«Гра за гроші»: (не)прозорість медіа в Україні та світі

У 2003 році група американських дослідників вирішила порівняти якість роботи ЗМІ у різних країнах світу. Для цього вони розробили міжнародний індекс прозорості медіа, який вказував на можливіть існування підкупу журналістів у кожній із 66 досліджуваних країн. Щоб визначити місце країни у глобальному рейтингу прозорості преси, науковці звертали увагу на рівень професійної освіти журналістів, наяність формалізованих етичних стандартів преси (кодексів етики) та контроль за їх виконанням, рівень свободи слова, свободи преси, наявність антикорупційного законодавства та його виконання в країні, а також на низку інших показників.

 

Найнижчі місця за рейтингом посіли Китай, Саудівська Аравія, В’єтнам, Пакистан, а лідерами (країнами, де журналісти скоріше відмовляться від хабарів за розміщення публікацій) – Фінляндія (перше місце), Данія, Нова Зеландія, Швейцарія (друге місце), а також Німеччина, Ісландія, Великобританія (третє), Норвегія (четверте), Австрія, Канада, Швеція та США були на 5-му місці. Україна отримала досить низькі показники за індексом прозорості преси, розділивши 19-те місце з Мексикою, Тайванем та Аргентиною.

 

 

Прозорість преси – проблема не лише журналістів

Цікаво, що це дослідження, так само як і подальшу міжнародну кампанію заради прозорості преси, ініціювала спільнота піар-спеціалістів. Насправді представників прес-служб та піар-агенцій турбувало зростання підкупності медіа, яке заважало будувати чесну й прозору роботу з пресою, закривало доступ важливої інформації, сприяло втраті аудиторії через медійні канали і, зрештою, руйнувало репутацію самої піар-роботи та професії. Отже, Institute for Public Relations та International Public Relations Association вирішили привернути увагу своїх колег, журналістів та громадськості до проблеми, що стала глобальною.

 

Оскільки прозорість медіа є досить абстрактною (її важко побачити та проаналізувати напряму), дослідники почали вивчати її антипод – непрозорі практики, які найчастіше асоціюються зі впливом і тиском на журналістів, зокрема з платою за публікації. В Україні ці практики ми часто називаємо джинсою – проплаченими матеріалами, підкупністю преси, в Росії вживають сленгове слово «заказуха», а в США – envelope journalism (журналістика з конверта), cash for newscoverage (готівка за висвітлення) або play for pay – гра за гроші.

 

 

Непрозорість – це більше, ніж джинса

Насправді палітра непрозорих практик не зводиться лише до проплачених статей (або грошей за публікацію), це набагато ширше поняття, яке включає вплив на рішення редакторів та журналістів на різних рівнях. Загалом це ситуації, коли журналіст або редактор вирішує, що і як висвітлювати, керуючись іншими, ніж стандарти журналістики (або вимоги до новин), принципами.

 

Щоби з’ясувати, яка буває непрозорість ЗМІ, дослідники збирали дані в багатьох країнах, в тому числі в Україні, опитували журналістів і спеціалістів із піару та робили висновки. В результаті стало зрозуміло, що непрозорість медіа існує в двох формах: пряма (грошові проплати за статті) та непряма (інші винагороди, який отримує журналіст або редактор та які толерує загальна політика медіаорганізації ). До непрямих способів впливу належать, наприклад, такі практики: розміщення статті в обмін на рекламу (або бонус рекламодавцю), отримання подарунків, зразків товару, за які ЗМІ не сплачує і коли це не відзначено в публікаціях. Сюди ж можна віднести й конфлікт інтересів, коли журналіст поєднує роботу ЗМІ з послугами прес-секретаря в політичній партії або в бізнесі, а також будь-який фінансовий або психологічний тиск з боку джерел інформації (бізнесу, політичних партій тощо), тиск з боку власника чи рекламного відділу щодо того, що і як згадувати у публікаціях. Усі ці ситуації ставлять під загрозу незалежність редакції, порушують збалансованість матеріалів і, зрештою, обкрадають аудиторію, витісняючи з порядку денного справді важливі теми, що мають новинну цінність.

 

 

Світові тенденції та українські особливості

Якщо говорити про Україну в контексті міжнародного дослідження, то наші проблеми не є унікальними: більшість країн страждають через непрозорі ЗМІ, але в різних формах та обсягах. Загальною тенденцією є поступовий перехід непрозорості на вищі рівні, ніж підкуп журналістів грішми або публікація в обмін на подарунок, прес-тур чи фуршет. Такі впливи (на рівні міжособистісному) зустрічаються все менше і лише у деяких країнах (наприклад, у Китаї). Натомість частішає тиск на внутрішньоорганізаційному рівні, коли всередині медіаорганізації замовляє редакції теми й акценти власник або рекламний відділ. Це досить часто трапляється в Україні.

 

Самі журналісти такі випадки часто називають самоцензурою, втім, суть не змінюється. Різниця лише в тому, що все менше на ці рішення може вплинути сам журналіст або редактор (порівняно з пропозиціями джерела інформації заплатити готівкою за статтю). Отже, непрозорість формалізується на рівні організації, стає частиною редакторської політики, протистояти якій журналісту індивідуально стає все важче. Саме тому ми кажемо про своєрідну трансформацію тисків на журналістів, яка відбулася в Україні за останні роки.

 

 

Межа дозволеного: проблема розуміння

Отже, з року в рік непрозорі практики в медіа набувають усе витонченіших форм. Найгірше, що в результаті цих перевтілень впливів, межа між прозорим і непрозорим, прийнятним і неприйнятним, етичним і неетичним стає все менш чіткою. Втрачається відчуття професійного обов’язку, відповідальності та якісної журналістики.

 

Це відчувається, коли аналізуєш досвід українських журналістів. Наприклад, чи є непрозорістю, коли журналіст провів розслідування та має компромат про одного з політиків (під час виборів), а потім продає цей матеріал політику, щоб його не було опубліковано? Ніби немає в цьому знайомої нам джинси, але таке замовчування за гроші має ті ж самі наслідки – читач або глядач не дістає важливої інформації, яка могла б бути потрібна для прийняття рішення. За рахунок грошової винагороди з порядку денного можуть витіснятися теми, що мали б стати новиною. Або коли медіа отримує винагороду за так звані інформаційні послуги від двох конкурентів і журналісту вдається поєднати згадки про них в одній статті, забезпечуючи таким чином «збалансованість матеріалу». Таку статтю за формальними ознаками можна вважати прозорою, але що отримує читач у такому випадку?

 

Слово «прозорість» (англійською transparency) означає здатність матеріалу пропускати світло. Для медіа бути прозорим означає забезпечувати відкритий та видимий рух інформації – так, щоб читач залишався впевненим і мав підстави повністю довіряти тому, за яких умов потрапляє інформація в редакцію, як обробляється (з якими мотивами) та в якому вигляді (з якими акцентами) подається в матеріалі.

 

На жаль, прозорість медіа та незалежність журналістів у нас ще не стала конкурентною перевагою, яку б перш за все цінувала аудиторія. Тому залишається простір для маніпуляцій з інформацією відповідно до побажань тих, хто замовляють музику. А також, як кажуть самі ж журналісти – спрацьовують банальні лінощі: журналісту легше взяти готове, ніж шукати інформацію, бізнесу простіше будувати піар за гроші (на прихованій рекламі), ніж шукати якісні інформаційні приводи, приваблювати пресу цікавою інформацію. Немає сенсу змінюватися, якщо все працює й так і є попит: їх читають, дивляться, купують.

 

Анастасія Гринько, дослідниця медіа, учасниця міжнародного дослідження прозорості ЗМІ, викладачка Могилянської школи журналістики, докторантка програми Масові комунікації НаУКМА, Автономний університет Барселони 

comments powered by Disqus