Робимо не труну. Дзеркало. Опитування ТК до Дня журналіста – 2011

00:00,
6 Червня 2011
1543

Робимо не труну. Дзеркало. Опитування ТК до Дня журналіста – 2011

00:00,
6 Червня 2011
1543
Робимо не труну. Дзеркало. Опитування ТК до Дня журналіста – 2011
Цього року в День журналіста «Телекритика» власним викликом відповідає на невтішні тенденції, якими нашій професії загрожує все: від політиків, які перешкоджають нашій діяльності, до технологій, що часто-густо дарують вищі рейтинги (а отже й прибутки!) навіть не просто розвагам, а звичайнісінькому копіпейсту.

В рамках самої редакції ми вирішили показати, як різні команди, перед якими звичайно стоять різні завдання, можуть поєднувати зусилля заради спільної мети. При цьому ми не придушували ініціатив кожного, не намагалися підвести всіх під один стандарт, а навпаки, спробували підкреслити своєрідність кожного з ресурсів, які взяли участь у нашому експерименті, й поєднати їх в одне ціле.

 

Отже, до вашої уваги - опитування наших колег-журналістів з нагоди професійного свята, виконане командами трьох сайтів нашого порталу - MediaSapiens, «Дусі» і «Телекритики».

 

 

«Журналістика перетворюється на розвагу та піар»

 

Спочатку декілька наших колег відповіли на дуже серйозні запитання:

1. Що змінилося в позиціонуванні журналістів в Україні за останні 10 років? У сприйнятті їх громадянами, політиками, владою?

2. А що змінилось у самоусвідомленні журналістів?

 

Відповідають Олег Єльцов, Наталія Соколенко, Олексій Коваль, Валерій Зайцев, Василь Рибніков і Зоя Казанжи.

 

Олег Єльцов, шеф-редактор Tema.in.ua:

 

1. Якщо коротко, то, на мою думку, відбулася стрімка втрата довіри до мас-медіа та їхніх працівників. Якщо розлого - в цьому не лише наша провина. Медіа - це дзеркало смаків та інформаційних потреб суспільства. Ми пишемо не для себе, а для читача (а також для рекламодавця та власника ЗМІ). Журналісти не більш «продажні», аніж шахтарі, медики, таксисти. Просто всі роблять те, за що їм платять. Ті, хто робить те, за що не платять - аматори, які заробляють на життя чимось іншим. Головне питання: за що суспільство нині хоче платити журналісту? Моя відповідь: за піар, за обслуговування чиїхось бізнес- та політичних інтересів, але не за достовірну інформацію. Мені геть не подобається шоу Шустера. Але цей московсько-італійський заробітчанин, який робить політичне шоу за драматургією «Дому-2» найбільш повно задовольняє потреби тих українців, які йому платять і дивляться (тобто створюють рейтинги, а отже й опосередковано платять). Я не дивлюся Шустера, але я в меншості. То чи можна його звинувачувати у перетворенні серйозного обговорення на цирк? Ви цього прагнете - ви це отримуєте.

 

Журналістика деградує також з вини влади, яка звинувачує нас у продажності та непрофесіоналізмі. Влада зобов'язана організаційно впливати на процеси в медіа, але вона цього не робить. Тільки-но з'явиться довгоочікуване громадське телебачення, я заберу свої слова назад. А хіба не політики та бізнес фінансують джинсу? Вони зменшують гонорари й зарплати журналістів до мінімуму, проте витрачають грандіозні бюджети на піар - так пресу взяли під контроль, коли ледь не кожен колега мріє про участь у піар-кампанії або ж у виборчих перегонах на боці бодай якогось кандидатика. Але спробуйте замовити написання серйозної статті - пошуки автора можуть затягнутися.

 

Не впевнений, що хтось у світі знає, як повернути довіру до преси. Це всесвітня проблема: журналістика перетворюється на розвагу та піар.

 

2. Важко відповідати за колег. За моїми відчуттями, споживач інформації став ледачим: він не любить думати, вишукувати суть - він потребує коротких миттєвих відповідей. А ще більше читач прагне розваг. Тому всі жанри примітивізуються, мігрують у бік шоу, афоризму, констатації факту замість аналізу. Відповідно, журналіст утрачає кваліфікацію, оцінює професію як конвеєр, де слід виконувати примітивні функції: копіпейст із прес-релізу, пошуки скандалів, розважальна форма подачі інформації, перевага форми над змістом.

 

 

Наталія Соколенко, журналістка СТБ:

 

1. Як раніше, так і тепер ставлення неоднорідне, неоднакове. Це тому, що в нас ще немає виробленого політичного класу, сформованої журналістської еліти, і на те є об'єктивні причини - нашій державі лише 20 років. Можна говорити про ставлення до окремих журналістів, так би мовити, зірок, - одних поважають, інших не поважають, одними захоплюються за чесність, інших вважають продажними. Так само і щодо політиків. Залишаються суб'єктивні оцінки, бо немає навіть сформованих журналістських структур. Наприклад, кодекс, прийнятий НСЖУ, мені не дуже подобається, бо містить пасивні конструкції: «журналіст не повинен чогось робити» і так далі. А тим часом у Норвегії, Німеччині - інші формулювання, скажімо, журналіст має запобігати проявам чогось.

 

2. Десять років тому в журналістів традиційних медіа не було конкурентів з боку інтернет-користувачів, що не мають ліцензій, не мають журналістської освіти, але можуть вести блог, що буде популярнішим за щоденну газету. У 2001-му ніхто не міг передбачити, що медіапростір змінюватиметься такими швидкими темпами. Це перша відмінність, і це об'єктивна причина того, чому багато журналістів нині замислюються про зміну професії. Єгор Соболєв навіть радить колегам опанувати ще якійсь фах, бо в найближчому майбутньому не буде стільки робочих місць для журналістів. Ми можемо писати, але не зможемо отримувати пристойної зарплати, тому що в нас є конкуренція з боку безкоштовного контенту, який часто буває ще й оперативнішим. Очевидець землетрусу, який зняв його на мобільний, виграє конкурентну боротьбу з Times чи телеканалом, чиї журналісти просто не встигнуть доїхати. Водночас я не бачу серед своїх колег розчарування у професії, навпаки, є щоразу більше натхнення, коли вдається добитися якогось прогресу в мисленні, в діях, щось змінити на краще.

 

 

Олексій Коваль, журналіст-міжнародник, оглядач «Дзеркала тижня»:

 

1. Если сравнивать, что было десять лет назад и что есть сейчас, я скажу так: политики стали меньше бояться журналистов, а общество - меньше уважать и прислушиваться к ним. Были периоды, в частности, накануне Оранжевой революции, когда голос журналистского сообщества имел силу. Сейчас очень многие «легли» под политиков, и отношение общества изменилось соответственно. Люди понимают, что журналисты стали меньше давать им, снизилась ценность медийного продукта.

 

2. Десять лет назад, мне кажется, больше людей гордились тем, что они журналисты. Сейчас же у многих появилась апатия и понимание, что они не добавляют стоимости информации. Престиж профессии высок разве что среди молодых, которые горят будущими свершениями, мечтают что-то изменить. Среди тех, кто работает много нет, ситуация противоположная, и многие из профессии ушли или планируют это сделать.

 

 

Валерій Зайцев, журналіст:

 

 

1. Изменения произошли радикальные. За 10 лет полностью переформатировано всё медиа-пространство. При этом полностью распалось поле, условно говоря, «корпоративной этики», служившее, что теперь уже очевидно, единственным ограничителем, заставлявшим участников держаться в рамках приличий.

 

Конечно, и тогда порой злоупотребляли напоминанием друг другу о том, что на очередных выборах жизнь не заканчивается, и что ещё придется как-то здороваться, общаться, работать для читателя (зрителя), и что вообще – надо по-человечески. Несмотря на определённую толику профанации, в этом не было лицемерия и слова эти не только были верными, но они ещё и имели какое-то значение – и в этом была пусть не большая, но ощутимая и вполне реальная сила «медиа-поля».

 

Сейчас от этого поля не осталось практически ничего. Было бы несправедливо обвинять в этом журналистов (во всяком случае, одних журналистов или журналистов прежде всего). Скорей можно удивляться тому, что стремление ориентироваться на какие-то профессиональные и этические нормы удерживалось так долго, не имея под собой никакого вещественного стимулирования – ни негативного, ни позитивного.

 

Делать какие-то вещи считалось просто «неприличным» - но все приличия растаяли задолго до завершения бесконечных компроматных войн, «сливов» и провокаций 2003-2010 гг.

 

2. Конечно, самой надёжной гарантией нормального развития СМИ мог бы (и должен был бы стать) платёжеспособный спрос на качественный информационный продукт и, соответственно – экономическая провальность продукта некачественного.

 

Однако политическое и социально-экономическое становление нашего общества не дало возможностей такому спросу сформироваться. Абсолютное большинство медиа-проектов убыточны и дотационны. Какое-то время инвесторам, по крайней мере, некоторым, хватало ума платить «за престиж» - за статус сопричастного к солидным изданиям, телеканалам и сайтам. Но такое положение также не могло продолжаться долго. Один олигарх средней руки объяснял мне (он был то ли не слишком трезвый, то ли «под кайфом») что ему, в принципе, глубоко безразлично, действительно ли рейтинг Интернет-издания Имярек определяется количеством реальных читателей, или «надут» с помощью агрегаторов.

 

Отмечу, что этот олигарх, по крайней мере, в юности, до того как начать воровать большие деньги, был интеллигентным человеком (цитировал по памяти Булгакова). Поэтому он хотя бы сознавал, о чём говорит, и что имеет в виду. И интересовался пусть и формальными рейтингами. Следующее поколение о таких вещах вообще не задумывается.

 

Всё это привело к установлению априорного равенства любых высказываний. Проверять попробуют считанные единицы – и то из одного лишь занудства. Потому что практического значения это не имеет вовсе никакого.

 

Берём простейшую модель. Материал о том, что политик «А» – вор, - радостно и без проверок подхватят все недоброжелатели этого «А». А все сочувствующие «А» - с негодованием осудят. И тоже без проверки. Строго говоря, и для тех, и для других сам предмет полемики абсолютно безразличен. Кроме того, и те и другие – в сумме составляют ничтожные доли процента читателей, зрителей и слушателей.

 

Показателен Интернет – как самый мобильный сегмент медиа-пространства. И здесь мы сталкиваемся с современной версией старосоветской шутки: «в редакцию поступило сорок тысяч писем, написанных пятнадцатью пенсионерами».

 

3. Конечно, тот или иной материал может запросто стать поводом для расправы, оргвыводов, или даже уголовного преследования – но это так же не будет иметь даже косвенного отношения ни к достоверности данного материала, ни хотя бы к его убедительности.

 

Более того – не имеет ровно никакого значение – будет ли данный материал обнародован одним из условно респектабельных изданий, или же на зарегистрированном позавчера сайте pupkin.com. Особенно если названный материал широко отрекламируется теми самыми респектабельными изданиями, которые побрезговали поставить его у себя напрямую. Хотя, надо признать, брезгуют всё реже и реже. Что вы хотите – «невидимая рука рынка».

 

Повторюсь – позитивное стимулирование качественной журналистики не имеет материальной базы. А негативное – не имеет базы морально-этической. Никто и никогда не был подвергнут остракизму по причине профнепригодности или несостоятельности. Ещё изредка (потому что моветонно, ибо никто уже не «без греха») кого-то могут попрекнуть – что же это вы, батенька (матушка) – так непоследовательны - и почти всегда будет имеется в виду политическое перебежничество, но практически никогда - элементарная некомпетентность.

 

А изъятие из системы оценок деятельности медиа-ресурса критерия «эффективности» автоматически выводит на первый план принципиально иные критерии. В результате, по принципу «рыбак - рыбака» множатся в немыслимом количестве pupkin.com”ы – решающие две принципиальные задачи: ублажение очередного соответствующего имярека и освоение средств «Пупкина» и/или череды сменяющих друг друга «пупкиных».

 

4. Соответственно формируется и отношение граждан, политиков и власти. Первые всё больше переключаются на развлекательные издания, сайты и программы. Поэтому представляется некорректным дружное осуждение телеканалов, всё больше тиражирующих развлекательные передачи, стараясь отвечать реально существующему спросу. Естественно при этом, что, по законам рынка, они и поддерживают этот спрос по мере сил и возможностей. Добавьте также, что упор на развлекательное вещание сулит телемагнатам гораздо меньше проблем в отношениях с властью, в отличие от вещания общественно-политического, даже если не пытаться возносить его до высот объективности и гражданственности.

 

Политики и, в меньшей мере власть (ей, по большому счёту, пока что нет дела), в целом сознают цену медиа и журналистов – хотя бы потому, что очень большой сегмент корпорации оплачивают практически из своего собственного кармана. При этом объективно на данном этапе и власть, и политики и бизнес заинтересованы именно в вышеописанной ситуации в СМИ: потому что так и дешевле, и спокойней.

 

5. Самосознание журналистов является, таким образом, результатом действия множества крайне неблагоприятных факторов, что даёт на выходе либо инфантильный цинизм, либо массовое самообольщение, либо, в наиболее распространённом случае, - комбинацию обоих названных состояний, усугубленную множеством дополнительных комплексов.

 

Проблема же заключается в следующем: хотя со своей ролью «разновекторного контролёра» власти, обеспечивающего обратные связи меду властью и обществом нынешнее журналистское сообщество не справляется (причём год от года не справляется всё больше и больше), из этого никак не следует, что названные функции «четвёртой власти» обществом не востребованы.

Отсутствие корпорации, способной выполнение этих функций обеспечивать, ведёт к деградации общества в целом – так же, как губит организм отсутствие жизненно важных витаминов и т.п.

 

Как исторический оптимист, я совершенно не сомневаюсь в том, что кризис рано или поздно будет преодолён, и состояние общество стабилизируется и пойдёт на поправку – в том числе и благодаря нормальной работе СМИ. Хотя вопрос, доведётся ли «жить в эту пору прекрасную» нам с вами – остаётся открытым. Как говорят ирландцы: когда Бог создавал Время, он создал его достаточно.

 

Василь Рибніков, заступник головного редактора сайту «Обком»:

 

1. Как мне кажется, в основном ничего. В восприятии гражданами, может быть, что-то и начало меняться в положительную сторону в 2004 году, но что касается политиков - тут всё по-прежнему, и ещё долго будет по-прежнему. Впрочем, насчёт нашего издания могу сказать однозначно: никто из представителей власти с 2004 года ни разу не пытался ни надавить, ни купить. Но мы в этом плане, наверное, всё-таки больше исключение.

 

2. По правде говоря, я понятия не имею, что изменилось в моём самоощущении. Хочется послать все на хрен и впасть в спячку месяца на три!

 

 

Зоя Казанжи, медіаексперт:

 

1. На мій погляд, журналісти перестали поважати свою професію і себе в професії. Помаранчевий і недовгий постпомаранчевий періоди повернули самоповагу. Створилася  ілюзорна видимість того, що журналістика тепер точно буде неупередженою, чесною, збалансованою - незалежною. Але досить швидко то все було нівельовано. Журналістика стала більш, вибачте, пофігістською.  Політики сприймають журналістів як ретрансляторів своїх «геніальних» думок, громадяни іноді співчувають, а влада відкрито і з задоволенням ігнорує, справно роздаючи грамоти та звання до Дня журналістики. Ренесансу української журналістики не відбулося.  Журналісти та засоби масової інформації знову перетворюються на інструменти впливу і працюють в площині ідеологічно-пропагандистській. Журналістика перестала бути незалежною професією. Особливо на регіональному рівні.

 

2. Напевне, я дуже суб'єктивна. Але бачу, як досить значна частина молодих  журналістів сприймає свою професію, як можливість напрацювати корисні зв'язки, щоб потім піти на «нормальну» роботу - мінімум в паблік рілейшенз  і максимум в політику або владу. Журналісти часто сприймають себе як людей, котрі виконують «генеральну лінію партії». Якось я брала участь у дискусії на одному із одеських телеканалів. І такм мені, людині, котра «не розуміє реалій», пояснювали, що кожний журналіст повинен вибрати собі для роботи  телеканал того власника, чия політика найбільше відповідає  світогляду, цілям і таке інше самого журналіста. І щось довести було просто неможливо! Журналістика стає придатком і захисником інтересів владних кланів. І ані трохи від того не переживає і навіть не комплексує.

 

 

Олександр Чаленко, оглядач інтернет-видання «Обозреватель»:

 

1. Журналисты как-то внезапно поняли, что журналист на Руси-Украине – больше, чем журналист, что у него есть какая-то миссия. Лучшие из нас несут в себе идею высокого предназначения: во-первых, мы чувствуем, что от нас многое зависит в этой стране, во-вторых, когда оппозиция дискредитирована, именно на журналистов легла миссия – говорить власти и народу правду. Сегодня на Украине можно спокойно констатировать: журналист – это звучит гордо. Иногда даже страшно. Прежде всего, для чиновников и бюрократов. Я чувствую, что нас реально бояться. Прошли те времена, когда политик или чиновник мог послать на х… человека, который может достать из широких штанин дубликатом бесценного груза журналистское удостоверение.

 

В принципе в последние 10 лет я ощущаю себя защищенным человеком – никакой опасности ни от власти, ни от националистов, над которыми стебусь, не чувствую. Даже прослушка моего мобильного группой Турчинова-Кожемякина-Стригуна (они хотят понять, кто в «Батькивщине» мне сливает информацию) воспринимается мною, как, безусловно, нехорошее дело, но скорее комичное, чем страшное. Мне очень приятно, когда меня останавливают простые граждане на улицах, которые видели меня в программе Киселева «Большая политика» и благодарят за мою позицию. Это значит, что то, что я говорю, для них важно, что я их голос. Я чувствую себя в какой-то мере их представителем и вообще чувствую свою нужность.

 

2. Этот вопрос повторяет первый, поэтому смотрите мой ответ выше.

 

 

«Повод подумать о своей профессии, обсудить её с коллегами»

 

Потім ми вирішили трохи розвіяти смуток, натякнувши колегам, що все ж таки йдеться про свято. Тож наступні запитання звучали так:

 

1. Як ви вважаєте, нам є що святкувати 6 червня?

2. Кого б із колег ви привітали цього дня, чию роботу б виділили за минулий рік?

3. Яка найбільш значуща, на ваш погляд, подія відбулася в медіа протягом минулого року?

 

Ось відповіді наших колег: Миколи Канішевського, Наталії Лигачової, Яніни Соколовської, Романа Вінтоніва, Миколи Княжицького, Микити Василенка.

 

Микола Канішевськийекс-віце-президент НТКУ:

 

1. Я вже далекий від журналістики і святкувати не збираюся. Але якщо хтось цього дня зателефонує й привітає, буду радий.

 

2. Мені дуже подобається Оля Червакова з СТБ, те, як вона цікаво подає, здавалось би, банальні політичні речі. Вона пропускає всю інформацію через себе. Це авторство. Дуже шкодую, що кудись зник Володя Завадюк. Я його в житті ніколи не бачив, але мені дуже подобалось, як він працював. Як на мене, це дуже харизматичний журналіст. Шкода, що тепер не бачу його на телеекрані.

 

3. Я дуже тішуся з того, як останнім часом виріс канал СТБ. Можливо, дивлюся на це з позиції дорослої людини. А взагалі останнім часом, на жаль, не можу дивитися телевізор. Тобто я його дивлюся, але мені дуже не подобається. Шкодую, що зникли розумні програми. Остання, що залишилася, - програма Дмитра Гордона. Не те щоб я любив Гордона, просто мені подобаються його герої. Решта на телебаченні - на жаль, лузга.

 

 

Наталія Лигачова, шеф-редактор видань проекту «Телекритика»:

 

1. Последний раз за прошедшее десятилетие считала, что есть что праздновать в День украинского журналиста, 6 июня 2005 года. Тогда ещё свежи были воспоминания о журналистской революции 2004-го, было некое ощущение гордости за нашу причастность к позитивным - как тогда казалось и надеялось - изменениям в стране.

 

Нынче считаю эту дату просто обычным профессиональным праздником, к коим отношусь - ко всем, кроме, пожалуй, Дня учителя - абсолютно индифферентно. Поэтому сама никого не поздравляю, только в ответ на полученные мною поздравления. Чаще - в иронично-добродушной манере. Ну и соглашаюсь с тем, что это повод для небольшого фуршета в редакции ТК. :) Тем более что редакция работает выше всяких похвал, на мой взгляд. :)

 

2. Выделила бы за прошедший год работу всей редакции «Зеркала недели», они продолжают держать планку на первых четырёх страницах своего издания и на страницах культуры. Считаю, что много экспертных вещей даёт газета «День». Читаю Анатолия Стреляного в «Комментариях» и периодически их аналитику по некоторым интересующим меня темам. Ну и, безусловно, выделила бы тех, кто на передовой: Сергея Лещенко, Мустафу Найема в «Украинской правде», Костю Усова в «Знаку оклику» на ТВi. Считаю, что для поддержания дискурса о проблемах медиа в стране много делает Виктория Сюмар. Тихой сапой роют вглубь социальных проблем, часто связанных с коррупционными схемами, журналисты «Свідомо» Егора Соболева. Радуют неуемностью некоторые журналисты «Вікон» СТБ. :)

 

А вот сочувствую тем, к кому по-человечески очень хорошо отношусь: Иванне Найде, Марине Кухар, Юлии Бориско... Думаю, пояснять не нужно, почему. :)

 

3. Вряд ли буду оригинальной. Из позитива - принятие Закона «О доступе к публичной информации» и изменений в Закон «Об информации». Из негатива - то, что произошло с «Газетой по-киевски».

 

 

Яніна Соколовськаголовний редактор газети «Известия в Украине»:

 

1. Конечно, нам есть что отмечать - день рождения Пушкина. Не российского гения, а поэта, пострадавшего во время украинской культурной революции. Помнится, его строчки перевели на украинский язык «Чи гепнусь я, дрючком пропертий». Чуть позже в украинских учебниках модернизировали текст «Выпьем няня, где же кружка...». Из него изъяли само упоминание о выпивании, чтоб среди детей алкоголизм не пропагандировать.

 

Так было нарушено Пушкинское право на свободу слова, теперь оно должно быть восстановлено, и 6 июня обязано утонуть в разговорах о словесной несвободе.

 

По новой концепции, которую я слышала много раз, предок Пушкина Ганнибал имел украинские корни. Впрочем, как и Адам (прапредок наш, а не Мицкевич). Потому Пушкина можно считать почти украинским почти журналистом, пострадавшим от цензуры. И за его права варто боротися.

 

2. Я отмечаю и горжусь коллегами, которые, несмотря на трудности, возникавшие в их изданиях, остались верны последним и продолжили быть журналистами.

 

Украинская пресса нового времени стала смесью джинсы и необработанного, неосмысленного слива информации, ошибочно называемого аналитикой и расследованиями. Горжусь теми, кто пренебрёг этими «жанрами» и не разменял профессию по мелочи.

 

Поздравляю нас, «Известия в Украине». В марте мы стали «Газетой года». Для наших журналистов, в большинстве молодых и пребывающих во студенчестве, это не просто заслуженная, а перспективная награда. В смысле, перспективы открывающая.

 

3. Самое показательное событие года - принятие Закона «О доступе к информации». Журналистам-профессионалам он действительно помогает получить официальным путём те сведения, которые мы привыкли добывать неформально. Псевдожурналистам закон не позволяет говорить, что государство не даёт им писать статьи. Собственно, теперь становится понятно, какой «танцор» хорош, а какому «власть мешает».

 

 

Роман Вінтонів, кореспондент «Сніданку з "1+1"»:

 

1. Не встигаю стежити за всіма досягненнями українських журналістів, тому відповідь - не знаю. Ні. Я не буду святкувати.

 

2. «Я б відзначив» - таке формулювання лестить, звісно. :) Я можу лише сказати, чия робота мені страшно подобається - Сергія Лещенка і Мустафи Найєма, за їхні розслідування. Відзначив би ще одну колегу, але мене одразу звинуватять у заангажованості, тому не скажу її прізвища.

 

3. Жодної. Але, можливо, це через те, що я не надто пильно стежу за журналістикою.

 

 

Микола Княжицький, генеральний директор телеканалу ТВі:

 

1. Я не считаю, что профессиональные праздники являются праздниками в том классическом понимании, когда есть повод что-либо отметить. Можно подумать о своей профессии, обсудить её с коллегами. Телевизионный марафон, который будет транслировать «Телекритика», - это и есть самый удачный способ отпраздновать.

 

2. Есть очень много достойных журналистов, никого обижать не хочу. Но мне определённо нравится Лариса Ившина в газете «День», Юлия Мостовая в «Зеркале недели», Сергей Лещенко в «Украинской правде», мне всегда импонировал Виталий Портников как журналист. Это люди, которые стали известными и заметными. Но заслуги тех, чьи имена пока не известны, совсем не меньше.

 

3. Среди украинских журналистов начинает возрождаться замечательная тенденция быть всегда беспристрастным, независимым от политических предпочтений. Это происходит в интернете и печатных средствах массовой информации. К сожалению, на телевидении меньше. Когда Лещенко абсолютно смело критикует членов правительства Януковича и в то же время пишет о муже Тимошенко, который пришёл её защищать, Сергей остаётся независимым от своих политических предпочтений. Вот это мне нравится!

 

 

Микита Кимович Василенко, викладач Інституту журналістики:

 

1. Ходят разные слухи о том, как возник этот праздник. По одним, когда-то к Кучме пришла весьма эффектная дама и сказала: «Леонид Данилович, у нас 5 июня День журналиста. Знаете, что за праздник? Это день рождения газеты "Правда". А в демократическом государстве он не может совпадать с Днём журналиста». Вот она и предложила шестое число, не знаю почему. Потом мы все вступили во Всемирную организацию журналистов, которая через год заставила платить членские взносы в помощь пострадавшим в горячих точках журналистам. Мы отказались, и нас из организации исключили. А 6 июня Днём журналиста так и осталось.

 

Я не признаю этот праздник по одной простой причине - он ничем не обоснован. Это не день рождения какой-то газеты, не день рождения Розы Люксембург, как 8 марта. За праздник прессы я двумя руками за, потому что сам работаю в газете и, как ни банально, считаю, четвертая власть - единственная стучащая и доносящая нам информацию. Давайте сделаем праздник, который будет соответствовать национальному сознанию, например, выход первой газеты.

 

2. Я выделяю изящность статей Олега Базара в «Левом береге» и философскую загадочность Дмитрия Литвина. Поверьте мне, я читаю эту газету не потому, что там хозяйствует моя дочь, ведь я достаточно самокритичен, а потому что знаю, какие средства брошены на финансирование «Левого берега» и какие отличные журналисты там собраны. Традиционно я читаю ироничного, скорее пессимистичного Алексея Мустафина.

 

3. Для меня, разумеется, это было выступление Сони Кошкиной на программе Савика Шустера и её статьи в «Левом береге». По-моему, это потрясающе! Я сейчас работаю начальником штаба одной партии и всегда даю статьи Сони Кошкиной, а не чьи-то чужие. И, заметьте, это совершенно объективно.

 

 

«Был период, когда я колотил гробы»

 

А далі ми вирішили розпитати досвідчених журналістів із цікавим минулим про те, як вони прийшли у професію. Не всі наші герої мають фахову освіту, але кожен із них став успішним саме на цій ниві.

 

Ми поставили їм такі запитання:

1. Як і коли ви прийшли в журналістику?

2. Чи шкодували колись про це?

3. Чи відчували браку журналістської освіти?

4. Ким ви були в «минулому житті»?

 

Відповідають Андрій Юхименко, Жан Новосельцев, Мустафа Найєм, Анатолій Шарій, Сергій Андрушко, Олена Буруль, Андрій Куликов, Ігор Гужва, Леся Сакада, Ольга Клюєва, Людмила Островенко, Дмитро Овечкін, Валерій Калниш, Лариса Недін та Гліб Корнілов.

 

 

Андрій Юхименко, заступник головного редактора газети «Коммерсантъ Украина», інженер-механік:

 

1. Випадково. Просто, знаєте, був час, коли суспільство було дезорієнтоване, тобто всі робили будь-що, незалежно від того, яка освіта, і кожен намагався вижити. Для того щоб вижити, мені потрібно було деякий час робити переклади, а оскільки переклади були пов'язані з текстами, то я вчився писати. А потім, коли була можливість уже заробляти написанням текстів (а тоді, як я розумію, в журналів, газет була потреба в журналістах, їх було не дуже багато), я здав свої тексти, вони сподобались. Це був мій шанс, я його, думаю, використав.

 

Першим досвідом були «Деловые новости» в «Киевских ведомостях», я був там кореспондентом.

 

2. Про рішення піти в журналістику я не шкодував, а про те, що не мав можливості реалізуватися в своїй професії, якій я навчався в університеті, - так.

 

3. Скажімо так: є потреба постійно навчатися, самореалізовуватись, тобто потрібно читати багато літератури для того, щоб навчатись. Я розумію, що якщо не знати якихось основ, у тому числі й теоретичних, дуже важко реалізуватись як журналіст. Треба навчатися. Тому я розумію, що є така потреба. Я займаюсь самоосвітою.

 

4. Я маю дві освіти: основна - інженер-механік, а друга заочна освіта, що стосується економіки.

 

 

Жан Новосельцев, журналіст і ведучий, група «1+1», учитель фізкультури:

 

1. Я сам из Харькова. Я увидел бегущую строку, что требуются журналисты без опыта работы в областную государственную телерадиокомпанию, на тот момент я работал уже торговым представителем, а ещё до этого я работал учителем физкультуры: сначала в младших, а потом в старших, и даже в институте успел поработать. Я понял, что профессия физического руководителя для меня исчерпана, и тогда я решил получить второе образование - экономическое, и, соответственно, сразу же работал торговым представителем. Но это мне тоже как-то не приносило особого удовольствия. И вдруг я увидел бегущую строку. Меня это заинтересовало. И сразу же получилось, что меня завели к генеральному директору, на тот момент это был Мозговой. Он меня спросил, почему я так решил, я ответил, что хочу себя попробовать в чём-то новом. Он поинтересовался, что мне ближе: публицистика или же что-то такое хронологичное. На тот момент я ещё не понимал разницы, поэтому он меня спросил, о чём мне интереснее говорить: о деревьях (какие они там красивые) или же о каких-нибудь криминальных событиях. Я сказал, что, конечно же, мне ближе что-то событийное. И так я попал в «Новини сьогодення». Долгое время учился писать. Но где-то через полгода перешёл на АТН, это харьковская служба новостей, потом меня пригласили на НТН, ну и потом уже на «Плюсы». Ну, вот так, если кратко.

 

2. Нет, абсолютно. Я думаю, что если начну жалеть, сразу же поменяю род деятельности.

 

3. Думаю, что развитие в этой стезе не зависит конкретно от образования. Тут всё опирается на опыт.

 

4. У меня два образования: педагогическое и экономическое.

 

 

Мустафа Найєм, журналіст «Української правди», інженер:

 

1. Перше місце роботи - інформагентство «Контекст-медіа». 2004 рік, я тоді не мав роботи, мені потрібні були гроші, я займався в театрі, мені це подобалося. Взагалі, я писав усе життя. Запропонував своє резюме, мене викликали на співбесіду, під час якої запропонували три теми: суспільство і культура, економіка, політика. В суспільстві й культурі були дівчата, економіка була вже зайнята, залишалася політика. От я й пішов у відділ політики.

 

2. Не можу сказати, що шкодував коли-небудь, але, скажімо так, якби зараз мені було 16 і я би приймав рішення, то пішов би в юриспруденцію.

 

3, 4. Розумієте, журналістика - це ж не наука, це ремесло. Ну, наприклад, якщо людина все життя займалася музикою, а потім почала писати про музику, чи вона фахівець? Так, фахівець. Чи може вона вважати себе журналістом у цій сфері? Так, може. Так і тут, тобто я не вважаю, що для того, щоби бути журналістом, потрібні якісь спеціальні навички чи спеціальні знання. З одного боку. З іншого боку, звісно, потрібно мати якийсь склад розуму, відчуття середини, об'єктивності, такту і внутрішньої справедливості. Мені здається, що головне - цікаво це людині чи нецікаво. Мені дуже було цікаво й досі цікаво. Погляньте навколо, єдина людина, яка має журналістську освіту і стала журналістом у моєму баченні - це Сергій Лещенко. Він закінчив Інститут журналістики і працює журналістом. Більшість журналістів в Україні, я думаю, відсотків 80%, - це люди, які не є журналістами за фахом.

 

 

Анатолій Шарій, оглядач інтернет-видання «Обозреватель», розвідник:

 

1. Ну вот взял оторвался от одного бизнеса и начал писать для издания «ХайВей». За первую статью получил 2 гривны 50 копеек. Потом я с ними поссорился на богословскую тему. Вторую мою статью, так получилось, опубликовал журнал «Единственная». И так оно и пошло. То есть я сначала зашёл в глянец, в наши и московские женские издания, а потом уже переключился на интернет.

 

2. Никогда в жизни! Никогда в жизни! Наоборот, я очень жалею, что раньше не пошёл в журналистику. Дело в том, что я с детства мечтал, я даже за всех своих одноклассников писал сочинения, поскольку был очень начитанный. Мне это было интересно. Писал-писал, а потом забыл о мечте детства. Трудный подростковый период, тяжёлая дворовая жизнь - и забылось, а потом вспомнилось опять.

 

3. Нет, более того, знаете, не хотелось бы огорчать кого-то, но у меня создалось впечатление, что в последнее время все выходят из Института журналистики немного «квадратноголовые», то есть они выходят и пишут так, как принято, а не так, как надо. Я не суперметр, но у меня создалось такое впечатление, потому что я общаюсь (приходят люди ко мне в отдел - хотят работать), читаю тексты и немного прозреваю. Или это недостаток общего образования - может быть, люди перестали читать книги, - или просто неграмотность, вот это вот: «Проезжая мимо станции и выглядывая в окно, с меня слетела шляпа» - помните, как там у Чехова? Вот такие вот тексты пишут, и понятно, что идут покорять профессию какого-нибудь менеджера.

 

4. Я заканчивал институт разведки при Киевском танковом инженерно-техническом училище. Я разведчик. :)

 

 

Сергій Андрушко, журналіст СТБ, ветеринар: 

 

1. В мене журналістський фах, я закінчив Інститут журналістики при університеті Шевченка, бакалавр і магістратуру. Перша освіта - ветеринарний технікум. Але я не працював ветеринаром, лише практику проходив.

 

2. Спочатку я закінчив ветеринарний технікум, а потім вступив до Інституту журналістики. Так сталося, що мій батько ветеринар, і він подумав, що я міг би стати непоганим ветеринаром, але якось не склалося. Ось.

 

 

Олена Буруль, журналіст, журнал «Деньги UA», фінансист:

 

1. Перший мій досвід: я позаштатно працювала в такому виданні «Украина промышленная», близько трьох років писала як позаштатний журналіст у різні видання, а потім поступово вирішила, що все-таки ближче ця професія, ніж та, якою я займалася. Я три роки працювала аналітиком, одразу після здобуття диплому. Я закінчила торгово-економічний університет, спеціальність «державні фінанси».

 

2. В принципі, ні. Але починаю замислюватися над тим, щоб, можливо, ще раз змінити професію. Але поки що не визначилася, на яку. Мені завжди здавалося, що журналістика - це робота молодих, вона їм більше пасує.

 

3. Ні, в принципі, не відчуваю, але, зараз, наприклад, я завжди намагаюся відвідувати якісь тренінги професійної спрямованості. Розумію, що на старті кар'єри вони були б набагато важливішими, тому що вчитися всього доводилося на власних помилках, на власному «вийшло - не вийшло». Ніхто нічого не пояснював, не було в мене такого редактора, який би мене навчив, я, в принципі, вчилася на своїх помилках. Тому тренінги, які я тепер відвідую, були б гарною допомогою. А щодо вищої журналістської освіти журналістики - як я розумію, це не так важливо. Враховуючи той факт, що я пишу про фінанси, - набагато важливіше розуміння фінансів, тобто не знання загальних журналістських моментів, а просто розуміння своєї теми.

 

 

Андрій Куликов, ведучий ICTV, міжнародник:

 

1. 1979 року, не отримавши реального державного розподілу за своїми основними спеціальностями (а це «фахівець з міжнародних відносин»; «референт-перекладач англійської мови»), я дуже сумував, тому що в країні суцільної зайнятості бути безробітним - якось воно дуже-дуже сумно. І я випадково зустрів на вулиці свого старшого товариша, друга, можна сказати, який якраз був журналістом. І він спитав: «Ти чому такий сумний?», я розповів, а він тоді каже: «А в нас якраз газета вдвічі збільшує обсяг, ми набираємо людей». Я був страшенно зрадів, а він на це каже: «Та не думай, що це тобі буде так просто. На тобі три теми на пробу - напиши, якщо напишеш нормально, то ми тебе візьмемо на роботу». І мені дали три теми, я підготував три матеріали, два з них взяли до друку і запропонували роботу кореспондента пропаганди газети News from Ukraine, в якій я і працював з 79-го по 92-й рік. 

 

2. Ніколи не шкодував, тому що професія відкрила мені горизонти, можливості зустрічатися з людьми різноманітних спеціальностей, тобто з тими людьми, з якими б я, якби не ця робота, ніколи б не познайомився. І їздити нашою країною у відрядження, особливо будучи кореспондентом, - це, думаю, було дуже корисно для власного розвитку і дуже цікаво.

 

4. А з тих професій, із яких я здобув освіту, я, тим не менш, упродовж усіх цих років працював перекладачем, і досі ця професія для мене є улюбленою запасною, я знаю: коли втрачу роботу в журналістиці, в мене завжди є змога працювати перекладачем.

 

3. Спершу не було. Воно з'явилося набагато пізніше: коли, засвоївши дуже багато з того, що потрібно для практичної роботи, у 2005-2007 роках я працював у європейському проекті розбудови журналістської освіти в Україні. І саме тоді, коли я став зустрічатися з викладачами і студентами журналістики, виникло відчуття, що я би не проти піти і трохи самому повчитися. Деякі жанри, означення в моєму розумінні не збігаються з тим, що є в наших вищих школах. Але при тому я вважаю, що головне - практика.

 

 

Ігор Гужва, головний редактор газети «Сегодня», економіст:

 

1. Я закончил экономический факультет. Ещё на четвертом курсе меня пригласили экономическим обозревателем в одну из донецких газет. Потом был редактором бизнес-отдела и заместителем главного редактора газеты «Салон Дона и Баса» - на тот момент ведущего городского издания Донецка. Писал материалы по Украине для московского делового журнала «Эксперт». Затем некоторое время трудился в Москве, потом переехал в Киев и стал главным редактором газеты «Сегодня».

 

2. Нет, никогда не жалел.

 

3. Вы знаете, я не совсем понимаю, что такое журналистское образование, что оно даёт, в чём его смысл и необходимость. Среди людей, которые закончили журналистский факультет, ни больше и ни меньше толковых журналистов, чем среди тех, которые его не заканчивали. Это я могу сказать по своему опыту главного редактора. Более того, во многих сферах, в той же, допустим, деловой журналистике, в работе очень помогает специальное образование - экономическое или юридическое. Или, например, если человек пишет на тему здоровья, то лучшие журналисты получаются из тех людей, которые имеют медицинское образование. Конечно же, при этом надо уметь писать, уметь находить информацию, выстраивать логически тексты. Но в любом случае, если у человека есть специализированное образование по той теме, по которой он пишет, - это очень неплохо. Один из московских главных редакторов (точно не помню кто, кажется, это был Гусев из «Московского комсомольца», хотя я могу ошибаться) сказал, что у него в редакции вообще нет ни одного человека с журналистским образованием, а потом поправился: «Хотя всё-таки есть несколько ребят, уж сильно талантливыми они оказались». У меня нет такого предубеждения против журналистского образования. Я отношусь абсолютно ровно ко всем людям, и на приёме на работу мы не смотрим, какой вуз человек заканчивал. Мы смотрим на его профессиональные журналистские навыки, на его личные характеристики, но не на то, какой у него был факультет.

 

 

Леся Сакада, журналіст, медсестра: 

 

1. Я насправді збиралася бути хірургом, принаймні так вирішила моя сім'я, в мене татко лікар, і я повинна була продовжувати медичну справу в своїй родині. І я пішла після школи, з восьмого класу (навіть десятирічку не закінчувала) в медичне училище, закінчила його і не вступила до медичного вишу, хоча дуже ретельно готувалася з репетиторами. Мені не вистачило одного балу, причому на творі, за твір я отримала четвірку. :)

 

А на третьому курсі училища, несучи пробірку з кров'ю, Леся зрозуміла, що боїться крові: йду і відчуваю, що в мене підкошуються ноги, п'ятки мліють, думаю: «Боже, як мені дійти до цієї лабораторії?!», Леся зрозуміла, що професія хірурга може накритися. :) І потім просто за компанію з Іванкою Найдою я вступала в наш Інститут журналістики (її брат якраз вступив, каже: «Дівчата, так просто вступити в Інститут журналістики, йдіть!»). І це справді було дуже просто. А в татка ще був знайомий, на той час - заступник декана Млинченко, він мене благословив на цю нову професію.

 

2. Я вступила і тепер дуже щаслива. Не знаю, якому богу дякувати, яку свічку нести і в яку церкву за те, що я стала журналісткою. Тому що цю професію я обожнюю.

 

 

4. Перший досвід роботи: я багато років працювала просто за ідею, не отримуючи нічого, носила якісь ідеї, то на «Ютарі» працювала... Іванка ж одразу потрапила на «ТV Табачук» і почала заробляти якусь копійку. А в мене так виходило, що я стикалася з проектами, які були фінансово непідкріпленими, тоді пам'ятаю, моя мама сказала: «Господи, дитя, ну людина ж має заробляти гроші, а не працювати задарма» і, здається, вона попросила Іванку за мене і я потрапила в «Доброго ранку, Україно!». Я пам'ятаю, що це були мої перші регулярні зарплати щомісяця. Коли я принесла додому свої перші гроші, хоча до того я працювала медсестрою (по закінченню училища працювала в свого татка, він був завідуючим поліклінікою і мене прилаштував інструктором лікувальної фізкультури), та коли я отримала саме перші журналістські гроші, моя мама і вся сім'я сказали: «Нарешті!». А коли потрапила на «Плюси», то це взагалі було велике щастя - зарплата збільшувалася щороку, це, звичайно, було вже дуже круто. А тепер час повернув туди, де доводиться працювати не завжди за зарплату. Інколи за ідею, від великої любові до культури.

 

 

Ольга Клюєва, журналіст, «Інтер», біолог:

 

1. Я закінчила біофак, тобто в плані освіти з журналістикою нічого спільного не було. Перший досвід був випадковий, я працювала в політичній партії «Народний рух України», і мені довелося супроводжувати В'ячеслава Чорновола на один з ефірів «TV Табачук». То була перша незалежна телерадіокомпанія. За своєю освітою я не працювала жодного дня, бо на останніх курсах інституту я потрапила до політичного руху (тоді ж було студентське голодування), і, таким чином, я вже тоді працювала в політичній партії.

 

2. Ні, не шкодувала. Я вважаю, що це найкраща професія, яка тільки може бути. Це дуже швидка самореалізація, дуже класні враження від життя, і я не уявляю, як щось може бути цікавішим, ніж ця професія. В мене син журналіст. І я не знаю, що може бути краще. Особливо міжнародна журналістика, хотілося б уточнити.

 

3. Було. 100%. Тому що на початку мені дуже не вистачало фахової освіти, я взагалі не уявляла, як це робиться. Річ у тім, що я прийшла на телебачення (саме на «TV Табачук»), коли там був дуже сильний відтік кадрів, відкрилися «Вікна» Канішевського, і всі дружно з телебачення, на якому працювала я, пішли туди. І в цій телерадіокомпанії, яка нас узяла, залишилося буквально три чи чотири людини. Тобто в них не було вибору, вони брали тих, кого впіймали. Доводилося дуже швидко опановувати журналістський фах, і я пригадую, що мені було шалено важко, тому що, маючи фах біологічний (молекулярна генетика), було дуже важко писати тексти.

 

Я взагалі не розуміла, як це робити. Ні, не так, що я не могла два слова в словосполучення зв'язати, але було складно. Мені буквально сказали: «Бери інтерв'ю, між цими двома інтерв'ю розкидай по два речення тексту і це буде тобі сюжет». Ну, я так і писала. Такі часи були - середина 90-х, там узагалі було або радянське телебачення, або ось таке. У будь-якому разі тоді була свобода слова, тоді дуже легко було писати те, що справді бачиш, ніхто не стояв із нагайкою. Не було редактора і була підвищена відповідальність за те, що пишеш, оскільки ти знав, що тебе ніхто не виправить, воно як є, так і піде. Це пояснюється низьким рівнем самого «канальчика», він був маленький, розташований у п'ятикімнатній квартирі в центрі міста... Але там разом зі мною починало дуже багато журналістів, тому це було для нас школою.

 

 

Людмила Островенко, завідувач редакції соціально-публіцистичних програм НТКУ, міліціонер: 

 

1. Я прийшла в журналістику в 1999 році, працювала на телеканалі «Інтер». Оскільки я прийшла туди з міліції, то займалася криміналом, була тоді програма «Вовремя» з Костянтином Стогнієм. І водночас я працювала в новинах, в інформаційній службі телеканалу «Інтер», теж висвітлювала теми, пов'язані з кримінальними новинами, а вже потім почала займатися соціальними темами та журналістськими розслідуваннями. А сприяв тому Костянтин Стогній, він на той час працював у міліції, а я - в органах внутрішніх справ, теж у прес-службі. І ми вирішили, що нам дуже комфортно, ми одне одного розуміємо, і пора переїжджати до Києва (я тоді працювала в славному місті Одесі) і починати нове життя. До того з 93-го до 99-го року я працювала в міліції і дослужилася до звання капітана -коли мені виповнилося лише 37 років. Якби я не пішла з міліції, то вже б пішла на пенсію. :) В мене було б 20 років вислуги.

 

2. Я вважаю, неможливо навчити людину бути журналістом, жоден виш не може навчити людину бути журналістом. Мають бути базові знання, які може дати лише гарна освіта (припустімо, я закінчила юрфак та істфак); має бути життєвий досвід, бажання вчитися, спілкуватися з людьми. Не можна навчити людину грати на скрипці віртуозно, якщо в неї немає музичного слуху. Так само не можна навчити людину, яка не вміє писати, бути журналістом. Мені вистачало моїх двох освіт і життєвого досвіду.

 

3. Я закінчила Одеський університет імені Мечникова - історичний факультет і Донецький інститут внутрішніх справ за фахом «юрист».

 

 

Дмитро Овечкін, керівник студії документальних фільмів студії «07 продакшн» («Інтер»), інженер-гідравлік:

 

1. Я, в принципе, никогда не учился на подобных факультетах, я заканчивал КПИ и никогда не планировал работать в телевидении, но в 2000 году, после окончания университета меня пригласили работать ведущим экономистом на киностудию Довженко. Я согласился и, соответственно, через своё экономическое образование сблизился с миром кинематографа. За те четыре года, которые я посвятил Довженко, я сталкивался с людьми, которые работают на телевидении и в кино, поэтому в 2004 году мне предложили работать уже на «Мелорама продакшн» продюсером. Если в двух словах, то так.

 

2. Абсолютно нет. Я никогда ни о чём не жалею, только благодарю, какими бы ни были сегодняшние жизненные ситуации, я всегда знаю, что это всё позитивно и к лучшему. Я благодарен, что судьба предоставила мне такую возможность, потому что, не планируя и не желая, я стал работать там, где мне сейчас нравится, я работаю и получаю удовольствие. К сожалению, не многие люди могут этим похвастаться.

 

3. Честно скажу, мне сложно судить о журналистском образовании, потому что я не сталкивался с таковым. Но могу сказать в общем: я знаю, что все мы талантливы в той или иной сфере, рождаемся и развиваемся. Поэтому, если человек изначально чувствует в себе потребность в журналистской деятельности, то, в принципе, дополнив себя знаниями с курсов, он может улучшить своё понимание и мироощущение. Те, кто пошёл по совету какого-либо человека, естественно, не располагают тем потенциалом, и учились бы они или не учились - в перспективе всё равно будут рядовыми работниками, не смогут овладеть профессиональными видением, которое некоторые люди имеют от рождения. Опыт показывает, что ни одно образование не делает человека профессионалом, им становятся только по прошествии жизненного пути. У кого-то это получается легче, у кого-то сложнее. Но институт - это только стартовая площадка для общего виденья и общего понимания. Но не скажу, что она не нужна, она необходима, естественно.

 

 

Валерій Калниш, заступник головного редактора, газета «Коммерсантъ Украина», робітник заводу:

 

1, 4. В Запорожском государственном университете было объявление, где приглашались молодые, коммуникабельные, желающие писать люди в журнал с идиотским названием «ПРИЗ». В этой молодёжке я проработал 3 месяца и за это время получил 50 гривен - это было конец 90-х. Но, как ни странно, этот журнал (как потом выяснилось) подтолкнул к изданию другого журнала - «Наш» (который более известен, для украинского глянца это достаточно знаковая вещь). После журнала «ПРИЗ» был журнал с не менее идиотским названием «Кармен» - автомобильный. Потом я однажды пришёл к своему знакомому (он работал в газете «Запорожская Сич») распечатать курсовую работу, и на первом этаже заметил толпу молодых людей, они проходили отбор в новостную службу телеканала «Алекс». Я как сейчас помню: из 120 или 140 человек отбор прошли трое, ну, по большому счёту двое, потому что одна девочка откололась в первую же неделю. Так вот, прошли двое, это был я и Ливан Шишинашвили (он до сих пор ведёт новости на телеканале «Алекс» в Запорожье), и, собственно, с этого канала начались для меня новости. «Алекс», потом телеканал запорожский ТВ5, потом был краткий промежуток - я работал пресс-секретарем Запорожского алюминиевого комбината. И с 2005 года - газета «Коммерсантъ»: с должности старшего корреспондента до заместителя главного редактора. И по сегодняшний день.

 

Запорожье - промышленный город, и до университета я работал на электроаппаратном заводе, на конвейере работал (дикая работа), был период, когда я колотил гробы, это тоже было на Запорожском огнеупорном заводе (ремонтно-строительный цех, который занимался какой-то подсобной работой).

 

2. Не жалел. Но периодически жалел об уровне зарплаты, которую получал, то есть, если мы играем по-честному, то больших зарплат мы не получим. Если заниматься всяким джинсованием и отстаиванием каких-то там точек зрения, которые не совпадают с твоими взглядами и которые подпитываются финансово теми или иными источниками, тогда можно, конечно, заработать. А по-честному не заработаем. Это, пожалуй, единственное внутреннее разочарование. Хотя, если сравнивать с должностью редактора, тоже по-честному, то зарплата неплохая, но очень далеко до зарплат пресс-секретарей Администрации президента (я не знаю, сколько получает Чепак, и мне это совсем неинтересно, но разница чувствуется).

 

На самом деле, если говорить о профессии, то, действительно, выбор был абсолютно случайным. То есть, я увидел возможность, втянулся, потом понял, что ничего другого, в общем-то, и не умею. Толлько писать, находить новости, разговаривать с людьми. Вот, собственно говоря, три вещи, от которых я получаю удовольствие и, кроме того, ещё и деньги. С одной стороны, мне это нравится, с другой - у меня нет, в общем-то, выхода. Я больше ничего не умею делать. И это честно.

 

Знаю, что могу нарваться, но категорически не понимаю, как на журналиста можно учиться. Серёга Рахманин, по-моему, когда-то передавал слова кого-то из своих близких знакомых, их смысл в том, что, кто знает журналистику - ею занимается, а кто не знает - преподаёт её в вузе. Поэтому - «нет». Да, когда-то я комплексовал по поводу образования, что у меня нет корочки, но а потом как-то сжился с этим. И уж точно не недоставало журналистского образования.

 

3. Первое образование - исторический факультет Запорожского государственного университета, меня оттуда благополучно выгнали на втором курсе, потому что я не сдал три экзамена подряд, последней была археология (как сейчас помню). А потом меня выгнали из Запорожского государственного университета, факультета социальной педагогики и практической психологии. По-моему, с четвёртого курса. Дело в том, что я был «платник», но при этом отличник, и когда я в какой-то момент пришёл к декану и сказал, мол, в контракте записано, что если две сессии подряд стоит отличных - можно идти на бюджет (при этом я на двух всеукраинских олимпиадах по практической психологии занял первые места среди студентов). Но в результате меня благополучно выгнали, я даже не ходил забирать справку о неполном высшем образовании. Так что вот так.

 

 

Лариса Недін, автор і ведуча програм Національної радіокомпанії України, актриса:

 

1. Я професійна актриса, в 1998 році закінчила наш тоді Державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, навчалась у чудових майстрів - це професор Леонід Артемович Олійник і народна артистка України, тоді і Радянського Союзу Ада Миколаївна Роговцева. Працювала в Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської, награлася всього, чого хотіла, повернулася в Київ, попала на хвилю театрів-студій, об'їздила півсвіту і починаючи з 92-го року мої викладачі, які працювали на радіо (а це: режисер Юрій Дзюба, Римар Скибенко і Володимир Бохонко, які тоді гриміли як режисери-постановники в літературній драмі українського радіо, один із них викладав у нас в інституті радіорежисуру), почали мене запрошувати в радіовистави спочатку як актрису. Я зіграла і в творах Ольги Кобилянської і Марка Черемшини, і в драматургії зарубіжній.

 

Доля звела мене з моїм теперішнім колегою Ігорем Романовичем Стратієм. Тоді на всіх каналах українського радіо гриміла «Молода гвардія», бо працювала дуже потужна молода команда. І він спочатку запросив мене як актрису для сюжету в одній із програм, на той час дуже відомій - «Студія Ярославів Вал», яка тривала в ефірі дві години. І от замість 20 хвилин ми розмовляли з ним більше години, настільки забули про час. Після цього він запитав мене, чи не погодилася б я готувати якісь сюжети про театральне, артистичне життя. Я погодилася працювати як позаштатний автор, із часом мені запропонували на півставки працювати на радіо. А в 1995 році, коли була чергова реорганізація, мені запропонували очолити редакцію розважальних програм. Це було моє, тому що студійний театральний рух мене вивів на рух фестивальний (і дитячий, і молодіжний, і фольклорного мистецтва, де я працювала і в якості ведучої, і як член журі).

 

І от з 1995 року, вже на посаді редактора розважальних передач, я вийшла ще й з авторською програмою «Вечірній клуб актриси Лариси», яка донині є в ефірі, є дуже популярною, ця програма має на меті популяризувати талановитих людей з усіх куточків України. Крім того, з часом я почала працювати ведучою програми «Від суботи до суботи». Вже більше 17 років я на радіо, мене часто запрошують бути членом журі, ведучою різних фестивалів. Театр не полишаю. Час від часу сумую за ним. Тому роблю якісь або моно-вистави, або з задоволенням працюю в антрепризах, маю свої сольні програми сучасного українського романсу, сучасної духовної пісні, але основна моя робота - це радіоефір, і я пишаюся тим, що кожного дня я йду на роботу за адресою, яку знає вся Україна, яку знають українці в діаспорі у всьому світі, - Хрещатик, 26! Маю чудовий колектив, дуже дружній та веселий.

 

2. Не шкодувала, тому що я працюю в художньому мовленні. Якби мені, скажімо, сьогодні запропонували вести аналітичну програму, то, добре підготувавшись, я би могла це робити, але це не зовсім моє. А от щодо художнього мовлення, то ми працюємо з розкішними зразками української літератури - в жанрі гумору і сатири, в поезії, в прозі, ми працюємо з чудовими професійними композиторами, поетами, гумористами... Це та сфера, без якої я не можу себе уявити. І сьогодні будь-який журналіст скаже, що художнє мовлення - це не чиста журналістика, це поєднання різних жанрів, де спрацьовують закони драматургії. І я думаю, що саме художнє мовлення в ЗМІ - це окремий вид мистецтва.

 

3. Ну, звичайно, коли ти вперше приходиш на радіо, ти, безумовно, розумієш, що тут діють інші закони, ніж у театрі. Що таке засоби масової інформації - це, в першу чергу, прив'язка до якоїсь інформації, ми виходимо в ефір для того, щоби щось повідомити, можливо, оперативно, можливо для того, щоби щось комусь відкрити вперше. Безумовно, але я потрапила в дуже хороший колектив. На превеликий жаль, уже немає Миколи Довнича, прекрасного журналіста, який дуже багато в чому мені допомагав; багато років віддав українському радіо журналіст Валентин Войтенко, знову-таки Ігор Стратій, який понині працює, а ще мені дуже допомагав Віктор Герасимов, провідний коментатор українського радіо, поет-пісняр, журналіст... Крім того в нас був цілий інститут наставництва, я, скажімо, з ефіру вчилася й понині продовжую вчитися у Галини Дмитрієнко, я вважаю, що вона ас журналістики, я обожнюю Емму Бабчук, завжди з захопленням слухала її передачі, для мене це показники вищого українського пілотажу.

 

До речі, хочу вам сказати, що я вже три роки викладаю в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на п'ятих акторських курсах такі предмети: робота актора з мікрофоном, основи озвучування і дубляжу, а також майстерність теле- і радіоведучого. І той досвід, який я здобула на радіо, я сьогодні з величезним задоволенням намагаюся передати акторам.

 

 

Гліб Корнілов, генеральний продюсер НТН, економіст-кібернетик:

 

- Осенью далекого 1994 года я заканчивал аспирантуру в Институте экономики у академика Валерия Михайловича Гееца. И в этот момент моего одноклассника Константина Донина, который работал обозревателем в газете «Бизнес», её владелец Сергей Мельничук неожиданно назначает главным редактором. Костя первым делом звонит мне и приглашает пойти к нему в замы. И я пошёл. И, наверно, буду ему благодарен по гроб жизни за это предложение и такой радикальный поворот в жизни, поскольку о своём приходе в журналистику и в медиа я никогда не жалел. Потом была «Деловая неделя» Бориса Ложкина, потом 3,5 года СТБ и «Деловой столицы» под началом Алексея Федуна, консалтинговая компания «БрендЭйд» Валика Перции и, наконец, - НТН.

 

Я окончил Киевский университет по специальности «экономическая кибернетика», по диплому я экономист-математик. И для деловой журналистики, где надо мыслить схемами и цифрами, это было намного более подходящее образование, нежели классическое журналистское. Получается, что в «прошлой жизни» я больше никем и не работал. :)

 

Зі святом, колеги!

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
podrobnosti.ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду