Сергій Тихий: «Я вже багато років мрію робити україномовне видання»

Фото: texty.org.ua

Передбачення аналітиків «Сколкова», що віщують смерть журналістики як професії в найближчому десятилітті, головний редактор «Крымской газеты» Сергій Тихий називає вигадками. На його думку, блогінг, соціальні мережі та громадянська журналістика – тільки доповнення до традиційної журналістики або її інструменти, але не заміна їй. «Так звані народні журналісти ніколи не зможуть якісно написати інформацію, перевірити її. Люди з вулиці не знаються на темах, цікавих більшості, й не думають про стандарти журналістики», – пояснює Тихий. Його найвідоміший проект – «Газета по-киевски», що виходила з 2002 по 2010 рік, – намагався співпрацювати з громадянськими журналістами, але нічого путнього, на думку редактора, з цього не вийшло. Не вірить Сергій Тихий також у смерть газет. І річ не лише в тому, що газету «можна помацати й понюхати» – онлайнові видання, на думку редактора, ще не готові замінити друковані. Принаймні, в Україні він не знає жодної інтернет-газети, що системно висвітлювала б усі важливі події. Проте, щоб вижити, газети повинні змінюватись, опановувати нові технології та йти назустріч інтересам і потребам читачів. Про це говоримо з Сергієм Тихим у студії Школи журналістики Українського католицького університету, де він проводив майстер-клас «Як створити успішну газету» (відео).

Пане Сергію, якою, на вашу думку, була формула успіху «Газеты по-киевски»? Як удалося переконати киян знов масово читати пресу?

По-перше, ми чітко визначили свою аудиторію. Уявили нашого читача – корінного киянина або людину, яка дуже полюбила Київ. Він точно читав «Анну Кареніну» і зрозумів цю книгу, але міг не читати Кафку. Таких киян виявилося дуже багато. Крім того, успіхові газети сприяла висока планка вимог до текстів.

В останні роки перед закриттям газета була мережевою. Чи досі актуальною, на вашу думку, є ідея такого видання?

Потреба в мережевому виданні, безперечно, є, бо не кожне місто забезпечує себе якісною міською пресою. Тим паче, такий продукт є добрим подразником для місцевої тусовки. Мережа «Газета по-…» мала грамотну систему дистрибуції: частина тиражу поширювалася безкоштовно, частина продавалась у кіосках – для тих, хто не мав часу бігати й шукати безкоштовний примірник. Ця система виправдала себе; зараз за такою самою схемою працює газета «Вести». Навіть у районах Києва ми не робили газет, які кидають у поштові скриньки – це були якісні повноцінні видання. У кожному районі були точки розповсюдження. Наш принцип був простий: ми не змушуємо читача взяти газету, і якщо вона потрапляє до рук читача, то це був свідомий вибір.

Мовою «Газеты по-киевски» й усіх «Газет по-…», окрім львівської, була російська. Чому ви обрали саме її, й чи є зараз, на вашу думку, шанс утриматися на ринку для якісного україномовного видання?

Це болюче питання. Я вже багато років мрію робити україномовне видання. Робити «Газету по-…» російською було рішенням не головного редактора, а інвесторів. Вони бояться ризикувати, досі не розуміючи, що за нинішніх умов українська може стати, навпаки, конкурентною перевагою. Але я вірю, що ситуація вже дозріває до створення якісного україномовного видання. Це велика трагедія, що за роки незалежності була створена тільки одна повноцінна всеукраїнська щоденна газета, що виходить українською мовою – «День». Зараз є достатньо кадрів, досвіду й технічних засобів, щоби створити не одне україномовне видання найвищого рівня. Все банально впирається у гроші.

Із минулого року ви очолюєте «Крымскую газету». Чому ви погодилися переїхати до Криму?

Після завершення проекту «Газета по-киевски» я більше року не мав роботи. Коли мені запропонували працювати в Криму, я прийняв пропозицію за американським принципом – поїхав туди, де є робота. Але жодного разу не пошкодував, бо мені цікавий цей проект. У нас багато молодих журналістів, які роблять глибокі матеріали і вже готові працювати на столичному рівні.

За вашими словами, власники «Крымской газеты» – її колишні співробітники. Чи легко працювати без політичного й бізнесового захисту? Адже «Газета по-киевски» мала великого й впливового інвестора…

Звісно, нелегко. Але газета має постійне коло прихильників, які її підтримують. Читачі, які з певних причин перестали її передплачувати, повертаються. Динаміка аудиторії позитивна.

Чи можете ви сказати, що «Крымская газета» дотримується журналістських стандартів?

Дотримуватись усіх стандартів, звісно, нереально. Не казатиму такого ні про себе, ні про своїх співробітників. Але загалом мені не соромно за те, що ми робимо в «Крымской газете». На жаль, тут є ще одна проблема: в нас катастрофічно мало медіадослідників, які вивчають якість преси, особливо регіональної. За результатами моніторингу кількості джинси Крим, до речі, серед регіонів із найкращими результатами. А наша газета впевнено стоїть на тому, щоб таким матеріалам дороги не було.

Навіть під час виборчої кампанії?

Ми публікуємо офіційну політичну рекламу, маркуючи її належним чином. Що ж до політичних тем власного виробництва, то, звісно, інтереси аудиторії варто враховувати. Але ми намагаємося бути чесними, принаймні, подавати дві точки зору. До речі, наші стереотипні уявлення про політичні погляди мешканців Криму хибні: крім прихильників Росії, там багато свідомих українців. Не завжди вони є етнічними українцями чи говорять українською, але, наприклад, у Сімферополі на багатьох машинах я бачу синьо-жовті прапорці.

Чи дискутуєте ви в редакції на політичні теми? Й чи залишаєте за собою останнє слово як редактор?

Редактор – це як диригент оркестру. Уявіть, якщо в оркестрі якась друга скрипка захоче грати свою партію. Це нонсенс, і я цього ніколи не допущу. Серйозних конфліктів у нас не буває, й мені пощастило, що в команді є кілька дуже сильних молодих журналістів із базовою політологічною освітою. Завдяки цьому діалог у нас відбувається фаховий. Взагалі, я вважаю найтяжчим порушенням професійної етики в редакції агресивну некомпетентність: журналіст повинен цікавитись усім, але могти глибоко розібратись у конкретному питанні.

До речі, про освіту: ви не приховуєте, що маєте певне упередження щодо випускників журфаків. Чого їм не вистачає?

Думаю, в першу чергу – мотивації при виборі професії. Бо коли людина йде на журналістику тільки тому, що там не треба здавати математику, це смішно. А потім у практичній роботі я часто спостерігаю відсутність логіки. Вона потрібна: журналістика – це передусім засіб інформування, а вже потім самовираження. А в інформуванні без логіки нікуди. Намагаюся це пояснювати своїм учням.

Старе й нове покоління журналістів часто протиставляють одне одному як «цифрове» й «аналогове». Чи може за таких умов узагалі відбуватись обмін досвідом між поколіннями?

В мене є виправдання: я закінчував факультет кібернетики Київського національного університету імені Шевченка. Тож цифрова сфера не є для мене новою. Я такий собі аналогово-цифровий кентавр. Отже, право розповідати щось молоді таки маю. Якщо серйозно, то справа тут не в «аналогу» чи «цифрі», а в якості. Важливо те, як написаний і як сконструйований текст, наскільки він аргументований, добре поданий, які там ілюстрації, як він виглядає на шпальті. Це правила журналістського фаху, і вони універсальні.

То яким має бути молодий журналіст, аби потрапити до вас на роботу?

Має бути готовим працювати по дванадцять годин на добу без вихідних. Любити свою професію й дякувати щодня Богові, що її обрав. Ідеальний журналіст – це той, що любить свою роботу, бо справжньої яскравої журналістики з кислими очима не роблять.

Фото Катерини Недеснової

comments powered by Disqus