Маріанна Сороневич: «Якби в Італії побили журналіста, був би величезний скандал»

Фото: lvivpost.net

Маріанна Сороневич емігрувала в Італію після закінчення Львівської політехніки. Там почала дописувати до україномовних газет. «Це давало мені стимул, тому що я працювала на мануальній роботі, яка мене не задовольняла», – розповіла вона в інтерв’ю MediaSapiens. Згодом була робота в редакції україномовної газети «Міст», яка сьогодні уже не виходить. А також робота на телеканалі «Бабель ТБ», який висвітлював життя іммігрантів в Італії. Маріанна каже, що українській громаді канал приділяв багато уваги: «Ми робили українською мовою італійські новини, знімали сюжети про успішних українців в Італії, виявляється, їх дуже багато. Нашим завданням було показати позитивно імміграцію і внесок громад в італійське суспільство. На жаль, в період економічної кризи канал закрився».

Сьогодні Маріанна Сороневич – головний редактор єдиної в Італії і найбільшої в Європі україномовної газети. «Українська газета», незважаючи на економічну кризу, зберегла паперову версію, а також має свій сайт, де українські іммігранти можуть знайти багато корисної, цілком прикладної інформації – про італійські закони, про умови легалізації в чужій країні, про навчання, зрештою просто долучитися до українського слова, якого на чужині завжди не вистачає.

Маріанно, розкажіть, будь ласка, про історію створення «Української газети» в Італії.

Зі зростанням кількості іммігрантів італійський бізнес зрозумів, що це новий ринок праці і новий споживацький ринок, який може дати значний прибуток. Тому один із операторів, який безпосередньо надає послуги іноземцям (грошові перекази тощо), відкрив італомовний сайт «Іноземці в Італії», на якому почав публікувати актуальні новини з життя іммігрантів. З цього сайту все й почалося. Потім було засновано видавництво «Іноземців в Італії» і почалося відкриття газет на різних мовах світу. Першою була румунська газета, бо румуни в Італії на першому місці за кількістю. Сьогодні редакція випускає більше десяти газет різними мовами, серед них і «Українська газета», яка виходить уже майже 9 років.

Від початку заснування газети я працюю головним редактором. Але в нас не класична редакція. Бо я одна виконую практично всі редакційні функції. Це і переклад, і пошук інформації, і зв’язок з українською громадою, і опрацювання та редагування листів, які надходять в редакцію, і відбірка новин з України. Також я сама верстаю газету.

Ви універсальний журналіст…

Просто такі умови праці. Довелося все вивчати на практиці. Звісно, коли ми починали, це була менш професійна газета. Я тоді співпрацювала зі львівським журналістом, дуже сильним головним редактором «Львівської газети» Ігорем Гуликом. У нього навчилася основ журналістики. Згодом, після того, як відбулися скорочення, мені довелося вивчити графічні програми і самій верстати газету. Але в мене є дуже велика допомога. В Італії є багато асоціацій, які проводять різні культурні заходи і пишуть нам про це статті для газети. Так само є багато журналістів, які тут працюють на мануальних роботах, почуваються нереалізованими і дописують час від часу для газети. Таким чином вони мають можливість не втрачати своєї професійної майстерності.

Який наклад газети?

23 тисячі примірників. Вона розповсюджується по всій території Італії через пункти послуг для іноземців, у телефонних центрах та центрах переказу грошей. Також ми надсилаємо її в українські культурні центри й дипломатичні представництва.

Вона поширюється безкоштовно?

Так. Але є можливість передплатити й тоді отримувати газету додому. Це зручний варіант, тому що багато людей працюють у віддалених селах, і вони там інформаційно обділені. Адже Італія – гірська місцевість, у багатьох селах навіть не тягне інтернет… Тому буває так, що наша газета – це їхнє єдине вікно в інформаційний світ.

Тобто українці в Італії мають потребу в такій інформації?

Безперечно. Ми намагаємося передусім зробити газету корисною. Пишемо про італійське законодавство, зміни до нього тощо. Люди мають потребу в такій інформації. Адже, незважаючи на багаторічне перебування в Італії, прочитати якусь поправку до закону чи інші юридичний текст не так просто. Набагато простіше почитати українською. Бо коли люди читають італійською, можуть щось не так зрозуміти – виникає непорозуміння. А кожне непорозуміння може нести за собою дуже тяжкі наслідки. Бо незнання законодавства не звільняє від відповідальності.

Тобто ви свою місію бачите ширше, і вона не лише в інформуванні?

Так, наша місія доволі широка. Ми надаємо і психологічну підтримку. У нас є розділ на сайті – думка читачів, де ми публікуємо різні точки зори на імміграцію. Навіть вірші, поезію. Люди часто пізнають себе в цих історіях. Навіть якщо вірш написано недосконало, він усе одно має свого читача, бо це підтримка на емоційному рівні. Життя в імміграції зовсім інше, ніж в Україні.

На жаль, в Україні необ’єктивне ставлення до імміграції. Вважається, що люди, які поїхали на заробітки, багато заробляють, живуть у Європі, користуються європейськими благами і так далі. Але слід зрозуміти, що в Європі ці люди є найнижчим прошарком соціальної драбини. Це люди, які працюють на мануальних роботах. Люди, чия освіта не визнана. Люди, які мають великі психологічні проблеми, бо вони живуть у незнайомому світі, відірвані від родичів та дітей. Складнощі заробітчанства та імміграції набагато більші, ніж про це знають в Україні.

Як ви думаєте, чи є вина українських ЗМІ в поширенні не зовсім коректних стереотипів про мігрантів?

Мене, до речі, до журналістики підштовхнули публікації в українських ЗМІ [Маріанна не журналіст за освітою, вона закінчила Національний університет «Львівська політехніка», факультет хімічної технології та інженерії. – MS]. Коли я читала неправдиву інформацію в ЗМІ, мене це обурювало.

Якого характеру ця інформація?

Або занадто прикрашають все, або, навпаки, в негативному світлі показують. Але ж завжди, в будь-якому питанні є напівтони. Зараз можу сказати, що ця ситуація покращилася. Я починала працювати в журналістиці років 10 тому, тоді інформація про мігрантів була дуже спотворена. Тепер є більше інформації з самого середовища іммігрантів, з’явилося більше журналістів, які пишуть із цих країн-реципієнтів мігрантів. Тому ситуація покращилася.

Хоча ось нещодавно знайшла одну статтю в українському інтернеті щодо моральності українських заробітчанок. Вона мене дещо шокувала, бо я з цієї точки зору не підходила до проблеми. Я знаю, що ті українки, які були змушені залишити своїх дітей в Україні, зробили це не з власного бажання, не через пошук кращого життя чи легшого, не з бажання втекти від проблем, а навпаки, вони не бачили іншої можливості виростити своїх дітей, як іммігрувати. Це буде наступна тема для моїх публікацій, бо я вважаю це явище спотвореним матріархатом. Чоловіки, які залишаються в Україні, звинувачують жінок, що вони зозулі, що вони мають зв’язки з іноземцями. Але чому ці самі чоловіки відпустили своїх жінок за кордон? Чому вони не стали самі на цей шлях і не пройшли його? Є різні випадки, але виходить так, що б’ють коня, який поганяє. Жінка вирушила в світ, щоб вирішити економічні проблеми сім’ї, і вона ж, так виходить, вина в усьому.

Треба зрозуміти, що виїхати в іншу країну – все одно що народитися знову. Треба вчитися всього наново, навіть того, як мити квартиру. Адже стиль, уклад життя італійської сім’ї інший, ніж української. Здається, що це звучить абсурдно, але будь-яка прибиральниця, яка приходить у нову сім’ю, проходить своєрідну школу. Без знання мови, без знання суспільства, без будь-якої підтримки ти приїжджаєш в чужу країну, починаєш порпатися, як жаба в сметані. Звісно, за таких умов хтось іде на дно.

Також часто пишуть, що українки працюють повіями. Це не так. Наші українки в Італії є домогосподарками і доглядальницями. Публікацій про українських повій також не знайдеш в італійській пресі. Українки не працюють повіями. Ось приїжджали сюди дівчата з Femen і казали, що «українки – не повії, Україна – не бордель». Італійці дивувалися, бо вони не бачать жінку-українку з цієї точки зору. Вони бачать, що це старша жінка, яка прибирає в їхній квартирі, доглядає за їхніми батьками. Цей стереотип дуже ображає українських іммігрантів.

Так виходить, що цей стереотип творять самі українці?

Так.

А як італійські ЗМІ пишуть про українців в Італії?

В Італії про іноземців загалом, не лише про українців, в основному пишуть з точки зору негативних подій: вбивства, насильства і т. д. Тобто у кримінальній хроніці.

Але треба враховувати, що українці в Італії за статистикою, 85% – це жінки, старші 45 років. Контингент не кримінальний. Тому про українців пишуть мало, українську громаду називають ще невидимою громадою, тому що негативу нема. Українська громада виконує дуже важливу соціальну роль в італійському суспільстві – це догляд за старими й дітьми. І італійці це визнають, що українці не є кримінальною нацією.

Останнім часом почастішали вбивства українок в Італії. Але в більшості, ще раз повторюю, наша громада є невидимою для італійського суспільства.

Ви згадали про журналістів, які працюють в Італії не за фахом? Наскільки їх багато?

Мені не відомі якісь цифри. З нашою газетою, наприклад, співпрацює четверо професійних журналістів, і багато дописують непрофесійних, буває так, що текст потрібно повністю переписати (але це також важливе джерело інформації для мене).

Чи легко було б українським журналістам зі знанням італійської влаштуватися в італійські ЗМІ?

Це дуже складно. Тому що є різниця в законодавстві. Незважаючи на те, що я тут працюю уже 10 років у журналістиці, я не є для італійського закону журналістом, тому що я не закінчила факультету журналістики, а передусім я не записана в спецреєстр журналістів. З іншого боку, я можу зареєструватися як журналіст-іноземець, для цієї категорії є спеціальний реєстр, але там потрібно платити щорічні внески, проте особливих переваг він не дає. Тому в мене нема особливої зацікавленості реєструватися. Також ми не можемо конкурувати із журналістами – носіями мови. Ми все одно робимо помилки, зберігаємо акцент.

Чи відсутність офіційного статусу журналіста не заважає вам у роботі, не створює перепон у доступі до інформації?

Ні. Але я – виняток, бо працюю в газеті, яка офіційно зареєстрована, визнана державою. Я все одно де-факто є журналістом. Цього мені достатньо. Я є членом Національної спілки журналістів України. Беру участь у заходах італійського парламенту як журналіст. «Українська газета» – це приватна власність. В державній італійській газеті я би не змогла працювати.

Які загалом проблеми в журналістів в Італії? Чи стикаються вони з тиском з боку влади, власників чи поліції? Бо в Україні ми спостерігаємо тенденцію, коли журналістів може бути побито самими правоохоронцями…

В Італії таке неможливо. Це був би величезний скандал. Тому що журналіст передусім має права людини. Людину не можуть бити. Журналіст, крім того, ще й виконує додаткові функції – соціальну й політичну. Тому тут будь-які гоніння неприпустимі.

Справа навіть не в журналістах. Справа в тому, що в Україні питання захисту прав людини в зародковому стані. Тому для мене є дивним хамство наших захисників правопорядку щодо громадян.

Політичний тиск, звісно, є. Бо є інтереси. Наприклад, холдинг Берлусконі показує зовсім в іншому світлі його проблеми із законом, аніж державні канали.

Важливо, що державні газети, мають дотації від держави і вони не залежні від бізнесу чи від реклами. Це позитивна річ з точки зору захисту свободи слова.

В Україні все навпаки, у нас державні ЗМІ не є об’єктивними, варто лише подивитися Перший національний канал. Невже державне фінансування італійських ЗМІ не впливає на їхню редакційну політику?

Воно, можливо, впливає , але не такою мірою. В Україні це все гіперболізовано. В Італії є контроль суспільства як за політикою, так і за ЗМІ.

А які важелі впливу має суспільство?

Суспільство представлено багатьма асоціаціями. І якщо державні канали почали би дуже перегинати палку в бік захисту влади, тоді б опозиційні канали все це викривали. Тут нема проблем сказати, що президент «ідіот». Це вже зріла демократія. Тут є саморегулювання.

Чи держава Україна або держава Італія підтримують «Українську газету»?

Ні, фінансово не підтримують. Підтримують морально. Запрошують на різні заходи, розповсюджують газету… І все.

І не заважають…

Так, не заважають. Це важливо.

Ви на початку сказали, що газету створили представники італійського бізнесу. Не української громади, не української держави, а італійського бізнесу. Чи це не парадоксально?

Це просто закони бізнесу. У нас рекламуються всі фірми, які надають послуги іноземцям. Це Україна – держава парадоксів.

«Українська газета», до речі, єдина українська газета, яка в часи кризи не закрилася. І зараз єдина україномовна газета на теренах Італії й найбільша в Європі.

Щодо кризи. Процес закриття друкованих видань перманентно триває в Україні та й у світі також. Що відбувається на італійському медіаринку?

Італійські газети також переходять в онлайн, тому що з розвитком інтернету нема потреби чекати наступного дня, щоб почитати новини. Новини повинні досягати читача миттєво. Тобто газети не зникають, вони мають дві версії. Часто вони також заробляють на цьому, бо за прочитання матеріалів на їхніх сайтах також треба платити.

Хоча і закриваються газети. На жаль, закрився додаток газети La Repubblica, присвячений іноземним громадам. На щастя «Українська газета» ще живе.

«Українська газета» й сайт самоокупні чи дотаційні?

До цього часу проект був окупним, але з кризою зменшилася кількість реклами. Тому ми зменшили кількість сторінок. Був період, коли газета була в кризі, але тим не менше не закрилася. І зараз ми тримаємося на плаву.

Чи доходять українські газети до Італії?

В основному доходять розважальні газети. Щонеділі приїжджають буси, якими переправляють посилки, листи, гроші. Вони також привозять пресу, журнали, книги, кросворди. В основному розважальні газети, а також жіночі журнали. Оскільки в Італії в основному люди із Західної України, то тут більше популярні західноукраїнські газети, такі як «Високий замок» чи «Експрес». Просто не всі мають можливість у неділю піти в ті місця, де їх можна придбати.

comments powered by Disqus