Сергій Жадан: Мова ненависті — це мова слабаків

Фото: Concert.ua

Мова ворожнечі (hatespeech) — це систематичне вживання слів і висловів, що виявляють агресію проти людини або групи осіб за ознакою раси, релігії, статі або сексуальної орієнтації. Іншими словами, мова ворожнечі — це вияв дискримінації. А будь-які форми дискримінації гальмують поступальний розвиток суспільства.

Слід зазначити, що 2016 року однію з найдражливіших тем стала саме мова ворожнечі у ЗМІ. Про це «Детектор медіа» писав тут, тут і тут.

Сьогодні MediaSapiens пропонує ознайомитися з думками діячів медійної й культурної сфери щодо мови ненависті в українському інфопросторі.

Мова ненависті в медіа

Роман Кабачій, журналіст-експерт Інститут масової інформації, про спекуляції на переселенцях із Донбасу:

Нам усім у країні, яка здавалася напрочуд толерантною, дуже довго видавалося, що мови ворожнечі в нас практично не існує. Можливо, так було до 2004 року, коли політики почали використовувати її як засіб розколу, але, приміром, прямої мови ворожнечі в медіа було не так багато. І стосувалася вона зовсім інших груп. Можливо, застосовувалася до сирійських біженців, які з’явилися під Яготином, чи маленьких ромських громад десь недалеко від столиці.

Натомість мова ворожнечі з’явилась у пропагандистському дискурсі: в замовних матеріалах ми дуже часто спостерігали ці пошуки фашистів серед україномовних українців, до прикладу, в газетах, які належали особам, наближеним до Партії регіонів. Кувався той розкол, який таки стався.

Після Майдану багато медіа почали спекулювати на темі переселенців із Донбасу, коли видавалося, що більшість може сприйняти негативний дискурс — тобто більше купувати, лайкати, шерити.

Дуже часто мало місце і прийняття, й обурення, й не завжди медіа реагували адекватно. Я наведу приклад. Одне волинське ЗМІ опублікувало новину про те, що нібито переселенці на Закарпатті вимагають відкриття російськомовних шкіл. Причому посилання в новині було лише одне — на дані щодо кількості переселенців, які там проживають. Розслідування ж показало, що жодного такого звернення не було. Але уявіть собі, скільки було поширень матеріалу цього ресурсу. Скільки обурення. Після того, як ми звернулися до них, мовляв, ваша новина просто фейкова, — її зняли. Однак жодного вибачення не послідувало.

До того ж, дуже часто медіа вмивають руки, буцімто вони нічого не порушують, розміщуючи колонки, зокрема літературних діячів, у яких розповідаються чи то реальні історії з наголосом на ролі переселенців, чи то навіть фейкові. Це все публікується як колонка з авторським поглядом, і ЗМІ за неї не несе відповідальності.

Нам потрібно більше якоїсь емпатії, чутливості. Аби вказувати й медіа, й окремим особам на їхні конкретні помилки, які так роз’ятрюють наше суспільство, що перебуває в стані війни.

Мілан Леліч, журналіст «Фокусу», про небезпеку звуження свободи слова:

Навесні 2014 року, коли тільки починалися сепаратистські рухи в Донецьку, я якраз був присутній при другому штурмі проросійськими громадянами, так би мовити, обласної адміністрації. Я там був на майдані, коли мені зателефонували з моєї редакції. І я тоді припустився жахливої помилки: перейшов на українську мову. Це почули місцеві активісти, які чекали свого лідера, — Павла Губарєва, був такий діяч, народний губернатор. Аж ось нарешті вони впіймали бандерівця. Вони були кілька тижнів у пошуку бандерівця, розумієте, й ось бачать живого: «Ти откуда? С Кієва. Ну всьо». Я перейшов на почьотний вєлікоросскій язик, наскільки вмію, намагався їм щось пояснювати, але зараз уявляю, якби я звернувся до них: «Уважаемые сограждане! Но вы же используете язык вражды. Ну бандеровец, ну что же это за слово, давайте искать взаимопонимания». Завдяки щасливому збігові обставин мені вдалося вирватися з тої історії. Звісно, людина взагалі схильна розфарбовувати: мовляв, оце хороше, оце погане — це орієнтири, вона по них пливе. Під час війни це все загострюється.

Але насправді, узагальнення в такий час мають право на існування. Та їх треба робити дуже обережно. В медіа, мені здається, якраз найбільша дискусія щодо пошуку якихось нових правил того, як можна називати нашу нову реальність. Ми фактично маємо реальність, яка почала створюватися три роки тому. І досі є спроби класифікувати, кого можна називати терористами... А якщо він із дубинкою стояв, а не з автоматом, то він терорист чи ні? Або сепаратист. Нормальне слово? Наче нормальне. А сєпар? Уже ні. І от ці дебати, які тривають і призводять до грандіозних суперечок, відверто кажучи, срачів у медіасередовищі,  вони мене найбільше відлякують своєю тоталітарністю. Це все спрямоване на якесь взаємознищення. Бо має залишитися тільки один. Одна-єдина точка зору. Єдиний кодекс, який кожному медійнику потрібно набити на лобі, щоби він, не дай боже, не припустився якоїсь помилки.

Мені здається, що різні підходи мають право на існування. Деяких із них я не сприймаю. Наприклад, відома медійниця Анастасія Станко, яка вважає, що не можна називати людей, які воюють на сході зі зброєю в руках, терористами. Я, наприклад, не поділяю такого підходу. Але очевидно, що він теж має право на існування.

Є така загальноприйнята думка, що всі медіа зливаються у щось єдине. Різниця між соцмережами, телебаченням, інтернет-ЗМІ стає дедалі тоншою, тож якісь єдині стандарти повинні бути для всіх. Я, наприклад, не поділяю цю думку. Мені здається, що все-таки «Фейсбук» залишається «Фейсбуком», і в «Фейсбуку» я маю право, і я вживаю на адресу тих людей такі слова, як «ватніки», «сєпари», але я таке, наприклад, не напишу в своєму матеріалі. Багато речей, якщо їх доводити до абсолюту, перетворюються на свою протилежність. І боротьба за ультратолерантність, щоб, не дай Боже, не образити тих людей, які десь живуть на окупованій території, може довести до радикального звуження свободи слова. Якщо людина виглядає як «ватнік», якщо вона поводиться як «ватнік», то чому я не можу назвати її «ватніком»?

Марія Іваницька, перекладачка, про відповідальність за цькування у «Фейсбуку»:

Німецький парламент нещодавно обговорював закон проти ненависті та цькування в соцмережах. Цей закон було подано на розгляд міністром юстиції Німеччини, який ось уже два роки намагається якимось чином дати відповіді на ці питання. З одного боку, він пропонує, щоби слова, вислови, заклики до цькування, якісь маркери ненависті блокувалися, й зобов’язує «Фейсбук» та інші соціальні мережі видаляти такі коментарі протягом 24 годин. У випадках, коли не можна чітко визначити порушення одразу, пропонується сім днів на ухвалення відповідного рішення. Якщо ж адміністрація «Фейсбуку» чи інших соцмереж цього не зробить — пропонуються штрафи.

Безперечно, цей закон нині дуже бурхливо обговорюється всіма представниками й меншин, і біженців. З одного боку, суспільство потребує цього. Про це свідчать результати опитувань. Вони показують, що більшість громадян виступає за збільшення штрафів і посилення санкцій щодо порушень закону. А німецький закон прописує, що будь-які заклики до насильства, цькування, образи гідності людини — це кримінальна відповідальність. З іншого боку, правозахисники кажуть, що цей закон може перетворитися на інструмент цензури, й називають його дуже слабким. Бо де та межа, що вже можна вважати образою, а що — ще ні? Оскільки німецьке суспільство має давні традиції демократії, то дуже багато представників неурядових організацій виступають проти цього закону. Разом із тим представники меншин підтримують законопроект. Наприклад, євреї, які часто зазнають образ.

Також хочу зазначити, що в Німеччині нині дуже активно розвивається література, проте не авторів-німців, а вихідців із інших країн, які пишуть німецькою мовою. Навіть, до прикладу, наша Катя Петровська пише німецькою мовою. Є дуже багато вихідців із Азії та Африки. Німеччина навіть запровадила спеціальну премію для тих письменників, які не німці, але пишуть німецькою. Та разом із тим ці письменники стикаються з жахливим цькуванням. У мережі постійно можна прочитати коментарі на кшталт: «Ти отримала освіту на наші гроші, хоча би могла не відмежовувати себе азійським одягом від наших громадян». Безперечно, автори через це страждають. Та що пропонують противники цього закону? Реакцію суспільства. Тобто слід не ігнорувати тролів, а давати відсіч. З одного боку, закон, який може стати цензурою, з іншого — активніше громадянське суспільство.

Мова ненависті в літературі

Євгенія Чуприна, українська письменниця, про те, що митцям нічого не можна, а також про цензурування класиків: 

— По-перше, я вважаю, що треба розділити заклики і слова, які табуювані й дискриміновані як мова ненависті. Звісно, немає такої верстви населення й немає такої соціальної групи, яку би так люто утискали і цькували, як митців. Дайте ж нам працювати! Ненормативної лексики не можна, лексики еротичної не можна, мови ненависті не можна, причому остання трактується дуже широко. Не можна взагалі висловлювати емоції, не можна бути сексистом, узагалі нічого не можна! Ти заходиш на «Фейсбук», пишеш «москаль» — і тебе банять на місяць. Це те, що нині відбувається.

Киньмо ретроспективний погляд на класику. Ми боремося за толерантність і проти мови ненависті, а діти у школі проходять класику. І що ж ми бачимо? Скажімо, в Тараса Шевченка трапляється слово «жид». Воно не вважалась образливим, просто тоді це так називалося. Тобто ми мусимо вирізати з Тараса Шевченка це слово і цензурувати класику. Далі ми подивимося на класику з погляду сексизму — й ми забанимо просто всю класику. Ми бачимо, що в Америці нині цензурують Марка Твена. З нього повирізали слово «нігер». Отже, борці за права афроамериканців знайшли свого головного ворога — це Марк Твен. Давайте ми його поцензуруємо й поріжемо. Так, скажімо, цензурували Олеся Ульяненка, в якого я була літагентом — якраз тоді, коли його засудили за порнографію. Спочатку на нього накинулася цензура права, його звинуватили в порнографії, а потім, коли він із цією цензурою розібрався, на нього накинулася демократична цензура. І він іще, після того, маючи мікроінсульт, відстрілювався від нашої демократичної преси. В результаті письменника немає. Давайте будемо просто спокійно реагувати на слова письменників, і давайте пам’ятати, що всяка ненависть має не тільки мову, а й причину. І поки ми не усунемо причину, ми не усунемо ненависть.

Сергій Жадан, український письменник, про те, чому мова ненависті — мова слабаків:

Я цілком згоден із Женею в тому сенсі, що коли ми говоримо про мову ненависті, нам страшенно важливо пам’ятати про причину ненависті. Я хочу сказати про речі, які для мене є дуже очевидними і простими. Зрозуміло, чому ми говоримо про мову ненависті, зрозуміло, що в країні, яка четвертий рік веде війну з країною-окупантом, присутня ненависть. Зрозуміло, що коли ти бачиш людину, яка прийшла з території сусідньої держави на твою територію і вбиває твоїх співгромадян, і при цьому намагається вибудувати якусь систему захисту, в тебе це викликає не бажання порозумітися, а все-таки ненависть. Це цілком природно. Зрозуміло, що коли ти бачиш людей, які утримують твоїх співгромадян у заручниках (ми, скажімо, проводимо акцію на підтримку Ігоря Козловського, який уже півтора роки сидить у приміщенні Донецької СБУ й фактично є заручником нашої свободи), — зрозуміло, що це викликає саме ненависть, а не бажання називати цих людей «нетерористами». Вони — терористи. Тому що вони тримають заручників. Це методи терористів. Це тероризм.

Речі треба називати своїми іменами. Зрозуміло, звідки береться мова ненависті, зрозуміло, чому вона є, й мені здається, що заперечувати причини її появи якось не зовсім етично. Але я скажу таку річ. Я від початку конфлікту 2014 року й до сьогодні послідовно й завжди є противником мови ненависті. Я — противник мови ненависті, й за це багато хто мені багато чого закидає. Я це знаю, я це бачу, я це чую, я цього не соромлюсь, я від цього не відмовляюся. Чому? Спробую пояснити. Тому що, на моє переконання, мова ненависті — це мова слабаків. Це мова слабкого. Це мова людини, яка істерить, яка невпевнена в собі, людини, яка не може говорити з позиції сили. Людини, яка не може говорити з позиції впевненості. Коли немає впевненості у своїх діях, тоді в тебе виявляється захисна реакція, агресія, й ти намагаєшся переплюнути свого опонента, свого ворога — його ж методами, ти намагаєшся ненавидіти його ще більше, ніж він ненавидить тебе.

Мені здається, ми, українці, ми, Україна, яка є жертвою окупації, яка є об’єктом — слово «жертва» мені теж не подобається — окупації, не мусимо перепльовувати наших ворогів, себто Російську Федерацію, себто росіян у методах брехні, в методах маніпуляції, в методах фальсифікацій. Ми не починали цю війну. Ми захищаємо свої території. Ми не воюємо на чужих територіях. Нам не треба перепльовувати росіян. Нам не треба намагатися переплюнути їх у спробі, власне, знищити свого візаві. Мені здається, що в цьому випадку достатньо просто називати речі своїми іменами. Ворог є ворог. Окупант є окупант. Агресор є агресор. Терорист є терорист. Якщо тобі цього недостатньо, якщо ти вважаєш, що тобі потрібні якісь додаткові засоби — шукай причину в собі. Очевидно, причина в твоїй невпевненості, в тому, що ти почуваєшся незахищеним. Мені здається, Україна в цьому випадку може якраз подати приклад того, що ми захищаємо свої цінності, ми захищаємо свою територію, захищаємо своїх співгромадян, не вдаючись до цих сумнівних, м’яко кажучи, засобів, якими користуються наші вороги.

Фото: Concert.ua, Facebook, «Радіо свобода».

comments powered by Disqus