П’ять запитань кропивницьким журналістам про професійні стандарти

Фото: kompasiana.com/

Усе частіше в українському медійному просторі виринають обговорення проблем дотримання журналістських стандартів. Такі громадські організації як «Детектор медіа» та Інститут масової інформації систематично й цілеспрямовано моніторять дотримання журналістами стандартів професії. ГО «Детектор медіа» нещодавно презентувала онлайн-курс «Новинна грамотність», розрахований на широку аудиторію, в якому велика уваги присвячена журналістським стандартам.

Це вказує на те, що з простими, на перший погляд, стандартами не все так просто. Ба більше: з посиленням інформаційної агресії ножиці між теорією і практикою тільки увиразнюються.

Показово, що медійні експерти моніторять інформаційний продукт на дотримання стандартів не тільки на загальнонаціональному, але й на регіональному рівнях. Увага до ситуації в регіонах підтверджує наявність цілої низки проблем зі стандартами, зокрема розуміння необхідності їх дотримання для збереження власне журналістської професії.

У цьому розрізі видається цікавою думка молодих (середній вік — 28 років) журналістів-пресовиків (за ними майбутнє кропивницької журналістики), яким було запропоновано відповісти на п’ять запитань про професійні стандарти. Респондентами онлайн-опитування стали десять журналістів і редакторів місцевих ЗМІ (три головних редактори, два редактори відділів і п’ять кореспондентів). Серед них були представники друкованої преси («Нова газета»), інтернет-видань («Перша електронна», «Гречка», «Без купюр», «Рідний край», «Акула»), журналісти-фрилансери (Центр медіарозслідувань «Прозоро»), редактор районної газети («Новомиргородські вісті»).

Журналістам було запропоновано відповісти на такі питання:

1. Якби ви маркували стандарти за важливістю, як виглядав би цей порядок (проставте відповідну нумерацію від 1 до 6)?

  • стандарт оперативності,
  • стандарт точності подання інформації,
  • стандарт повноти подання інформації,
  • стандарт достовірності інформації,
  • стандарт відокремлення фактів від коментарів,
  • стандарт балансу думок.

2. Чи сприймаєте ви певні стандарти як застарілі рамки для сучасної журналістської діяльності?

3. Який стандарт найчастіше порушують регіональні журналісти?

4. Які причини недотримання регіональними журналістами стандартів інформаційного мовлення?

5. Чи повинні змінюватися підходи до стандартів під час інформаційної війни?

Відповідаючи на перше запитання, журналісти по-різному маркували порядок стандартів, але загальна картина виглядає так (у відсотках подається кількість журналістів, що обрали певну позицію):

  • 1-ше місце — достовірність інформації (80 %),
  • 2-ге місце — точність подання інформації (70 %),
  • 3-тє місце — повнота подання інформації (60 %),
  • 4-те місце — баланс думок (60 %),
  • 5-те місце — оперативність (60 %),
  • 6-те місце — відокремлення фактів від коментарів (60 %).

Зважаючи на специфіку польових умов роботи регіонального журналіста, додам, що ця ієрархія дещо ідеалізована. Виходить, що регіональні журналісти працюють без поспіху, передусім звертаючи увагу на джерела інформації та її точність. Це більше сприймається як мрія, ніж реальність. А от щодо інших стандартів, то тут частка істини присутня. Баланс думок вдалося зберегти — добре, а ні — то це завжди можна пояснити браком часу, кадрів, низькою зарплатою, врешті-решт. Останнє місце в рейтингу стандарту відокремлення фактів від коментарів та оцінок журналіста вказує на провінційну душевність, щире переживання за хід тієї чи іншої події, коли накипіло й хочеться висловити власну думку.

Відповіді на друге запитання (щодо застарілості стандартів) наочно продемонстрували, щомолоді журналісти не відмовляються від самих стандартів і визнають їхню необхідність у форматі якісної журналістики. Втім, здається, сприймають стандарти радше як необхідні правила гри, аніж непорушні константи професії. До того ж дехто із журналістів розрізняє професійні пріоритети. Так, наприклад, редакція «Першої електронної» поділяє «ЗМІ на журналістику і “платформи інформації”. Журналістика за замовчуванням повинна давати достовірну і повну інформацію (дотримуючись балансу думок тощо). А “платформи інформації” в гонитві за переглядами дозволяють собі перекручувати і “витягувати з пальця” деякі новини. Тож для них ніякі “застарілі рамки” — не рамки».

Найемоційнішою була відповідь журналіста районної преси: «Повнота інформації — теж питання спірне. Наприклад, у нас у районі відбулося зґвалтування дитини. Одне з видань десь у поліції до когось додзвонилося, мабуть, у приватній розмові про це поговорило, опублікувало деталі. Вони назвали конкретне село й описали двір та хату, по факту опосередковано повідомили особу зґвалтованої дитини. Інформація була подана відповідно стандартів. Повна. Точна. Але я від щирого серця бажала б тому журналісту, щоб його зґвалтували в редакції неприродним способом і редакція його в міру можливостей підтримувала, а інші редакції опублікували детальну інформацію такого типу: “38-річний журналіст був зґвалтований у власній редакції у такій і такій позі”. І потім нехай сподівається, що це не вплине на його подальше життя.

Я б додала ще один стандарт — соціальна відповідальність. Коли людина пише, вона повинна думати, до чого це призведе. Чи не стане це останньою краплею, яка спричинить, наприклад, самогубство описаної жертви?»

Зазначимо, що коли йдеться про висвітлення історій дітей, які опинилися у складних життєвих ситуаціях, зокрема стали жертвами сексуального насильства, є неприпустимою ідентифікація дитини в матеріалах (називання прізвищ, показ облич, оприлюднення назв населених пунктів тощо). Подібні матеріали не мають нічого спільного із професійною та відповідальною журналістикою, оскільки порушують права дитини й етичні стандарти. Це питання останнім часом активно обговорюється в медіаспільноті та стає предметом розгляду органів саморегулювання (резонансний випадок  — ток-шоу «Інтера» «Стосується кожного»). Нагадаємо: рік тому три найбільші телегрупи («1+1 медіа», StarLightMedia, «Медіа Група Україна»), суспільний мовник та Незалежна асоціація телерадіомовників підписали спільний акт узгодження «Захист дитини, яка зазнала сексуального насильства, при залученні до медіа-виробництва».

У відповідях на третє запитання журналісти, здається, не назвали жодного стандарту, який би не порушувався. Але в трійку лідерів увійшли стандарти точності, повноти й відокремлення фактів від коментарів. Причому останній було названо практично всіма опитуваними. Найцікавіше, що саме цей стандарт посів останнє місце в рейтингу (див. пункт 1). Тобто спочатку самі журналісти його знецінюють, а потім обурюються порушеннями цього стандарту. Отакий от загадковий персонаж — регіональний журналіст.

Стандарт повноти порушується, бо треба все робити бігом, нашвидкуруч, тим більше, що в регіональній редакції журналіст і швець, і жнець, і на дуді гравець. Стандарт точності порушується апріорі, через тотальну правописну неграмотність журналістських текстів. Особливо цим грішать онлайн-видання. Ну і яка може бути точність, коли деякі редакції й дотепер називають Кропивницький Кіровоградом, мешканців — кіровоградцями, а всі події — кіровоградськими?

Наступне запитання (про причини) і відповіді журналістів вивели на на трипричини — трьох китів, на яких тримається (або краще сказати балансує на межі фолу) регіональна журналістика. Передусім це безнадійна залежність від власника видання, який про стандарти нічого не чув і чути не хоче і якому щось доводити про необхідність фактчекингу в сучасному журналістському матеріалі — просто немає сенсу, а в зарплаті реально втратиш. Друга причина — банальний поспіх (я би навіть не називала це оперативністю), коли треба обійти всіх конкурентів на поворотах, а ти один журналіст у редакції. Третя причина (і вважаю її головною) — непрофесіоналізм. Бо професіонал ніколи не допустить ані поспіху в роботі, ані прогинання під власника (він краще буде фрилансером).

Отак про цю причину висловилася редакція «Без купюр»: «Низький професіоналізм — до професії залучаються всі верстви населення; новоспечені “журналісти” не розуміють суті професії; і навіть журналісти з досвідом, які працюють у виданнях, що спонсоруються політиками, деформують власні переконання об’єктивного висвітлення і навіть сприйняття подій на догоду власникові.

І ще стикнулася з проблемою низького рівня критичного мислення. Цитату чиновника на своє питання деякі журналісти публікують, навіть не подумавши про її перевірку».

Картина відповідей на п’яте запитання представила різні погляди від «ніяких змін», «не треба займатися пропагандою» до «не до стандартів під час війни», «спочатку треба вижити, а потім бути високоморальними». Такий різнобій вказує на складність цього питання для журналіста, якому треба дотриматися професійних стандартів і який має свої суто людські пріоритети. Як ілюстрацію можна подати відповідь редакції «Нова газета»: «У переважної більшості українських журналістів не було досвіду роботи в умовах інформаційної війни, тому на початку подій, пов’язаних із російською агресією, більшість із них (на мою думку) працювали інтуїтивно, намагаючись найперше не нашкодити, а вже потім подати інформацію. Щодо підходів до стандартів, особливу балансу думок, то тут виникає дилема, адже ми не будемо брати коментар у сепаратистів, коли прес-реліз Міноборони повідомлятиме про обстріли з їхнього боку».

Після обробки всіх результатів опитування не полишало відчуття, що забули спитати в журналістів про найголовніше. Склалося враження, що молодих кропивницьких журналістів узагалі мало хто питає про важливі професійні моменти. Це треба обов’язково робити як для них самих, так і для їхніх старших колег. Зрештою, для читачів, бо їхня довіра й повага до журналістського слова — найбільший скарб для будь-якого журналіста.

comments powered by Disqus