Настя Станко: «На війні не можна нічого узагальнювати»

Фото Олекандри Чернової

Анастасія Станко працювала на Першому національному й ТВі, а позаторік долучилася до команди hromadske.tv. Коли на сході країни почалися бойові дії, Настя вирушила туди, а згодом разом із виданням «Інформатор» започаткувала проект «Громадське. Схід», що відстежує ситуацію в прифронтовій зоні, на фронті та на окупованій території.

«Вперше до зони бойових дій я поїхала сама, автостопом, — розповідає Настя. — Це була авантюра, я не зовсім розуміла, що там відбувається. Але з кожним разом поїздки ставали все більш усвідомленими — я прописувала собі теми, більше готувалася». Настя пояснює своє бажання бути там, де стріляють, не лише професійним інстинктом, а й необхідністю отримати достовірну інформацію. Адже дані офіційних джерел не відповідали дійсності. Каже, що на війну їздити не хоче, але мусить.

Настя вірить у можливість порозуміння з мешканцями окупованих територій. Часом уявляє, що всі громадяни України стануть по обидва боки Сіверського Дінця, подивляться в очі одне одному й відчують сором за все. Говоримо про те, чого Настя навчилася, працюючи під час конфлікту на Донбасі.

Про підготовку до відряджень у зону бойових дій

Анастасіє, на вашу думку, чи варто кожному журналістові хоч раз з’їздити у прифронтову зону, щоб побачити там усе на власні очі? Чи це робота для спеціально підготовлених людей?

Я не вважаю, що всі журналісти повинні побувати там, а тим, хто не був, треба докоряти: «Ти на війну не їздив!». Не всі зобов’язані висвітлювати бойові дії, бо є люди, яким це психологічно складно — це не значить, що вони слабаки. З іншого боку, не зовсім правильно говорити про війну, якщо ти її не бачив, адже присутність при подіях дає зовсім інше відчуття. Там бачиш, що все не чорно-біле — багато різних думок, особистих історій. Коли я приїхала на Донбас, я побачила таких самих звичайних людей, як я; вони жили у своїх містах до війни, живуть там зараз і, маю надію, житимуть там після. Головне, чого я навчилася там — на війні не можна нічого узагальнювати.

Як ви готувалися до поїздок на війну?

До першої поїздки — ніяк. Зараз у мене за спиною десятки тренінгів із тактичної медицини та безпечного перебування в зоні бойових дій. Я пройшла всі, які можна було пройти, — й не тільки я, а й більшість журналістів «Громадського». Ми маємо каски, бронежилети, спеціальний одяг. На перший погляд це може здаватися не таким важливим, але насправді має вирішальне значення під час бойових дій. На війні важливо, як ти себе ідентифікуєш — чи видно, що ти журналіст, а не солдат у камуфляжі. Зараз перше, що я роблю, коли приїжджаю туди, — дивлюся на землю й шукаю, куди впасти, коли почнеться обстріл.

Був випадок, коли я приїхала без засобів захисту, бо було начебто перемир’я.

Почався обстріл, один із бійців зняв свій бронежилет та одягнув на мене. Тоді я усвідомила, що можу зашкодити іншим людям власною безвідповідальністю.

Також траплялося, що під час бою я стояла позаду в місці, куди привозили поранених. Одному з солдатів я допомагала бинтувати п’яту й подумала: людина стікатиме кров’ю, а я не зможу їй допомогти. Мені потім довго снилося, що я не можу врятувати пораненого й він умирає. Після цього виникла ідея навчитися надавати першу медичну допомогу.

Хто має представляти другу сторону

Безсторонність є одним із ключових принципів журналістики. Чи вважаєте ви, що український журналіст може і має бути безстороннім, висвітлюючи війну у власній країні? І чи вдається це вам?

Так має бути, але чи це можливо — не знаю. Насправді це дуже складно. Але мене рятує усвідомлення того, що все, що відбувається, — не моя особиста історія. Це історія інших людей, про яких треба говорити. Як журналіст ти не можеш усе пропускати крізь себе. Коли загинув мій близький друг, військовий, я вирішила для себе, що його вбила війна. Звісно, можна було би сприймати це так, що його вбила інша сторона, але, якщо накопичувати в собі ненависть і агресію, нічого доброго не вийде. Через ненависть кількість психологічних жертв війни тільки росте.

Ви часто наголошуєте на тому, що у висвітленні конфлікту на Донбасі має бути позиція другої сторони. Як журналістові визначити, хто є цією другою стороною: російські військові, бойовики-сепаратисти, самопроголошена влада цих територій чи, можливо, мирні мешканці?

Пам’ятаєте новий фільм «Аеропорт»? У ньому є така біда: показано боротьбу української армії, яка воює за аеропорт, але з ким вона воює — неясно. Ворога не показують. Через це фільм виглядає карикатурно. Не можна не говорити з тими, на кого ми нарікаємо. Адже ми звільняємо не територію, а людей. Там живуть не роботи, не зомбі, а люди. Коли йдеться про українських громадян, які живуть по той бік річки Сіверський Донець, я не можу назвати їх другою стороною. Можна говорити тільки про сторони, що воюють — з одного боку українська армія, з іншого —  війська «ДНР» та «ЛНР».

Під час свого перебування в полоні ви намагалися пояснити бойовикам, що приїхали, аби показати другу сторону? Як вони на це реагували?

Вони нас вважали шпигунами. Водночас, із ними можна було вести якісь розмови й намагатися пояснити певні речі. Були серед бойовиків і люди, що вважали наш приїзд на окуповану територію сміливим вчинком, і це трохи додало нам бонусів. Але наша доля залежала не від наших пояснень, а від наказів згори. Спочатку був наказ поводитися з нами нормально. Потім наказ змінився, і ставлення до нас погіршилося. Випустили з полону нас також не через слова чи пояснення.

У таких випадках брехати — погана ідея. Що більше ти там сидиш, то більше фактів про тебе відкривається. Особливо якщо ти журналіст, бо все, що ми робимо, можна знайти в соцмережах та на Youtube. І що більше про тебе дізнаються, то гіршим є твоє становище. Варто відразу сказати все як є.

Якщо діалог із окупованими територіями потрібен, то хто має представляти сторони в ньому? Ви вірите в можливість порозуміння?

Насамперед мали би говорити просто люди, ті, хто не тримав у руках зброї. Журналісти в цьому випадку мали би допомагати як посередники, зводячи одних з іншими. З іншого боку, є представники гуманітарних місій. Лікарі не питають про діалог: вони надають допомогу й українським військовим, і бойовикам «ДНР» та «ЛНР». І не питають, чию сторону представляє поранений.

Думаю, що іншого шляху, крім порозуміння, немає. Адже Донбас не потрібен Росії, це було не раз продемонстровано, й люди на сході це теж розуміють. Щодо питання діалогу в Україні є величезна прогалина. Я зараз не хочу говорити, що ми не слухали Донбас, бо ми взагалі нікого не слухали — ані Львів, ані Закарпаття, ані Франківськ. Ми не знаємо, яким є Львів, яким є Харків, яка Одеса. Які там настрої, погляди, чим там живуть люди. Це ніколи не цікавило центральну владу, бо регіони були віддані на відкуп місцевим князькам: розбирайтеся собі самі, головне — податки платіть. Ми тільки зараз, на жаль, починаємо усвідомлювати, які ми є.

Про термінологію й міжнародну журналістику

Ви писали, що конфлікт на Донбасі — це не антитерористична операція, а справжня війна, яку почала Росія. На вашу думку, чи правильно повторювати вслід за владою абревіатуру «АТО», замість називати війну війною?

На жаль, слова «АТО», «атошники», «атовці» стовідсотково закріпляться у словнику новітньої української мови, й від цього вже нікуди не дітись. Але я за те, щоб називати речі своїми іменами. Є міжнародне право, яке визначає події на Донбасі як збройний конфлікт. Це не війна, але збройний конфлікт. І точно ніяка не антитерористична операція — всі ми це прекрасно знаємо.

Колишній прес-офіцер антитерористичного центру Олексій Дмитрашківський в ефірі «Громадського» зізнався, що казав неправду про події та кількість жертв на Донбасі. Чи несуть українські медіа частку вини за поширення цієї неправдивої інформації без перевірки?

Медіа несуть за це відповідальність, але дедалі менше про це думають. У «Громадського» є своя мапа бойових дій, на якій ураховуються повідомлення не лише Генерального штабу, а й військових на передовій. Так само ми намагаємось ураховувати інформацію від джерел на окупованих територіях, від ЗМІ «ДНР» та «ЛНР». Якщо з’являються дані, що бойовики провели обстріл, ми намагаємося перевірити цю інформацію, підтвердити чи спростувати.

Тепер, коли наша країна переживає війну сама, чи починають українські медіа звертати більше уваги на перебіг збройних конфліктів у світі?

На жаль, українські медіа й далі беруть інформацію з російських. Адже багато українських журналістів не знають іноземних мов, і їм легше отримати інформацію російською. А в Росії є величезні агенції на зразок ІТАР-ТАСС, які можуть дозволити собі передавати новини дуже швидко. В Україні часто кажуть, що російські ЗМІ брешуть і маніпулюють у матеріалах, які стосуються наших подій. Але коли ті самі російські видання кажуть, наприклад, про Сирію, наші ЗМІ використовують їхню інформацію. Це небезпечна практика. На «Громадському» журналісти намагаються використовувати авторитетні медіа, такі як Бі-бі-сі чи «Аль-Джазіра», а також власні контакти з іноземними журналістами та активістами, завдяки яким маємо інформацію з перших рук.

Чого ви навчилися, висвітлюючи війну на Донбасі? Що стало для вас найбільшими уроками цих двох років?

Навчилася того, що треба ще дуже багато вчитися. Зрозуміла, що постійно доводиться повертатися до стандартів. Мене впродовж цих двох років не раз підписували воєнним кореспондентом, але це не так — я поки що не збираюся їхати висвітлювати бойові дії, наприклад, до Сирії. Я українська журналістка, це моя країна. Коли війна на Донбасі завершиться, дасть Бог, буду висвітлювати мирні теми.

Фото Олександри Чернової

comments powered by Disqus