«У Росії ніхто не має абсолютного імунітету від пропаганди»

Юлія Березовська

Онлайн-видання «Грани.ру» внесене до переліку заборонених у Росії. Заблокували сайт іще під час окупації Криму, в березні 2014 року. Дзеркала, яких уже понад 600, також поступово блокують. Нещодавно за підтримки «Репортерів без кордонів» удалося створити дзеркало, що не блокується. Як працюється в таких умовах? Які теми і меседжи журналісти опального видання несуть своїм читачам? Перед якими етичними викликами стоять «Грани»? На конференції «Медії та ідентичність» в Українському католицькому універстеті про це розповіла головна редакторка ресурсу Юлія Березовська. 

Російське телебачення – навантаження для психіки

У російському медіадискурсі зараз спостерігається масштабне стихійне лихо. І російські медіа перебувають усередині цієї катастрофи, вони є її жертвами і учасниками. Одночасно з агресією проти України ведеться й інша масштабна агресія – агресія проти моральних основ, вакханалія брехні і ненависті перш за все на провідних телевізійних каналах. Паралельно відбувається зачистка останніх відносно незалежних ЗМІ. Днями був знищений холдинг РБК – його керівництво було звільнене за публікації про корупційну діяльність Путіна і його оточення. 

Для долі професійної журналістики в Росії принципове значення має доля «Ведомостей», що змінили власника. Радіостанція «Эхо Москвы», що була вітриною плюралізму, завжди була вбудована в систему. Нові власники Forbes уже оголосили про свої наміри. Особливого значення набувають інші форми журналістики. Існування РБК і тому вигляді, якому він був, було аномалією. Російська влада бере під контроль всі значущі медійні активи, й нині процес майже завершений.

Це стосується і багатотисячного холдингу, і одного блогера: якщо каток поїхав, зупинити його неможливо. Поруч з зачистками професійних ЗМІ триває хвиля масштабних репресій проти блогерів і користувачів соціальних мереж. Людей судять за висловлювання, пости, розшарювання контенту, перепости картинок. 

Застосовується фізичне насильство проти незгідних – політичних активістів, громадянських лідерів, журналістів, правозахисників. Наприклад, працівників історичного товариства «Меморіал», які писали твори про сталінські репресії, приїхали до Москви і там на них напали «російські тітушки». Точковий терор проти незгідних відбувається під прикриттям спецслужб. 

Мета російської пропаганди не переконати в чомусь, а розмити факти, ліквідувати поняття «достовірності», знищити фактчекінг як такий. У Росії є продукти, спрямовані на розвінчання фейків (наприклад, «Лапшеснималочная» Олексія Ковальова), але вони існують для розваги, бо адресовані аудиторії, що і так знає ціну продукції російських телеканалів. Щоб переконати вдячну аудиторію державних ЗМІ, фактів недостатньо, розум тут безсилий, це – масова істерія.

Точиться суперечка про те, що первинне – телевізор чи душа ватника. Схиляюся до першої точки зору. Поруч із «фактором телевізора» в Росії все більше відчутний «фактор холодильника». Думаюча частина російського суспільство давно з жахом викинула телевізор, бо це серйозне навантаження для психіки. Є окремі сміливці-волонтери, що виконують важливу місію і з науковою метою споживають цю «заразу», щоб розповісти про це іншим. У нас це один із редакторів, Микола Руденський, який дивиться програми Кисельова і Соловйова і веде своєрідну хроніку з терапевтичною метою. Ще один автор, Андрій Архангельський, слухає радіоефіри. Він говорить про мовний феномен, оскільки російська пропаганда не має стрункої ідеології. 

«Лапки» це важливий політичний маркер 

Російські експерти, що аналізують феномен пропаганди, говорять про неї як про результат непропрацьованої національної травми, неоплаканих жертв ХХ століття і радянського періоду, пострадянської імперської травми. Саме тому історичний наратив стає полем битви. Зараз у Росії будь-яка діяльність, зокрема збір інформації, журналістика в широкому сенсі слова – акт спротиву. Будь-яка громадська діяльність – війна з державною репресивною моделлю. 

Держава міцно тримається за монополію на історичний наратив. Узурпований і спотворений культ перемоги у Другій світовій війні, який символізує георгіївська стрічка, став наріжним каменем антизахідної, антиукраїнської пропаганди. 

В Росії ні в кого нема абсолютного імунітету проти пропаганди. Її токсична хмара розростається, але помітні осередки спротиву, одним з яких є «Грани». Виживання нашого проекту – це не виживання інституції, це виживання бренду, що має набір цінностей і підходів. Як і в радянський час зростає роль індивідуального опору. Особистості дають відсіч в етичній площині.

Це суди проти художника-акціоніста Петра Павленського, що блискуче підкорив каральну машину своєму політичному мистецтву; драматичні за етичним накалом суди над українськими заручниками в Росії; процес над Ільдаром Дадіним, першим засудженим за новою кримінальною статтею за пікет, людиною, фактично засудженою за слова, написані на плакаті.  Для «Граней.ру», на відміну від більшості видань, саме такі політичні процеси є топовими новинами. Іноді відбувається певний конфлікт між місією видання й інтересами аудиторії, не завжди вдається привернути її увагу до того, що ми вважаємо важливим. Доводиться йти супроти інтересів аудиторії. 

Існують певні проблеми з висвітленням протестів. Ці матеріали можуть стати основою для відкриття кримінальних проваджень, додатковими доказами, за допомогою зйомок можуть знаходити учасників акцій. Ми стикаємося з моральною проблемою при зйомках і публікації. Коли ми знімали маніфестації після арешту Навального, наступного дня стало відомо, що було відкрито кілька кримінальних справ, в тому числі за вандалізм. Чимало блогерів і журналістів видалили з мережі свої фото і відео, на яких було видно обличчя учасників акції.  

Також є проблема з висвітленням справ проти людей, що засуджені несправедливо, але нам ідейно чужі. Приклад «неправильного політзека» Бориса Стомахіна, проти якого було відкрито три кримінальні справи за переконання. Ми були єдиним ЗМІ, що детально писало про його справу і підтримувало, від нього відвернулися правозахисники, оскільки те, що він пише – це хейтспіч. Але, на мою думку, це віддзеркалення державного імперського хейтспічу і художній прийом. Або справа тверського блогера Андрія Бубєєва, якого нещодавно відправили в колонію за репост статті Стомахіна та картинки з тюбиком зубної пасти і написом «выдави из себя Россию». 

Нам дорікають радикалізацією. Але на те є свої причини. Важливим є питання «лапок» – як називати окупаційний орган, що вже два роки діє в Криму? ЛНР чи ДНР ми завжди беремо в «лапки», а чи брати «в лапки» прокурора Поклонську, яку ми не вважаємо легітимною? Якщо йти за цією логікою, треба брати в «лапки» російські суди, депутатів Держдуми, президента Путіна зрештою? «Лапки» – це важливий політичний маркер. 

Превентивна самоцензура, «малі справи» і «демшиза»

Наша радикалізація – це реакція на посилення тиску і репресії. Хибно витлумачені політкоректність і плюралізм призводять до того, що втрачається гігієнічна норма. Яскравим прикладом є приклад радіостанції «Эхо Москвы». Ключовою є фігура Олексія Венедиктова, який повністю інтегрований в кремлівський істеблішмент і пишається цим. Він у це загрався. На ресурсі почалася моральна і професійна деградація. Це приклад того, як можна ЗМІ з потужною місією перетворити на смітник. З одного боку втрата гігієнічних норм, з іншого – готовність підкорятися. 

Ми не можемо засуджувати колег, адже блокування є серйозною погрозою. Всі хочуть протриматися довше, в тому числі в інтересах аудиторії. Нам нема чого втрачати, хоча іноді приходять вимоги зняти матеріал з уже заблокованого сайту. Наприклад, матеріали про «Сибірський марш» або репродукцію обкладинки журналу Charlie Hebdo з пророком, що плаче через рішення Роскомнагляду про заборону публікацій карикатур на релігійну тематику.

Інші опозиційні ЗМІ превентивно реагують на погрози. Після того, як заблокували нас, одне опозиційне видання про всяк випадок прибрало всі посилання на «Грани». Знімають також і матеріали про технічні засоби обходу цензури, причому навіть профільні видання. Ще в 2013 році нас примушували зняти зображення ікони Pussy Riot художника Артема Лоскутова. Ми подали в суд, програли, подали апеляцію, але після того, як один із судів визнав це зображення незаконним, з’явилися законні підстави нас заблокувати. Після довгих боїв ми дали посилання на ресурс, де можна було побачити цей контент. Зараз усі здають позиції без бою. Навіть незалежні ЗМІ зізнаються, що переглядають контент на предмет екстремізму. Екстремізм нині фактично синонім дисидентства.

Ми не можемо закликати колег і простих користувачів до спільних дій, бо це ризиковано. Але розшарення крамольного контенту – це реальний спосіб спротиву, що мав би побороти цензуру. На сайті zapretno.info зібрані приклади забороненого контенту, який знімали з сайтів, за який відкривали провадження, саджали до в’язниці, вносили до списків екстремістів.

Протягом усіх «путінських» років ведеться дискусія про проблему колаборації, про те, наскільки можна співробітничати з режимом, теорію «малих справ». Нерозбірливість і коротка пам'ять інтелігенції завжди була великою проблемою. Ще з 90-х років для дискредитації правозахисної діяльності, демократичного руху використовувався термін «демшиза». Що більше суспільство занурюється в страх і самообман, то дужче маргіналізується тема прав людини. Життя показало, що оця «демшиза»  це і є норма. Ті, кого влада називає екстремістами, насправді є носіями норми. І ми своєю діяльністю беремо участь у збереженні нормальності. 

comments powered by Disqus