Ів Аньєс: Надмірна емоційність медіа навряд чи може вивести людей на вулиці

Ів Аньєс починав як спортивний оглядач у регіональному виданні, а потім двадцять років працював у найтиражнішій французькій щоденній газеті Le Monde. Завершивши кар’єру редактора, вирішив передати свої знання іншим: очолив школу журналістики та написав «Підручник із журналістики» (2002), який зараз готують до третього видання. Тепер його головна робота  Асоціація з нагляду за деонтологією інформації, яка перевіряє якість медійного контенту. До Львова Ів Аньєс приїхав на зустріч зі студентами й гостями Школи журналістики Українського католицького університету (відео) – говорити про професійну етику.

«Коли я працював у Le Monde, незалежної України ще не існувало, – розповідає він. – А контактів між радянськими і французькими журналістами було дуже мало. Зараз французькі медіа дуже мало пишуть про Україну, й більшість повідомлень стосується політичних перипетій. І взагалі, якщо в Україні немає якоїсь кризи чи проблеми, французькі медіа про неї практично не згадують».

Пропонуємо вашій увазі тези виступу Іва Аньєса.

Ми схильні змішувати факти з коментарями

Ситуація з медіа в Україні, звісно, гірша за французьку. Проте в нас і медіа, і їхнє наповнення також не ідеальні. Погана якість контенту має багато причин, серед яких зменшення кількості рекламних грошей унаслідок кризи 2008 року, коли чимало видань опинилися під загрозою закриття; валютна криза єврозони; розвиток інтернету, який змінює медіа, послаблюючи традиційну пресу й радіо.

Криза довіри між медіа та суспільством триває вже років 20–25. Щороку католицька газета La Croix публікує звіт про рівень довіри своїх читачів до різних суспільних інституцій. Цього року приблизно половина французів думає, що все, що повідомляють медіа – неправда. Довіра французів до політиків так само невисока. 14% довіряють медіа, 23% – політичним партіям.

Журналістам закидають недотримання власних стандартів, правил і статутів, а також відмову від моральних цінностей. Їх також критикують за те, що вони копіюють одне одного й публікують однакову інформацію. Найбільше новин на французькому ринку генерує France-Presse, і порядок денний багатьох видань, які беруть новини в інформагенцій, повторюється.

Відмінності французької журналістської традиції від традицій інших західних країн коріниться в історії. На відміну від англосаксонської журналістики, для якої важливим є факт, французька вийшла з політики та літератури. Тому ми завжди були схильні змішувати факти з коментарями. Це ще один привід для критики.

Звісно, факти священні, а коментарі вільні. Але журналістика має бути справедливою й дати кожному право на висловлювання. Майже в кожній події є кілька дійових осіб, і журналіст повинен опитати їх, хоч би ким вони були. Якось я писав матеріал про страйк на одному підприємстві; опитав страйкарів і керівників профспілки, а потім пішов до директора. Той викинув мене за двері, і я написав: «Керівництво підприємства відмовилось озвучити свою позицію».

Емоційна французька журналістика

Хоч про що ви пишете – про політичну партію, футбольну команду чи профспілку – ви маєте дистанціюватися від ньюзмейкерів. Якщо ви надто близькі, то стаєте їхнім речником. Журналіст має бути незалежним від джерел. Із 80-х років у Франції дуже розвинулася піар-галузь, і піарників та прес-секретарів стало втричі більше, ніж журналістів. Тому треба дбати про те, щоб не потрапити під уплив піарників і не переплутати факти з рекламою.

Також журналістів звинувачують у театралізації фактів, спрощенні, поверховості й відсутності аналізу. У своєму підручнику я наполягаю, що головне – факт, і лише потім має йти пояснення, звідки цей факт походить і що він означає. Останніми роками телебачення у Франції має великий вплив; воно відгукується на новітній заклик до емоціоналізації та персоналізації новин і пропагує емоції на шкоду смислу, значенню, думанню. Це діє не лише на глядачів телебачення, а й на користувачів мережі. Вони можуть миттєво реагувати на будь-яке повідомлення за допомогою твіттера й фейсбука, а емоційність інформації стимулює їхню реакцію.

Я не вважаю надмір емоцій у французькій журналістиці позитивним явищем. Використання емоційності читачів, глядачів і слухачів – це завдання маркетологів, і саме цього, на жаль, прагне багато медіаменеджерів. Звертатися до емоцій публіки неправильно. Та загалом ця надмірна емоційність навряд чи може призвести до реальних протестів, вивести людей на вулиці. Медіа посилюють реакції, але не провокують їх, адже люди вчиняють заколот, коли думають, що інакше їх не буде почуто.

Журналістів критикують і за відсутність поваги до особистого життя людей. Приватне життя у Франції захищено законом, і на захист приватності відбувалися різні правозахисні кампанії, але в цій сфері все одно багато проблем. Людську гідність слід поважати. Я шість років займався регіональною журналістикою і бачив, що це стосується різних аспектів життя: аварій, смертей, злочинів. Було багато порушень і багато людей, поранених інформацією. Людина, яку журналіст неправдиво звинувачує, не давши слова для захисту, може бути скомпрометована назавжди.

Громадськість – ваш справжній шеф

Абсолютної істини не існує. Журналіст має прагнути бути якомога правдивішим, але розуміти, що стовідсоткової правдивості йому не досягти. Рік тому наша Асоціація з нагляду за деонтологією інформації виявила більше сотні порушень стандартів якості інформації в медіа. Більше половини цих випадків стосуються точності повідомлень на телебаченні, де використовуються неправдиві й неперевірені факти. Для журналістики перевірка інформації – це святе.

Громадськість чекає від нас професіоналізму. Це важливо, бо інформування – це більш ніж просто професія. Якщо інформація в суспільстві не поширюється вільно, немає й вільного обговорення, а без нього немає демократії. Інформація є пальним для дискусії, за відсутності якої виникає диктатура. Радянський Союз мав газету під назвою «Правда», але, на жаль, там не було правди.

Журналіст повинен мати повну свободу висловлювання і вимагати такої свободи для всіх громадян. Власне, інтернет дає можливість висловитися кожному, але журналіст залишається потрібним як посередник між громадянином і державою. Громадськість – ось справжній шеф журналіста. Писати треба не для роботодавця, а для громадськості. А межею свободи журналіста є його відповідальність перед громадськістю. І те, що журналісти втрачають відчуття цієї відповідальності, є ще одним виявом занепаду професійних цінностей.

Зараз ми працюємо над тим, щоби зробити медіа саморегульованими. Для ефективного ціннісного регулювання журналісти повинні бути свідомими своїх обов’язків перед громадськістю. Більшість рад із преси (органів саморегуляції медіа. – Авт.) складаються з видавців ЗМІ, журналістів і представників інстанцій, які стежать за дотриманням етичних стандартів. Їхні санкції є радше моральними – вони засуджують журналіста, апелюючи до його відповідальності.

Газети під загрозою

Порівняно з Британією або Японією мешканці Франції читають дуже мало щоденних газет, і з 1985 року кількість таких видань зменшується. Зате Франція є чемпіоном із читання тижневиків: професійних, технічних, спортивних, культурних тощо. Досі радіо чи телебаченню не вдалося витіснити газети. Але інтернет поєднує можливості всіх трьох, і преса опиняється в найбільшій небезпеці.

Сім-вісім років тому почали виникати незалежні онлайн-видання, які публікують загальну або спеціалізовану інформацію. Мало кому з них удалося досягти економічної рівноваги. Найсильнішими виявилися онлайн-видання, прив’язані до традиційних медіа. Сайт lemonde.fr приносить прибуток, тоді як кількість передплатників паперової Le Monde зменшується.

Втім, реклама в інтернеті дає незначний прибуток порівняно з паперовою пресою. Інформація сама по собі ніколи не була рентабельною. Неможливо заробляти на газеті без реклами. Тож замість робити ставку на інформацію, більшість менеджерів національних газет шукає додаткові зовнішні джерела прибутку. Наприклад, комерційні сторінки з оголошеннями, які не мають стосунку до інформації.

Джинси у французькій пресі немає – це не заведено. Така практика відома мені з африканських франкомовних країн, де журналісти дуже мало заробляють і беруть хабарі за висвітлення тих чи інших подій. Там це називається ґомбо.

У цифровому світі немає забуття

Основи журналістської етики є однаковими для всіх видів медіа. Але інтернет ускладнює захист приватного життя. У Франції людина має «право на забуття» – їй гарантоване невтручання в особисте життя. Але в інтернеті інформація може міститися скільки завгодно довго, дечого взагалі не можна видалити. Ці питання з приходом інтернету ще треба переосмислити.

Онлайн-видання не перевіряють інформації, поспішаючи якнайшвидше її опублікувати. Інтернет також гостро ставить проблему модерації. Особливість веб-простору – вільне висловлювання й вільна реакція читачів. Проте коментарі читачів бувають нетолерантними, лайливими, протизаконними. Тому будь-який медіаконтент, зокрема й коментарі на сайтах, має проходити премодерацію – перш ніж публікувати, коментар треба переглянути. У друкованій пресі все простіше.

Треба йти й шукати

Я не люблю терміну «журналістське розслідування», бо вважаю, що вся праця журналіста – це пошук і перевірка фактів. Те, що ми називаємо розслідуванням, має такий самий принцип, як і вся журналістика. 1985 року двоє журналістів Le Monde довели, що напад на корабель «Ґрінпісу» був спланований французькими спецслужбами. Це призвело до відставки міністра. Треба розуміти, що будь-яка влада каже неправду, щось приховує, і журналіст повинен іти й шукати. Як казав Альбер Ландо, «потрібно вставити перо в рану».

Фото Тараса Малого

comments powered by Disqus