«Не стріляйте у співрозмовника»: з ким, про що і як говорити на Донбасі

Леся Ганжа. Фото Олени Зашко і Романа Скрипника

«Ставтеся до людей на окупованих територіях як до своїх сусідів», — радить Леся Ганжа, редакторка сайту «Доступ до правди», яка кілька разів побувала на окупованих та прифронтових територіях Донбасу й написала про це низку репортажів. Її виступ у Школі журналістики Українського католицького університету в межах проекту «Медіа про конфлікти» мав назву «Не стріляйте у співрозмовника: як інтервювати людей, чиїх поглядів ви не поділяєте». А Євген Шибалов, який рік тому покинув роботу в «Дзеркалі тижня» й повністю присвятив себе гуманітарній організації «Відповідальні громадяни», наголошує: примирення людей обабіч лінії фронту є надзвичайно важливим для вирішення будь-яких збройних конфліктів.

– Говорити в зоні конфлікту треба передусім із тими, хто не взявся за зброю, — каже Євген Шибалов. На його думку, почути від людини те, що вона бачила на власні очі, й зафіксувати подробиці перебігу конфлікту дуже важливо, й кожна особиста історія становить документальну цінність. Особливо в ситуації, коли й офіційна статистика, й публікації в медіа не є точними.

– Проблемою є те, що до людей у зоні конфлікту підходять за шкалою мирного часу, — розповідає Шибалов. — Натомість слід ураховувати, що вони пережили за ці два роки.

– Люди, які живуть і на окупованих територіях, і у прифронтовій зоні, дуже багато втратили, — погоджується Леся Ганжа. — Часто доводиться мати справу з людьми, які втратили все й не мають жодних гарантій на завтра.

Емоційний стан цих людей дуже нестабільний: часто вони починають розмову звичайним тоном, а завершують мало не в істериці. Спілкуючись із ними, слід пам’ятати, що ви — чи не єдині, хто слухає цих людей.

– Вам будуть говорити «нас кинули!», але не приймайте це на власний рахунок, — рекомендує Ганжа. — Журналіст у цій ситуації є єдиною «Україною», з якою ці люди можуть комунікувати. Вам висловлювати претензії, які мали б висловити державі. А претензій у них багато.

Мешканці зони бойових дій замкнені, обережні й говоритимуть лише з тим, кому довіряють, каже Євген Шибалов:

Приховати щось, збрехати малознайомій людині для них не є чимось особливим. Якщо вони вам не довіряють, говоритимуть лише те, що, на їхню думку, від них хочуть почути. Не можна приходити до них зі зброєю чи в супроводі озброєних людей у військовій формі. Тоді вам ніхто не скаже правди. «Своїх» серед озброєних людей у них немає.

Не варто також починати розмову з пред’явлення офіційних документів або посвідчень, а також висловлювати підтримку одній зі сторін конфлікту. Варто уникати суперечок про термінологію.

Будь-яка негативна реакція змусить людину закритись, і нормально поговорити вже не вийде, — застерігає Шибалов. Він радить говорити доброзичливо, не тиснути й на наполягати ні на чому.

Якщо ви відчуваєте будь-який тиск із боку співрозмовника, відступіть. Уникайте прямих конфліктів. Ви не знаєте, з якою метою співрозмовник намагається витягти з вас вашу позицію, — додає Ганжа. Як і Євген Шибалов, вона наголошує: людей потрібно слухати, а не агітувати. — Висловлювати свою позицію в діалозі можна, але треба робити це коректно. Не варто брехати. В людей, які довго живуть у стані напруження, розвивається інтуїція, як у дикого звіра. Вони відчувають брехню відразу, бо від цього залежить їхнє виживання.

Ще одна запорука успішного діалогу, за словами Шибалова, полягає у щирій зацікавленості словами співрозмовника, обставинами його життя, історією:

Ви матимете багато спільних тем для розмови, адже проблеми в усіх переважно однакові. Тема для розмови повинна бути нейтральна, аполітична. На початках діалог може базуватись на точках перетину ваших інтересів. Ми ніколи не знаємо, яка з цих тем може стати початком примирення.

Радить говорити з людьми на звичайні, повсякденні теми й Леся Ганжа. Розмова про роботу, дітей, побут, хобі допоможе встановити контакт навіть із людиною, яка не поділяє ваших інтересів. А Євген Шибалов додає, що важливо мати спільну мову в прямому сенсі слова:

Якщо ви володієте мовою місцевих — переходьте на неї. Різні мови підкреслюють дистанцію між людьми, й співрозмовник не сприйматиме вас як того, кому можна довіряти.

Є й теми, яких варто уникати в розмові з мешканцями прифронтової зони та окупованих територій. Особливо обережно слід ставитися до того, що місцеві кажуть про перебіг бойових дій:

Треба пам’ятати, що цивільні громадяни навіть після двох років перебування в зоні конфлікту не стають військовими експертами. Вони не можуть знати, хто стріляє, звідки і з якої зброї. Вони можуть дати свою думку, але, ретранслюючи її, журналіст не повинен подавати сказане як факт, — рекомендує Шибалов.

У зоні бойових дій відсутні нормальні комунікації, тому люди часом не знають, скільки людей залишилося на сусідній вулиці, й не можуть дати об’єктивної оцінки ситуації в своєму місті, тим паче в усій зоні конфлікту. Не можна переповідати того, що людина розповідає вам із чужих слів: у нестабільному психічному та емоційному стані людина може додумувати або просто плутатись у фактах, а механізму перевірки журналіст зазвичай не має.

Євген Шибалов радить також уникати розмов про політичні погляди: «Це дуже мінлива категорія, й вона не є головною для людей, які живуть там — їхні думки зосереджені на сьогоденному виживанні». За його спостереженнями, більшість людей поступово стають лояльними до будь-якої влади, яка оголосила себе такою й довела спроможність контролювати ситуацію. Якщо в розмові все ж зайшлося про погляди, варто запитати, як людина дійшла до такої думки й чому саме вона так уважає.

Волонтер закликає дбати про безпеку співрозмовників із зони конфлікту:

Завтра ви поїдете, а людина залишиться. Все, що вона скаже, може коштувати їй життя. Не треба витягати з неї провокативні висловлювання.

Леся Ганжа дивиться на цю проблему з іншого, журналістського боку:

Війна розбестила журналістів у дотриманні стандарту точності. Ми перестали називати імена своїх героїв, перестали показувати їхні обличчя. А це дуже важливо. Якщо ми Катю Петренко називаємо Свєтою Л., то навіщо нам ця Катя? Ми можемо просто вигадати Свєту, — нарікає Ганжа. В цій ситуації вона вбачає велику небезпеку маніпуляції. Тож для журналістів надзвичайно важливо передавати факти, щоби герої в їхніх матеріалах могли впізнати себе.

Фото Олени Зашко і Романа Скрипника

comments powered by Disqus