Віталій Лєйбін: «Альтернативою професійній журналістиці є крах нашої культури»

Останнім часом головред журналу «Русский репортёр» Віталій Лєйбін часто буває в Україні. У жовтні минулого року він був гостем Школи журналістики Українського католицького університету у Львові, де розповідав про репортаж як документальну драму, у квітні 2013-го – доповідачем конференції «Майбутнє якісної журналістики за доби цифрових технологій» у Києві. А наприкінці травня творець одного з найтиражніших (до 160 тисяч примірників) російських тижневиків, що відродив занепалий жанр репортажу і зробив його популярним, знов приїхав до Львова, щоб узяти участь у Львівському медіафорумі. Тема його доповіді – способи виживання якісних медіа в сучасних умовах. Із цього й починаємо нашу розмову.

Віталію, чимало видань вирішують проблему виживання за цифрової доби, відмовляючись від друкованої версії та зосередившись на онлайн-аудиторії. Чи може «Русский репортёр» у майбутньому стати інтернет-журналом?

Поки що ні. Я думаю, що видання, які відмовляються від друкованої версії, роблять це не через те, що споживачі переходять в інтернет, а через дуже поганий стан рекламного ринку. Згідно з результатами досліджень, зараз аудиторія газет і журналів зменшується, але це не компенсується зростанням аудиторії інтернет-видань. Аудиторія не переорієнтовується, вона просто зникає. Тому зосередитися лише на онлайн-аудиторії означає програти ринок.

Ми не зможемо утримати редакцію «Русского репортёра» в теперішньому обсязі лише на прибутки від реклами в інтернеті. Все-таки навіть після кризи рекламних грошей у пресі значно більше, ніж в інтернеті. Що ж до продажу електронної версії видання, то це можуть собі дозволити лише видання з величезним авторитетом. І часто це є лише додатковим сервісом. The New York Times отримує величезні прибутки від реклами в друкованій версії і якісь невеликі додаткові – від електронної.

Чи не постраждає від змін цифрової доби ваш «фірмовий» жанр – репортаж?

Мені здається, навіть якщо професійна репортажна журналістика втратить частину аудиторії, то інша частина все одно залишиться. Якщо уявити, що цю журналістику замінять безкоштовні новини в пошуковику й пости в соціальних мережах, не зрозуміло, звідки люди отримуватимуть достовірну інформацію. Якийсь час була ілюзія, що репортерство може замінити громадянська журналістика. Вона активно розвивалася й навіть зайняла певні ніші, але все ж не змогла замінити роботи репортерів. Можна провести паралель зі спробами знизити зарплати для лікарів. Альтернативою пристойно оплачуваній праці медиків є хіба що зростання рівня смертності. Так само альтернативою професійній журналістиці є крах нашої культури.

Ваш колега Дмитро Соколов-Мітріч у своїй книзі «Реальный репортёр» пише, що найскладніше в репортажі – малювати прості фігури. Чи можете ви назвати набір складових або якостей ідеального репортажу?

Якісний репортаж – це продукт дуже уважного споглядання. Це споріднює його з мистецтвом. Репортер, як і художник, повинен уловлювати те, чого не бачать інші, й бути уважним до людей, подій. Рівень цікавості й пильності в нього має бути вищим, ніж в інших людей. Хороший репортаж – це драма. В ньому повинна бути зав’язка, кульмінація і розв’язка. Йдеться не лише про текст: хороший фоторепортаж – це також драма, що викликає відчуття розгортання історії, а в кожному конкретному кадрі виконано всі закони композиції.

Чи можете ви назвати бодай кілька текстів, які можна вважати еталоном репортажу?

Ми любимо читати те, що пишуть колеги, тому що важливо постійно вчитися нового. Коли ми починали працювати над «Русским репортёром», еталоном для нас був журнал The New Yorker. Ми досі на нього орієнтуємося; на жаль, не досить добре знайомі з польською школою журналістики факту, але постійно читаємо авторів американської та німецької школи. Прикладом блискучого російського репортажу вважаю текст Ігоря Свинаренка з війни у Косово.

Крім «Русского репортера», чи бачите ви в російській пресі інші самобутні школи репортажу? Чи є у вас конкуренти?

Звісно, є. Репортаж високого рівня є в багатьох російських виданнях. Наприклад, в «Известиях», «Новой газете». Також чимало блискучих репортажів я читав у «Космосольской правде», зокрема з чеченської та грузинської війни. Наша головна проблема – не у відсутності хороших репортерів, а у відсутності школи репортажу як такої. Російська журналістика сьогодні – це поле для експерименту, в ній змінились епохи, й зараз не зрозуміло, яке майбутнє на нас чекає.

Якому репортеру ви надаєте перевагу – готовому писати на будь-яку тему та про будь-яких героїв, але поверхово, чи спеціалісту в одній або кількох темах?

Журналіст, який пише аналітику, повинен обов’язково спеціалізуватися на чомусь конкретному. Для репортера я не вважаю це необхідним. Якщо в хорошому репортажі ключовим елементом є драма, то її розуміння в будь-якій ситуації не змінюється, а обставини конфлікту можна з’ясувати. Людська драма є універсальною, а аналітичне питання – специфічним. Із власного досвіду скажу, що хороші журналісти обов’язково знають добре щось одне. Для репортера важлива не тематична спеціалізація, а особливе бачення світу. Наприклад, Соколов-Мітріч замолоду був чудовим поетом. Він свідомо відмовився від літературної кар’єри, напевно, тому, що вважав: якщо не бути Пушкіним чи Бродським, краще туди й не потикатися. Я ж весь час посилаюся на свою освіту біолога. Оскільки моя робота не так репортерська, як редакторська, то хід думок, який сформувався на біологічному факультеті, дуже допомагає мені в роботі. Знаю чимало хороших економічних журналістів із математичною освітою.

Ваша колега Марина Ахмедова казала, що хороший репортаж можна написати, лише впустивши героїв у своє серце. Чи обов’язково це, на вашу думку, чи в роботі репортера все ж можлива відстороненість?

Думаю, це не суперечить одне одному. Це діалектика. Під час репортажу журналіст повинен упоратись із цими двома речами. Приєднатися, зрозуміти, побачити і в цьому розумінні полюбити героя. З іншого боку, змогти поставити йому жорсткі, конфліктні запитання і вступити з ним у суперечку. Саме так робить Марія. Якщо репортер, не полюбивши героя, вступить із ним у конфлікт, це буде схоже на погані популярні ток-шоу, де просто сперечаються, не заглиблюються в суть питання. А просто полюбивши, репортер не зможе відкрити героя, тому що не існує репортажу без конфлікту. Ці речі є однаково важливими, але, мабуть, спершу потрібно полюбити, а потім конфліктувати.

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що репортер – це той, хто завжди здобуває саме ту деталь. На вашу думку, це особливе репортажне чуття можна в собі розвинути, чи це вроджений дар?

Цього можна без проблем навчитись. І ми робимо це в нашій редакції. Насправді це питання виховання правильного зору. Звісно, вроджений талант потрібен, але він проявляється на зовсім іншій стадії. Так само, як теоретики мистецтва вчаться бачити в картинах деталь, цього можуть навчитися й репортери. Наприклад, під час інтерв’ю з фізиком мій колега запитав у нього, чи вірить він у Бога. Завжди цікаво, як у науковців поєднуються ці два начала. Він відповів, що не вірить, і почав терти обручку. Після цього зайшлося про сім’ю, адже репортер побачив деталь і зрозумів, яка асоціація виникає в героя, коли йдеться про віру.

Торік під час літньої школи репортери записували розмови героїв на диктофон, а потім детально розшифровували їх, щоб побачити, як побудована мова. Під час розмови ми пропускаємо багато цікавих моментів, якщо в нас не налаштований слух і зір.

До речі, про літню школу. Ви вже кілька років проводите літню школу для молоді, яка хоче опанувати журналістську майстерність. Навіщо це вашому виданню?

Наша літня школа – продовження великої традиції волонтерських літніх шкіл, які існували ще за радянських часів. А це традиція, яку хочеться продовжувати. Ми заснували її на базі школи «Дослідник» – проекту, який розширився завдяки «Русскому репортёру». За нашої підтримки там з’явилося чимало журналістських і соціальних підрозділів на додачу до наукових.

Чи є шанс у тих, хто пройшов на школу 2013 року, стати співробітником «Русского репортера»? Скільки випускників літньої школи ви взяли на роботу?

Небагатьох. На різних посадах у нашому журналі працювали або працюють п’ятеро чи шестеро випускників літньої школи. Завдання школи – культурне, а не прагматичне. Ми не шукаємо кадри, а працюємо над культурою майбутнього. Звісно, за можливості ми намагаємося взяти тих, хто пройшов школу, але передусім зорієнтовані на те, щоб узяти найкращих. На літню школу зголошуються зовсім юні журналісти, студенти. А я вважаю, що перш ніж улаштовуватися на роботу в «Русский репортёр», слід попрацювати деінде. Це також стосується й фотографів. Щоби стати добрим репортажним фотокором, дуже корисно попрацювати в газеті, де можна розвинути навички й відчути, який жанр зйомки тобі найближчий. Практика в інших виданнях іде лише на користь.

Чи повинен, на вашу думку, журналіст прагнути змінити державу, країну, суспільство? Чи достатньо просто об’єктивно висвітлювати те, що відбувається?

Кожна людина повинна змінювати світ навколо себе. На мою думку, саме в цьому полягає призначення людини. Якщо ти геніальний слюсар, ти теж змінюєш світ навколо себе. Ми, журналісти, теж змінюємо світ своєю професійною творчістю, хочемо ми того чи ні.

А ось чи повинні ми змінювати політичну або соціальну систему країни? Чи є це нашою головною метою? Вважаю, що ні. Головна мета журналіста – виконати роботу для свого читача якісно. Якщо ми це робимо, виникає шанс змінити суспільство. Але думати при цьому треба про читача, а не про те, як би нам країну змінити. Чи може журналіст змінювати читача? Думаю, тією мірою, якою змінюється сам. Змінювати людей – це справа вчителя; стаючи в позицію вчителя, ми автоматично ставимо читачів у позицію учнів. А це неправильно, це снобізм, і це не сприяє популярності ЗМІ.

Чи відчуваєте ви вплив «Русского репортёра» на політичний процес у Росії?

Певний вплив відчувається завжди. Важливо не просто відчувати його й через це радіти, але й розуміти, що все відбувається не з твоєї волі. Звісно, часто траплялися ситуації, коли ми прямо впливали на життя. Один із таких випадків був, коли після публікації репортажу про придорожню забудову в Санкт-Петербургу компанія, згадувана в тексті, спершу хотіла подати на нас до суду, а потім пішла з ринку. А репортаж, у якому ми прямо вимагали від президента Інгушетії скласти повноваження, вийшов за два дні до його відставки. Ми не можемо вважати, що на це рішення вплинув лише наш репортаж, але він був одним із чинників, які в сукупності призвели до такого результату. Був також не дуже приємний випадок, коли, не бажаючи того, ми вплинули на результати виборів. Герой нашого репортажу пройшов до парламенту Московської області, а потім мусив у суді відповідати за свої слова, процитовані в нашому матеріалі.

Ваше видання висвітлює події та важливі теми не лише в Росії, але й у всьому світі. Чи не думали ви про вихід на міжнародний рівень? Хоча б у масштабах колишнього СРСР?

Звісно, ми дуже цього хочемо. Поки що не маємо ресурсів, аби втілити цю ідею в життя. Ми намагаємось існувати тільки на зароблені кошти, а прибутків іще не вистачає на розвитку таких масштабних проектів. Якщо ми знайдемо прийнятних партнерів, із радістю будемо розширюватися. Маємо зараз партнерські пропозиції і для регіональних, і для закордонних видань. Цю амбіцію ми програмували від самого початку, адже навіщо робити журнал світового рівня, якщо поширюватимеш його лише на території своєї країни?

Усі фото - Lviv Media Forum

comments powered by Disqus