтримувати етику в роботі, яку вони роблять. Зокрема, підтримувати такі органи як Комісія з журналістської етики. Як мені здається, нині (в Україні. — MS) її не визнають, кажуть, що вона нічого не робить. Але одна з причин невизнання — що її не підтримують самі журналісти й медіаорганізації. Тож першочергова річ — вдихнути нове життя в комісію. Вона має стати більш видимою та активною.

Ще в українському суспільстві має постати новий рух, який визнає достовірну інформацію невід’ємним інгредієнтом побудови демократії. Якщо суспільство керується лише пропагандою, упередженнями, фейковими новинами, ви ніколи не побудуєте демократії. Ви маєте дати можливість існувати різним поглядам. Ще одна проблема, яку ми бачимо, —  новий інформаційний порядок, створений Google, Facebook, Twitter, які насправді працюють проти плюралізму. Вони не поважають журналістської роботи, фактично урівнюючи інформацію від медіа з інформацію від терористів, пропагандою, рекламою, порнографією, екстремістськими групами. Єдине, що тут має значення, — чи це популярно, чи люди клікають. Популярність генерує гроші.

Щодо того, що журналісти мають відстоювати етичні стандарти. Взагалі, ідея підзвітності журналістів суспільcтву передбачає, що це певна місія, а не лише робота. Думаю, не всі, хто йде у професію, це усвідомлюють. Чи реально виховати або навчити цих ідей у межах шкіл журналістики чи якось інакше?

Саме так, ми маємо перевчити журналістів. Це те, що робить наша організація. Я подорожую світом, говорю з журналістами і нагадую про ключові принципи їхньої професії. Минулого тижня я був у Південній Африці, на зустрічі, де були журналісти з тридцять чи сорока країн — як із Африки, так і з інших частин світу. Мій меседж до них був такий: чому ви журналіст? якою є етика журналіста? чому ви маєте підтримувати медіаетику в цей період? І журналісти на більшості таких зустрічей кажуть: «О, справді? Я забув чи забула все про це». Тож я роблю висновок, що ми маємо повернутися до основ, до початку.

Бо журналісти забули важливість точності, важливість комунікації, заснованої на фактах. Вони забули вибачатися, якщо роблять помилки. Коли я нагадую про це журналістам, вони часто відповідають: вам легко говорити про п’ять принципів, але скажіть мені, як я можу їх впроваджувати в роботу, якщо є політик, який становить загрозу для мене? Ми маємо визнати тут дві речі. Перша — журналісти хочуть робити хорошу роботу. Вони не сидять і не кажуть: ой, я хочу, аби мені дали хабаря. Ні, вони не хочуть працювати в умовах, які змушують їх не дотримуватись етичних стандартів. І друге — ми маємо робити більше, щоб захищати їх від загроз.

Незважаючи на це все, я все ж налаштований оптимістично, тому що я провів багато часу, спілкуючись зі студентами-журналістами в різних куточках — в Африці, на Балканах, у Європі — і вони справді хочуть робити хорошу роботу, вони хочуть зробити свій внесок у життя суспільства. Ми маємо їх з’єднати з якісною інформаційною системою, бо нині вони потрапляють у політичну комунікацію, копірайтинг, піар, рекламу. Ми маємо знайти спосіб із цим боротися.

«Мені не дуже цікава медіаграмотність у традиційному сенсі»

Щобм Комісія з журналістської етики була ефективною, потрібно більше реакції від громадськості, і для цього, очевидно, необхідно, щоб аудиторія була медіаграмотною. Чи є зв’язок, на вашу думку, між знанням про якісний / неякісний контент і поведінкою, реакцією аудиторії?

Так, звісно, я думаю, ми маємо шукати шляхів заохочення аудиторії до участі в побудові медіасистеми, яка викликає довіру. Казати аудиторії, що вона може інвестувати в хорошу журналістику. Зокрема, люди можуть підготувати й подати скаргу. Медіа повинні реагувати на цю скаргу, а роль комісії — бути посередником між аудиторією та ЗМІ. Як це зробити? По-перше, медіа мають створити в себе структури, відповідальні за розгляд скарг. По-друге, комісія може організувати щось на кшталт гарячих ліній, щоби спростити людям шлях подання скарги. Також слід поширювати інформацію, що комісія працює, що вона жива. Крім того, нам потрібно допомогти людям розуміти новий медіаландшафт.

Тож я думаю, медіаграмотність важлива. Але мені не дуже цікава медіаграмотність у традиційному сенсі: коли йдеться про навчання молодих людей і дітей. Це, звісно, корисно, і це частина освітнього процесу. Але важливіше розвинути компетентності й розуміння , як працює публічна інформація. Коли люди спілкуються у Twitter чи Facebook, вони мають певну міру відповідальності. Тому я думаю, що журналістську етику можна використати, щоб допомогти просвітити аудиторію. Я можу назвати три аспекти журналістської етики, які можна накласти на аудиторію. Перший — заохочувати людей бути точними, ідентифікувати фейкові новини чи брехню. Другий — необхідна журналістська етика людяності. Люди не мають підтримувати насильство однієї сторони проти іншої. І третє — це журналістський принцип прозорості, відкритості. Казати, хто ти є, не вдаватися до анонімності. Я думаю, ці три принципи мають бути принципами хорошої комунікації між усіма. Чому б не промотувати їх? Чому не зробити кампанії довкола цього?

З одного боку, так. Але я думаю, що медійна освіта спрямована в першу чергу на дітей, оскільки їхні установки й поведінку ще реально змінити. А переконати дорослу людину, чогось не постити, бо це безвідповідально? Думаю, це надзвичайно складно. Може, у вас є якийсь конкретний дієвий рецепт, як же підвищити медіаграмотність дорослих? :)

Проводячи тренінги для журналістів, я часто думаю: мені потрібні в цій кімнаті політики, чиновники, поліціянти, вчителі — потрібно, щоб не лише журналісти розуміли, що, в біса, коїться у світі. Люди не обговорюють ціх проблем. А та робота, яка ведеться в цьому напрямі, головним чином сфокусована на молоді, на жаль. Медіаграмотність потрібна для всього населення.

Думаю, це та робота, в яку має бути включена Комісія із журналістської етики разом із громадянським суспільством. Комісія має допомогти людям розуміти сучасний світ медіакомунікацій та інформації, й тоді вже пояснювати, що вона робить.

Я читала думку американської медіакритикеси Дженніфер Познер, що «ми (у США) не маємо медіаграмотності в цій країні в жодному реальному вигляді. Якщо би мали, я думаю, що (а) більшість із нас виявили ще на початку, яку загрозу уособлює Трамп, і (б) ніхто би не здивувався тій нетерпимості, яка була в “ДНК” його кампанії». Ви згодні з цією думкою?

Я зовсім не згоден із цим. Ви маєте розрізняти питання, пов’язані з медіа, й політичні питання. Треба бути обережними з цим. Інакше ми можемо сказати, мовляв, якби була медіаграмотність, не трапилося би виборів. Або якби була медіаграмотність, не було би чинної медіасистеми. Чи ми б не мали нинішнього неконтрольованого зростання образливої комунікації. Або — якби була медіаграмотність, ми б не мали сексизму в медіа щодо жінок. Це кліше. Це спроба перетворити дуже складне явище на ефектну репліку.

Медіаграмотність — це частина програми змін, яка необхідна всьому інформаційному ландшафту, але лише частина. Тому що медіаграмотність спрямована на аудиторію, а аудиторія — частина проблеми. Аудиторія дозволила, щоби корпорації забирали їхнє приватне життя. Коли ми реєструємося в Instagram, Twitter, Facebook, ми кажемо цим компаніям: «Ось моя ідентичність, моя приватна інформація, друзі, політичні погляди, ось що я купую й куди їду відпочивати, їжа, яку я люблю, футбольні команди, за які вболіваю». Ми наче кажемо: «Візьміть моє життя й експлуатуйте його, адже ви дали мені дещо безкоштовне — я можу використовувати Gmail, акаунти в соцмережах. Я можу комунікувати. Фантастично!»

Маємо визнати, що ми створили потворну культуру комунікацій, у якій поступилися приватним життям. І ми створили бульбашки — ми в них живемо й маємо друзів та упередження, які допомагають нам не чути голосів, що нам не подобаються. А якщо ми таки натрапляємо на те, що нам не подобається, то кажемо, що це брехня.

Це означає, що тепер ми на краю смерті плюралізму. Якщо немає конкурентних думок, ідей, ідеологій, як люди прийматимуть ті чи інші рішення? За кого голосувати? Де жити? Як ми будемо приймати рішення, якщо не можемо почути інших думок? Я дуже засмучений через те, що в нас немає політичного руху, який би визнав це. І це ще одна причина, через яку потерпає журналістика. Оскільки журналістика будується на плюралізмі.

«Я готовий працювати з Google і Facebook.

Але я не я маю виправдань для них»

За вашими словами виходить, що ми на краю смерті плюралізму великою мірою через інтернет і великі технологічні компанії. Але чи правильно покладати відповідальність лише на них? Зрештою, і фейкові новини, й загрози плюралізму були завжди. Ймовірно, що відповідальні не лише Facebook та Google?

Не згоден, я думаю, що вони мають нести відповідальність. Це не маленькі компанії й гравці. Google має ринок обсягом 600 мільярдів доларів. Це більше, ніж бюджети деяких середніх країн. Facebook — 400 мільярдів. І ці компанії не відчувають соціальної відповідальності. Але їх підштовхують до змін. По-перше, політики погрожують їм законадавчим регулюванням, як-от у Німеччині чи Великобританії. По-друге, рекламодавці не приймають практики, за якої їхні оголошення можуть опинитися поруч із сайтами з мовою ворожнечі.

Тож компанії змушені реагувати. І вони весь час повторюють ту саму корпоративну мантру: «Ми турбуємося. Наша місія — ліквідувати ненависть і порнографію. Ми хочемо, щоб інформаційний простір був вільним і всі могли комунікувати». Але щодня вони доводять, що це все нісенітниці. У Facebook розглядають лише 50 % скарг — і то лише від політиків чи комерційних установ, а звичайних користувачів узагалі не слухають. Компанія Facebook заявила, що збільшила кількість модераторів із 3000 до 7500 по всьому світу. 7500 — вдумайтеся, це означає, що одна людина має моніторити чверть мільйона користувачів?! Хочеться їм сказати: скільки журналістів втратили свою роботу за останні 20 років через економічні зміни, спричинені діяльністю Facebook та Google? Тільки в Північній Америці — 50 тис. У Європі — близько 100 тисяч. Справжньою спробою вирішення проблеми було би, якби вони найняли на роботу 50 тисяч журналістів із різних куточків світу. Але вони цього не зроблять. Чому? Бо це вартує грошей. І суперечить їхній економічній моделі.

Звісно, фейкові новини були завжди. Проте нині є дещо інше. Раніше фейкові новини створювалися з певною метою: політики вигадували історії, приводом до війни могли бути фейки. Але цього разу мета фейкових новини — заробити гроші. Тобто тут економічна причина. Наприклад, ми знаємо, що в Македонії був випадок, коли група підлітків створила сайти з фейковими новинами (близько ста протрампівських сайтів. — MS) — і це показує, що ці молоді люди креативні, інновативні, вони побачили можливість і використали її. Я їх не звинувачую. Я звинувачую нову інформаційну систему, яка зробила це легким.

Тож я готовий працювати з Google і Facebook і говорити про всі ці речі. Ми повинні це робити, щоб вирішити проблему. Але я не я маю виправдань для них.

За яких умов Facebook може втратити популярність, яку вона нині має у світі?

Я думаю, це може відбутися, якщо ми будемо інвестувати в сервіси, які забезпечують хороші комунікації. Сервіси, які би не вимагали від людей віддати свою ідентичність і приватні життя. Щоби зменшити спроможність великих компаній використовувати приватну інформацію, потрібно створити інші системи, де в центрі буде суспільний інтерес. Але наразі люди не мають альтернативи. І уряди не готові щось змінювати. Започаткування нових інституцій — це справді складне завдання, і природа капіталізму не дає цьому відбуватись. Я думаю, потенційні умови будуть тоді, коли зменшення впевненності в демократії досягне такого рівня, що соціальні структури суспільства почнуть руйнуватися. Коли ми будемо бачити більше соціального конфлікту. Тепер люди більше розчаровуються, тепер у світі більше страху. І більше ненависті. На жаль, якщо уряди не будуть готові застосувати сильніші заходи щодо цих компаній, у нас будуть проблеми.

Поясню: я не прихильник застосування законів для контролю інформаційної сфери. Я вірю у принцип добровільності. Людей необхідно заохочувати до правильних речей. Я би хотів, щоби Facebook та Google інвестували більше своїх прибутків у побудову структур для якісної комунікації. Я би хотів, щоб вони впровадили такі правила, які би вказували: оце журналістика — це щось, що треба підтримати. Водночас ідентифікували порнографічні сайти і вказували б — це матеріал, із яким ми не погоджуємось, але деякі люди хочуть такий контент, однак ми радимо вам пам’ятати, що це потенційно може завдати шкоди. Я би хотів, щоб вони інвестували у видалення таких речей, як мова ворожнечі, заклики до тероризму, пропаганда тощо. Хотілось би, щоб вони робили це добровільно, без юридичного примусу. Але я не здивований, що в Німеччині влада вживає заходів, щоби прискорити вирішення проблем. І в Британії думають так само. Якщо компанії добровільно не почнуть реформувати свою діяльність, тоді ми побачимо застосування закону.

Щодо застосування закону у випадку соціальних мереж. Ви, мабуть, знаєте, що нещодавно Президент України ввів у силу рішення РНБО щодо блокування частини російських ресурсів, зокрема соцмереж «Вконтакте» та «Одноклассники». Це рішення сприйняли неоднозначно — частина суспільства погодилася, що ці ресурси поширюють пропаганду, а інша частина занепокоєна, що це спроба цензурувати інтернет.

Що ж, я розумію такі дії — але якщо вони законно застосовуються до всіх. Якщо це спроба вилучити ті російські соціальні мережі, які можуть провокувати насильство чи ненависть, я не проти цього. Але такі ж правила мають застосовуватися і до україномовного сектору, і до англомовного, до всіх. Якщо ви мені скажете, що в українському секторі такого немає, я здивуюся. Застосовуючи такі правила до всіх, ми зможемо побороти мову ненависті, пропаганду, педофілію тощо. Це соціально відповідальний підхід до них, але робити це треба, не порушуючи прав людини. Якщо ж такі дії спрямовані лише на російські медіа та російські сервіси, це неприпустимо. Це демонстрація політичного упередження, зацикленого на своїх інтересах, а не на інтересах суспільства.

«Журналісти мають підтримувати одне одного.

Інакше професія не зможе вижити»

Ви багато говорили про те, як інтернет та соціальні мережі змінили журналістику і що нині триває інформаційна криза. На вашу думку, яка бізнес-модель для видань може бути нині найприйнятнішою?

Думаю, що медіа мають спробувати урізноманітнити напрями й платформи, які вони використовують, та розвивати власні веб-сайти. Спробувати працювати з Facebook, але мінімізувати вплив внутрішньої цензури, яка наявна в мережі. Ні, насправді я не маю точної відповіді на це питання. Якби я мав, то був би багатою людиною :) А втім, це й не моя справа. Думаю, є багато рішень. Але ці рішення неприбуткові. Вони всі обмежують спроможність людей робити гроші з інформації — а це непривабливо для крупних компаній. Тож я прихильник одного просто меседжу: попри все, люди хочуть мати доступ до інформації, якій вони можуть довіряти. І над чим медіа мають працювати, так це будувати бренди, яким можна довіряти. Це основна всього. Я працював у Guardian у Лондоні, тепер Guardian як газета має маленький тираж — близько 100 тис. щодня. Але як сайт Guardian — серед найпопулярніших новинних англомовних сайтів: близько 25 млн користувачів щодня. Це завдяки довірі.

Повертаючись до Сполучених Штатів і Трампа: цікаво, що його конфронтація з журналістикою збільшила спроможність цих журналістів працювати. Різко зросла кількість підписників The New York Times, The Washington Post, CNN — люди засвідчили бажання читати достовірну інформацію.

Я пам’ятаю, коли в Ніцці були теракти — в соціальних медіа з’явилися фото й відео звідти, зокрема, загиблих людей — це було жахливо. Але медіа не стали цього показувати, вони, побачивши певні відео та зображення, вирішили, що ті занадто деталізовані. Тобто вони підійшли до цього як журналісти, роблячи вибір — і що цікаво, ці медіа отримали притік аудиторії. Хоча, здавалось би, все й так було в онлайні, в соцмережах. Але особливо у кризових ситуаціях люди йдуть на сайти, яким вони можуть довіряти. Навіть тут, в Україні, такі бренди матимуть найвищі охоплення.

Але чи готові люди платити за таку інформацію?

Проблема нової моделі ринку в тому, що багатого чого безкоштовне. Зокрема й інформація. Ми маємо ціле покоління молодих людей, які переконані: «Якщо це в онлайні, я можу це завантажити безкоштовно. І також я не зобов’язаний повідомляти, звідки цей контент». Хай допоможе Бог викладачам і вчителям, які намагаються оцінити есеї студентів, знаючи, що плагіат є скрізь. Ця культура «все безкоштовно для всіх» з’явилася через нову модель ринку «дайте нам доступ до вашого приватного життя, і ми вам все дамо безкоштовно». І люди згодні. Мої діти   високоосвічені молоді люди, однак мені кілька років знадобилось, щоби переконати їх, що копірайт — це важливо.

Але я думаю, що зміни починаються. Музична індустрія дуже помалу починає відновлюватися, хоча навряд чи вона колись повернеться до того, що було. Журналістика потерпає від тих самих проблем. Знаєте, нині відповідь на будь-яку проблему: погугліть. І в цілому це правда.

Чи можете ви перерахувати коротко основні риси, необхідні нині журналістові?

Нині журналістам складно знайти гідно оплачуване місце роботи. Але я думаю, якості журналіста мають бути тими ж, що й завжди. Вони мають бути чесними у своїй роботі, усвідомлювати відповідальність, бути певними, що вони прозорі — розповідають людям, що вони роблять і що відбувається. Але найголовніше — вони мають бути підзвітними. Вони мають казати: «Якщо я роблю помилки, скажіть мені. Я буду готовий відреагувати». І вони мають поважати інших — це обов’язково. Я гадаю, що якщо тепер хтось займається журналістикою, не вдаючись при цьому до мови ворожнечі та упереджень, то він робить хорошу роботу. Але найважливіше — підтримувати колег. Це насправді те, що мене розчаровує найбільше. Скрізь, де я буваю, я спостерігаю брак солідарності в журналістиці. Вони мають підтримувати одне одного та професію. Інакше професія не зможе вижити.

Фото Павла Довганя

comments powered by Disqus