Мустафа Найєм як дзеркало еволюції української журналістики

MediaSapiens нещодавно публікував майстер-клас журналіста Мустафи Найєма, який він проводив для львівських студентів. Ми отримали та опублікували відгук від В’ячеслава Піховшека на цю публікацію, а також відгук медіа-експерта Світлани Єременко. До дискусії вирішив долучитися також і голова правління Інституту української політики Кость Бондаренко.  

Зізнатися, я не зовсім розумію, чому журналісти та медіа-експерти розкритикували позицію Мустафи Найєма, який у Львові прочитав лекцію про мобільну журналістику. Так, слова про те, що журналіст має право переступити закон, якщо це потрібно для викриття великого беззаконня, а також про те, що швидкість та оперативність важливіші за якість інформації, – дещо шокують. Шокують насамперед відвертістю. Але ж вони не є винаходом Мустафи. Вони лише описують той стан, який, по суті, вже став нормою в нашому суспільстві. Мустафа лише знайшов сміливість першим заявити про це. І тому отримав порцію критики на свою адресу.

Так, те, про що каже Мустафа, розходиться з тими основними принципами журналістики, про які студентам і журналістам-початківцям розповідають викладачі та медіатренери – на лекціях, тренінгах, семінарах. «Достовірність, об’єктивність подачі, точність» – це ідеал. Який так само розходиться з практикою, як і, скажімо, догмати Церкви з її історією. Кожен журналіст-репортер чудово розуміє, що він має стати першоджерелом інформації, він має першим роздобути інформацію, він же має стати і її першим інтерпретатором. Якщо він, отримавши інформацію, почне її перевіряти, надсилаючи запити, збираючи свідчення очевидців і т.д., то в результаті ризикує не просто програти більш спритним колегам – він ризикує ніколи не докопатися до істини.

Мустафа описує те, що ми вже й так маємо у своїй повсякденній практиці. Тетяна Чорновіл перелазить через мур Межигір’я – чи то для підготовки репортажу, чи то для підняття власного рейтингу під час виборів. Факт залишається фактом. Вона порушила закон і зазіхнула на чужу власність. Проте для неї і для ряду журналістів це подвиг: адже (за Мустафою) вона мала на меті викрити велике беззаконня (до слова – викриття не відбулося, мав місце лише факт проникнення на територію, що у плані інформаційної ваги дорівнює факту проникнення лондонського безробітного в спальню королеви Єлизавети у 1982 році, тобто епатаж, але без результату). До слова, Лоурес Фландерс та Метью Белліс, двоє 20-річних юнаків, які у січні 2011 року намагалися проникнути в Букінгемський палац та розгорнути там політичні гасла, були заарештовані і постали перед судом. Хоча вони не були журналістами, це правда.

Фактично дня не проходить без того, аби в інтернеті не з’явилися сенсаційні документи – часто під грифом «таємно» чи «для службового використання». Зрозуміло, що 90% із них просто «зливаються» журналістам-репортерам конкурентами. Чиновник Х не любить політика Y. Він передає через відомого журналіста з іміджем непідкупного пару матеріалів із сенсаційним змістом. Залишається все це оформити як журналістське розслідування. Учасники подібних «політичних баталій» неодноразово розповідали мені про кухню таких «розслідувань», при цьому сміючись над своїм опонентом, який незграбно починав виправдовуватися, а також над тим, як задешево використали той чи інший ресурс, зливши інформацію.

Що отримуємо на виході? Журналіст-репортер – славу у вузьких колах («Молодець! Знайшов такий матеріал!»). Чиновник Х – перемогу в своїй маленькій чиновницькій війні над своїм ненависним опонентом. Чиновник Y – головний біль та необхідність вступати у війну, вербуючи іншого журналіста-репортера, готового заради кар’єри та слави опублікувати злив матеріалу про чиновника Х – матеріалу ще більш убивчого й шокового. Інтернет-видання отримують додаткового читача, вищі сходинки рейтингів, рекламодавців, замовлення на банери тощо.

Хто зацікавлений у тому, щоби перевіряти інформацію? Звісно, ніхто. В принципі, завжди можна дописати: «Ми готові надати можливість протилежній стороні для висвітлення своєї позиції». Хоча чудово зрозуміло, що «висвітлення своєї позиції» – це виправдання, за принципом « а тепер нехай доведе, що не верблюд».

Не зовсім чисто? Не зовсім у відповідності до норм журналістської етики? Але ж це явище існує скрізь і повсюдно. Гонитва за сенсацією, помножена на комерційну вигоду та інтереси третіх осіб, готова робити інформаційні чудеса. В чому тут не правий Мустафа Найєм?

У принципі, Мустафа не оригінальний за формою – процеси революційних змін у середовищі інтелектуалів та інтелігенції (ризикну припустити, що між цими категоріями не можна ставити знак рівності – часто вони антагоністи: згадайте одного з основоположників фашизму, блискучого Марінетті з його гаслом «Смерть інтелігенції!») завжди починалися з радикального заперечення старих догм і законів. Маркс та Енгельс у своєму «Маніфесті» заявляли про відмову від старої, буржуазної моралі з її лицемірством і прихованими вадами суспільства. Донцов казав про «аморальність» як про один із принципів інтегрального націоналізму – маючи на увазі відмову від старої моралі. Я вже не кажу про Сореля і Ніцше, про футуристів і ранніх фашистів. Зрештою, про Достоєвського із його «Бісами» та про рафіновані варіанти революційної аморальності – типу нечаєвщини. Просто Мустафа пропонує своє розуміння примату волі та мети над законом у конкретному корпоративному середовищі. Переконаний: майбутні журналісти високо оцінять пропозицію Мустафи. Мустафа Найєм стане для майбутньої української журналістики тим, чим став Дмитро Донцов для покоління Бандери – ідейним наставником, який на обережні погляди молоді скаже своє батьківське «можна!» або «фас!». В залежності від настрою та обставин.

Досі те, про що казав Мустафа, вважалося професійною вадою. Він першим сказав, що це норма. Як там у відомому анекдоті? Дідусь Фрейд спробував усе, а потім те, що йому не сподобалося, назвав збоченнями. Мустафа показав, що в журналістиці збочень немає. Хочеш викривати владу – викривай. І не звертай уваги на закон.

Особливо наголошу: Мустафа – не теоретик. Він насамперед практик. Він подає своє розуміння законів журналістики – в тому вигляді, у якому він стикається з ними щодня. Військові щодня порушують численні теоретичні табу та статути – інакше би вони не вижили в умовах реальної війни. Мустафа вирішив відкрити темну сторону професії. Одна його лекція звелася до тези: «Забудьте все, про що вам казали ваші викладачі».

Нова журналістика – з її цинізмом та відсутністю принципів – викликана наявністю нових процесів, які ще десять – п'ятнадцять років тому не були визначальними.

По-перше, це швидкість отримання інформації та швидкість її розповсюдження. У журналістів-газетярів був день на отримання, систематизацію й тестування інформації. У телевізійників – кілька годин. У інтернетників – лічені хвилини. Перевіряти інформацію на достовірність немає часу, а часто й сенсу. Інформація сьогодні живе пару годин, максимум – добу. Одна сенсація змінюється іншою. Чи багато з нас пам’ятають, скажімо, суть кольчужного скандалу? Так, щоби не підглядати у «Вікіпедію»? Але ж це було лише десять років тому? Інформація сьогодні подібна на мильні бульбашки, які розлітаються у великій кількості, швидко лопають, – а журналісти змагаються в тому, в кого ця бульбашка вийде привабливішою.

Сьогоднішня робота репортерів – це вправляння у швидкості випускання мильних бульбашок, про які завтра ніхто не пам’ятатиме.

Саме тому Мустафа мав право казати про те, що «справді сенсаційну інформацію сьогодні ніхто не перевіряє, адже конкуренція змушує всіх поспішати. Наприклад, якщо раптом з’являється новина із посиланням на Батьківщину про те, що Тимошенко вкотре побили, редактор Української правди не буде дзвонити до прес-служби партії. Адже за цей час усі інші сайти вже поставлять цю новину».

Другий принцип – віртуалізація новин. Фейковість. Не важливо, чи насправді подія мала місце – головне запустити новину про неї в маси. Новина по суті своїй повинна бути внутрішньо несуперечливою – а правдивість її є другорядною справою. Приклад – уже згадана ситуація про побиття Тимошенко у квітні минулого року. Пам’ятаю, я в цей час був у Брюсселі, на конференції, влаштованій депутатами Європарламенту. Саме тоді з’явилася інформація про те, що Тимошенко по-звірячому побили у в’язниці. Кілька депутатів від української опозиції і пару депутатів від Європейської народної партії навіть намагалися проштовхнути заяву з засудженням цієї акції. Довелося довго й детально пояснювати, що ця інформація – фейк. Пояснення мали свій вплив – заяву не стали розглядати. Але те, що подібні віртуальні новини стали частиною нашого повсякденного життя, показово: інтернет переповнений фейковими повідомленнями, за якими часто немає жодного підкріплення. Сьогодні не треба проводити акцію, щоби про неї написали у ЗМІ – достатньо розіслати прес-реліз за добре відомою схемою низці інтернет-видань. Про те, що акція мала місце. Або ж опублікувати цю інформацію в інформагенції (зрештою, історія з ведмедями і Власенком – показова). І навпаки: можна провести акцію надзвичайної ваги, але якщо про неї не напишуть і її не покажуть, можна вважати, що акції не відбулося.

Третій принцип – «обгортка» новини, подача інформації. Пам’ятаєте радянський анекдот про те, як Брежнєв і Рейган бігали наввипередки? Наступного дня американська преса написала: «У результаті забігу Рональд Рейган прийшов першим, Леонід Брежнєв – другим». Газета «Правда» подала інформацію: «Леонід Ілліч Брежнєв посів почесне друге місце, а Рейган прийшов передостаннім». Посуд буває напівповним і напівпорожнім – із яким настроєм на нього дивитися. Українська журналістика останніх кілька років навіть незначні здобутки на зовнішньому напрямку подає здебільшого як поразку.

Четвертий принцип – якщо інформація незручна, її варто замовчати. Те, що жоден опозиційний сайт не подав інформації про те, що в Україні минулого року перебував патріарх американської політики, нобелевський лауреат Генрі Кіссінджер – показово. А він приїздив не таємно, мав зустрічі з офіційними особами, я випадково перетнувся з ним в «Інтерконтиненталі», де Генрі Луїсович мило спілкувався з Леонідом Макаровичем. У тому ж залі пили каву двоє відомих журналістів із дуже відомого інтернет-видання. Одним словом, інформація про перебування Кіссінджера в цьому виданні не вийшла. Натомість вийшла заява третьорозрядного європейського політика про політичні переслідування в Україні. А під час візиту сенатора Річарда Лугара видання вирішили вихолостити суть візиту й викинути позитивні слова на адресу України. Зауважте: не президента, не уряду, а саме України. Ну не може американець казати позитивні речі про Україну. Не може!

З цієї ж причини закордонні експерти діляться на дві категорії. Якщо оцінку процесам в Україні дає політик, доволі позитивно налаштований до України, в опозиційних виданнях обов’язково ставиться уточнення: «Як сказав близький до Партії регіонів…», або «депутат М. був помічений у особливих симпатіях до української влади». Але коли коментар дає політик, який критикує українську дійсність, його позицію подають як одкровення і узгоджену позицію Заходу. В основному це стосується так званих «друзів Немирі» в Європарламенті, які по графіку (за принципом «Who is on duty today?») коментували протягом останніх двох років ситуацію в Україні. Їхні імена добре відомі – Ельмар Брок, Міхаель Галлер, Чарльз Таннок, Ребекка Хармс, Зузанна Ройтова та інші.

Усе це – до питання, чому порушуються усталені закони та принципи. Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна все. Журналісти звинувачують владу в тому, що влада запроваджує цей принцип у державному масштабі. Влада звинувачує журналістів у тому, що вони цей самий принцип запроваджують у інформаційній сфері. Обоє мають рацію. Однак «якщо не можна, але дуже хочеться, то можна все» – це квінтесенція такого поняття, як «беспредєл». Фактично Мустафа пропонує змиритися з «беспредєлом» у сфері ЗМІ, оскільки таким чином можна боротися з «беспредєлом» у суспільстві. Зрештою, Мустафа навіть не пропонує. Він просто констатує наявність такої практики.

Сьогоднішнім ЗМІ доводиться боротися не лише з владою. Насправді з владою боротися найлегше – влада ЗМІ, за великим рахунком, не помічає. Тому воювати з вітряками й демонструвати своє донкіхотство доволі легко. Немає репресій, немає особливих заборон, у влади є можливість використовувати найопозиційніші ЗМІ у своїх внутрішньокорпоративних збіговиськах (про що я вже згадував вище). Гірша боротьба – між собою (конкуренція між, скажімо, інтернет-виданнями) та іншими видами ЗМІ (інтернету з телебаченням, телебачення з газетами і т.д.). Внутрішньовидова боротьба завжди більш жорстока, ніж міжвидова – це ми пам’ятаємо ще зі шкільного курсу біології. Але це закони еволюції. Виживають сильніші. Перемагає той, хто буде а) цікавішим; б) оперативнішим; в) доступнішим.

На наших очах відбувається прискорена еволюція ЗМІ. Телебачення свого часу вдарило по газетах, підірвавши їхню актуальність та оперативність, інтернет – по телебаченню. Соціальні мережі – по інтернету. Вони все ще співіснують, як деякий час люди співіснували з мамонтами, але поступово доволі агресивно витісняють один одного із традиційних інформаційних ніш. Виживе той, у кого будуть міцніші зуби і менше моральних пересторог.

Ризикну припустити – ми переживаємо сьогодні момент стагнації й кризи ЗМІ, про що Мустафа Найєм сором’язливо промовчав. Його лекція – це своєрідний посібник для тих, хто не хоче опинитися на маргінесі. Такі посібники масово з’являються в часи кризи – наприклад, знаменитий гуру корпоративної психології та етики Дейл Карнегі свої праці з рекомендаціями, як стати успішними та досягати результатів, писав переважно в часи Великої Депресії США. Мустафа Найєм – це гуру корпоративної етики журналістів часів Великої Депресії ЗМІ. І саме так він сприймається більшістю слухачів його лекцій.

Мустафа – можливо, сам того не бажаючи – кількома фразами підкреслив велетенську кількість проблемних і суперечливих моментів в українських ЗМІ, насамперед – конфлікт між теорією та практикою, між старими й новими підходами, між пафосом і реальністю, між етикою та прагматизмом. Зрештою, Мустафа Нпйєм – один із найяскравіших представників української журналістики періоду медіадепресії. 105 років тому, у вересні 1908 року, інший журналіст, Володимир Ленін, назвав Льва Толстого «дзеркалом російської революції». Цей епітет прижився. Сьогодні Мустафа Найєм стає дзеркалом еволюційних процесів в українських медіа.

…Хоча, якщо еволюція йде у вказаному Мустафою напрямку, то я волію залишатися консерватором і ретроградом.

comments powered by Disqus