«Університети» після… університету

Навчаючись на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, якось ще, мабуть, на першому чи другому курсі, наш декан (на жаль, нині покійний) Анатолій Захарович Москаленко на одній зі своїх лекцій зазначив:  «Я розумію, що ви вже бачите себе відомими журналістами, поетами або письменниками, і лекції та семінари у ці дні для вас здаються дріб’язковою справою. Можливо, ви маєте рацію. Бо зараз  одержуєте лише теорію, а справжнє навчання для вас почнеться вже за робочим столом».

Ми, веселі та безтурботні студенти одного з найпрестижніших факультетів такого поважного університету, на ці його слова не зреагували, бо свято вірили, що  вже все вміємо і багато чого знаємо, тому нас чекає легке успішне майбутнє. Тільки з роками я, особисто, зрозуміла, як же тоді студентське плем’я  дуже помилялося... А щоб дійсно стати професіоналом у своїй справі, потрібно набити немало гуль, пройти чимало випробовувань, словом, маючи диплом університету, знову проходити «університети».

Урок перший. Достовірність        

                                  

Після студентської лави я пропрацювала вже, мабуть, з рік на посаді завідуючої відділом листів та масової роботи районної газети. Готувала в основному матеріали для досить популярних у ті радянські часи рубрик «На теми моралі», «Життя прожитии», «Соціалістичний спосіб життя», тобто, у статтях на конкретних прикладах, взятих з життя жителів району, роз’яснювала читачам, що таке добро, а що таке зло.

Якось на мій робочий телефон подзвонила незнайома жінка. Не представившись, зі сльозами у голосі вона попросила мене написати у газету про її чоловіка, який постійно з роботи приходить добре напідпитку і влаштовує сварки. Вона довго розповідала мені, як тяжко жити з таким.

- Так подзвоніть його керівництву, хай воно його приструнить, - порадила я.

- А там всі у колективі п’ють. Яка з них користь?! – зробила висновок жінка.

Мені стало шкода її і вже незабаром у газеті з’явилася стаття «Дзвінок незнайомки», що будувалась на фактах, наведених у телефонній розмові, з вказаною конкретною організацією – автотранспортним цехом цукрового заводу, де працює чоловік та його товариші, про яких була мова.   

 

Ще газета не дійшла до останнього читача, як мені зателефонував секретар партійної організації цеху і у грубій формі сказав, що матеріал є цілковитою брехнею («Ніхто і ніколи у нас не пив і не п’є!» і наказав, щоб я на сторінках газети вибачилася за це перед колективом.  А через день у редакцію принесли офіційного листа від працівників автотранспортного цеху (з тридцяти підписалися двадцять), де мене звинувачували у неправдивості фактів і знову ж вимагали вибачення через газету. Масла у вогонь, як кажуть, підливав ще й редактор, який на початку кожного робочого дня змушував мене йти до водіїв і просити у них пробачення, одним словом, залагоджувати конфлікт.

Перше, що прийшло на думку – розшукати жінку, яка мені телефонувала. Та невдовзі я зрозуміла, що робити це безрезультатно. Стаття наробила розголосу, тож ніхто з  дружин працівників цеху  вже не зізнається у нашій з нею розмові.

Я була у трансі. Треба було або, дійсно, зізнаватися у своїй неправоті і «падати на коліна» перед  колективом цеху, або шукати факти своєї правоти. Ось це друге «або» і не давало мені спокою. Тільки де шукати компромат на водіїв?!

Відповідь прийшла зовсім несподівано – а якщо звернутися до працівників місцевого відділення Державтоінспекції, можливо, у них є якісь факти, пов’язані з нетверезістю саме цих працівників.

- Та ми майже щомісяця затримуємо когось з них за кермом напідпитку! – не без радості повідомили мені там і представили протоколи затримання водіїв. Коли я їх перечитала, готова була літати на крилах. «Випив пляшку пива...», «Пив вино...», «Випив сто грамів горілки»... Так пояснювали свою поведінку за кермом ті працівники цеху, яких спіймали державтоінспектори напідпитку або в робочий час, або після роботи.. І зібралося їх... майже половина колективу. Серед затриманих зі «сто  граммами» були навіть ті, хто, як не дивно,... підписував скаргу у редакцію. Ось тобі і «тверезий коллектив»!

 
 

Коли я зібрала ці речові докази, то по телефону тактовно повідомила секретаря партійної організації цеху, що зустрічатися з колективом не буду, а  «вибачення» хай чекають у газеті, як і вимагали у листі. Так незабаром на першій сторінці (редактор на радощах, що я себе, а, отже, і газету, таки виправдала, надав мені навіть шпальти першої сторінки)  з’явився матеріал «Дозвольте не погодитись, або Кореспондента звинувачують у необ'єктивності, але вона доводить свою думку». І всі звинувачення на мою адресу були відхилені!

Цей випадок став для мене гарним уроком. Який висновок я після нього зробила? По-перше, на все життя запам’ятала основний принцип журналістської етики -  ніколи не треба вірити на слово, і завжди, навіть на маленький нюанс, мати  підтвердження,  щоб кожне слово було достовірним, а отже,  правдивим. Мені поталанило, що я таки знайшла факти на свій захист. А якби ні? Тож, по-друге – ніколи не потрібно опускати руки, а шукати вихід із будь-якої подібної ситуації.

Урок другий. Уважність

Цю історію у звичному житті редакції районної газети можна було б назвати кумедною і веселою, якби я і сьогодні  я не згадувала про неї з прикрістю... Просто всі, хто вичитував сторінки, при підготовці часопису допустили елементарну неуважність! На жаль, не раз...

На початку року деякі адміністрації підприємств та організацій надають у редакцію інформацію про ювілярів свого колективу, яких потрібно привітати на сторінках газети. І ось підійшла черга поздоровляти Іванова Василя Івановича (прізвище, ім’я та по-батькові змінила – примітка автора) з 55-річчям від дня народження. Та в газеті з’являється: «Іванова Василя Івановича вітаємо з 50-річчям...». Вже після виходу номера черговий кореспондент, який вичитував цю газету, помітив неточність, тому вирішили у наступному номері дати  правильну цифру. Але... Знову черговий неуважно прочитав правку і текст вітання вийшов: «Іванова Василя Івановича вітаємо з 60-річчям...».

Після виходу вже цієї газети у редакцію зателефонував керівник організації, у якій працює Іванов.

 - Що це ви  раніше потрібного моїх працівників на пенсію відправляєте? – запитав він жартома.

Добре, що цей начальник людина не сварлива, тому не довелося вислуховувати претензій і звинувачень Але таки вибачилися перед ним. Не могли ми залишити без уваги і самого ювіляра. Редактор побувала і у нього, вибачилася від імені всього колективу й перед ним. І вже у третьому випуску газети можна було прочитати: «Іванова Василя Івановича вітаємо з 55-річчям». Оце нарешті було правильно!

Урок цієї історії – журналіст повинен бути дуже і дуже уважним, особливо, якщо це стосується дат, прізвищ, цифр, назв…

Урок третій. Правдивість

Якось до Дня міліції брала інтерв’ю у начальника районного відділу міліції. Він у нашому районі був людиною новою. Розпитала про рівень злочинності, методи боротьби і профілактики з нею, труднощі та успіхи правоохоронців, поцікавилася і його особистим життям. Готуючи матеріал, у короткій біографічній довідці з його слів подала: «... Працює над написанням кандидатської дисертації. Одружений, виховує двох дітей».

Інтерв’ю з’явилося в газеті, ніхто ніяких претензій не мав. А через деякий час я зовсім випадково дізналася, що от ті слова і були... брехнею. Ніяку кандидатську він не готує, а насправді у його сім’ї одна дитина, а  двох ніколи не було. Для чого він мені збрехав? Хотів завоювати більший авторитет? Чи просто похвалитися – ось, я вміло поєдную і роботу, і наукову діяльність та ще й двох дітей виховую?  Дізнатися правду мені не вдалося, згодом він звільнився з роботи і залишив наш район.

Неточності, здавалося б, несуттєві. Про них знали тільки я, він та ще декілька людей. Але пробачити їх собі ніяк не можу.

Урок – не можна вірити на слово. Для підтвердження слів - пише мій герой кандидатську чи ні, можна було просто навести декілька запитань, приміром, тема кандидатської, на якій стадії написання вона знаходиться, основні її аспекти... – і від його відповідей тоді б я вже зорієнтувалася, правда це, чи ні. Або нарешті, якщо не впевнена, просто опустити цей рядок з його біографії. А про кількість дітей, точну цифру могли мені дати у відділі кадрів. Але я туди не звернулася, за що й поплатилася.

Щодня торуючи професійні шляхи-дороги, журналіст дізнається, що є ще інші поняття, які не вписані в Етичний кодекс українського журналіста. Вони відсутні у рядках цього кодексу, але у житті кожного володаря пера чи мікрофона повинні бути присутні обов’язково. Це - журналістська дружба, журналістська солідарність... Що значать ці поняття? Розуміння їх прийде до  кожного, хто хоче стати справжнім журналістом. Щиро цього зичу всім.


 

Галина Шевченко за цю статтю отримала друге місце у Конкурсі матеріалів на тему журналістської етики.

comments powered by Disqus