Ялда Хакім, Бі-бі-сі: «У гарячих точках я не почуваюся жінкою. Я маю третю стать»

Ведуча й репортерка BBC World News народилася в Афганістані, але майже не жила там — одразу після її народження родина переїхала до Австралії. На батьківщину Ялда повернулась уже дорослою, щоби знімати репортажі про війну. Своїм досвідом журналістка поділилася з колегами на Львівському медіафорумі, а після виступу відповіла на запитання MediaSapiens про роботу в гарячих точках, історії героїв репортажів та психологічну адаптацію після відряджень.

Про роботу в Афганістані та висвітлення життя біженців

Ялдо, ви переїхали з Афганістану до Австралії. Ваші батьки намагалися зберегти національну ідентичність?

Багато людей, які залишають свою батьківщину і пристосовуються до нової країни, намагаються перенести туди свою культуру. В Австралії ми жили поряд з іншими афганцями. Я ходила до суботньої школи, де вивчила мову. Проте я не думаю, що ми жили в контексті Афганістану. Звісно, батьки відстежували, що відбувалося в країні, але Австралію ми називали домом. До того ж, нам допомагали адаптуватися місцеві.

Вперше я повернулася, коли мені було 24 роки. Я поїхала до Афганістану працювати від австралійського телеканалу. Потім іще приїжджала сама як незалежний відеограф, щоби ліпше зрозуміти, як живе країна після трагедії в Америці, терористичної атаки 11 вересня 2001 року. Мені було важливо відчути пульс своєї батьківщини. Мною рухало бажання до пізнання. Я була дуже зацікавлена у вивченні країни. Ми, журналісти, маємо постійно цікавитися містами, людьми, речами і ставити запитання.

Як ваша національність допомагала вам у роботі в Афганістані?

Вона відчиняла переді мною двері. Мова, зокрема, знищувала низку бар’єрів. Я могла вільно спілкуватися з місцевими. Вони довіряли мені як людині, що має з ними спільну батьківщину та мову. Я постійно використовувала цю сильну сторону. Висвітлюючи певні події для решти світу, я допомагала тим, про кого робила матеріали.

Ви пам’ятаєте героїв своїх тогочасних репортажів?

Так, я пам’ятаю одну дванадцятирічну дівчинку. Вона була залежна від опіуму з перших місяців народження, тому що її мати дуже дратувалася, коли дівчинка плакала або хотіла їсти. Щоби припинити це, вона давала своїй дитині наркотики. Я зустріла цю дівчинку в реабілітаційному центрі. В її очах було стільки життя та надії. Це одна з тих особистостей, яка буде завжди зі мною.

Ви говорили, що історії мають бути розказаними. Що може змінити розказана історія для вас, героя, аудиторії?

Кожен має історію. Нещодавно я була в Камбоджі. Там говорили про два мільйони людей, яких знищили під час геноциду у 1975–1979 роках. Також я дивилася фільм, героїнею якого була маленька дівчинка. Під час війни частину її родини вбили. Згодом вона емігрувала до Америки як біженка. Це лише одна історія. Але є ще два мільйони інших історій, два мільйони інших життів, яких ми втратили. Кожен має історію, кожен пройшов певний шлях. Я вважаю, що для аудиторії важливо чути про людей, які страждають від війни або переслідування.

Як журналісти можуть допомогти у вирішенні проблеми біженців, яких не хочуть приймати в нових місцях?

Лише висвітлюючи цю проблему. Наша робота — створити платформу, щоб люди мали голос і були почутими. Медіа — дуже дієвий інструмент для зміни політики, ходу думок і влади, і суспільства. Коли політики йдуть на вибори, люди зважають на ті матеріали, які вони читають або бачать у медіа про них. Є спеціальні інституції, які можуть допомогти біженцям, наша ж робота — інформування. Наприклад, усі історії про біженців можуть бути схожими одна на одну, але це не причина, щоб їх не розповідати.

Про зйомки на війні

Що найважливіше для журналіста, який працює в гарячій точці?

По-перше, це безпека: ваша та команди. Також важливою є безпека місцевої команди, з якою ви будете співпрацювати. Це вони будуть вирішувати проблеми з владою або озброєними групами. По-друге, вам потрібно вирішити, як ви покажете складність історії. Коли ви вже потрапили до гарячої точки, маєте зробити так, щоб люди, в яких берете інтерв’ю, довіряли вам. Часто вони будуть просити приховати їхнє обличчя або змінити голос. Але в жодному разі не варто змушувати їх говорити на камеру. Навпаки, спробуйте зробити так, щоб вони звикли до техніки. Якщо місцеві погоджуються поговорити з вами не для запису, а заради того, щоб розповісти бекґраунд, обов’язково погоджуйтеся! Звісно, глядачі з перших секунд вашого репортажу захочуть побачити обличчя героя. Проте якщо це загрожує його життю, шукайте інших шляхів.

Як камера впливає на вашу роботу над репортажами?

Телебачення — це медіа, яке захоплює. Раніше я писала репортажі, але трансляції дають моїм матеріалам життя. Телебачення розкриває обличчя моїх героїв та показує їхні емоції та реакції. Камера — це дивовижний пристрій, із яким я входжу до життів та домівок моїх героїв.

Коли я була журналісткою-початківцем, я навчилася користуватися камерою. Я приходила з невеличкою камерою до домівок людей і ненав’язливо намагалася задокументувати їхні історії. Нині я завжди працюю з оператором. Важливо, щоб у команді було правильне поєднання, взаємодія. З оператором ви проводите занадто багато часу разом — і в дорозі, й на роботі. Ця людина може потенційно стати другом вашого життя.

Були випадки, коли вам потрібно було працювати без оператора?

Багато разів мої герої не хотіли пускати оператора до свого будинку. Жінки не довіряють чоловікам. Тоді я брала камеру і йшла працювати сама. Таких випадків у гарячих точках багато.

Чи завжди журналіст має дотримуватися балансу

Чи є межа, за якою журналіст, на вашу думку, припиняє виконувати свої обов’язки?

Я — людина. І якщо хтось у небезпеці та потребує моєї допомоги, я обов’язково її надам. Моя робота для мене важлива, проте залишатися людиною в будь-якій ситуації важливіше.

Нині ви працюєте ведучою; як попередній досвід репортера допомагає вам?

Мені трапляється багато журналістів, які хочуть бути одразу телеведучими. Але насправді вони мають багато пройти, стоптати свої черевики, поспілкуватися з безліччю звичайних людей, спробувати їх зрозуміти, вислухати протилежну думку. Цей досвід допомагає мені, зокрема, працювати в студії. Коли я говорю про Ірак, про конфлікт у Південному Судані або Афганістані, я розуміюся на темі й несу відповідальність за свої слова.

На сході України нині триває війна. Наші молоді журналісти їдуть туди робити репортажі. Але доволі часто ми стикаємося з необ’єктивністю в їхніх матеріалах. Як висвітлювати війну у власній країні і не бути суб’єктивним?

Я зрозуміла в Афганістані, що сприймала все занадто емоційно. Але попри це з часом я навчилася бути неупередженою. Не має значення, наскільки ви не погоджуєтеся з поглядами протилежної сторони конфлікту, ви маєте бути незацікавленою особою. Навіть попри те, що бойові дії тривають на території вашої країни. Головне завдання — показати дві сторони конфлікту, надати людям баланс поглядів. Саме він має вирішальне значення в журналістиці.

Але українські журналісти, наприклад, не мають можливості висвітлювати події з обох сторін.

Так, ви маєте рацію. Таке може траплятися. Проте навіть якщо фізично неможливо потрапити до епіцентру подій, ви маєте знайти шляхи, як дістати інформацію звідти. Наприклад, попросити медиків, військових або місцевих зняти вам відео на камеру мобільного телефона. Я використовувала такий метод у своїх репортажах.

Чому ви довіряєте людям, які надсилають та знімають для вас матеріали?

Це вже інша річ — як їм довіряти. Звісно, ви маєте вибудувати з ними стосунки до того, як почати співпрацю. Довіра — це важливий фактор. Ви можете стикнутися з неправдивими новинами або ваш герой може відверто брехати на камеру. Якщо особа, з якою ви контактуєте, каже в телефонній розмові, що щось трапилося, попросіть її підтвердити цей факт, сфотографувати або зняти цю подію. Журналістика — це бізнес. Його основа — це стосунки з людьми та довіра. Якщо ви не довіряєте людині, яка дає вам матеріали, то чому аудиторія має вірити вам?

Про психологічні труднощі

Жінкам у прифронтовій зоні доволі небезпечно працювати. Як ви справлялися з цим у своїй роботі? Були випадки дискримінації?

Коли я їду в гарячі точки, я не почуваюся жінкою. Я маю третю стать. Раніше мене дуже дратувала ситуація дискримінації жінок на війні. Доволі часто доводилося терпіти перевірки. Я не розуміла, чому мені не тиснуть руку, але перевіряють мою камеру. Нині я використовую це як свою перевагу. Добре, ви можете мене недооцінювати. Проте коли я братиму у вас інтерв’ю, вам буде непереливки. Потрібно сприймати такі ситуації як свою перевагу й навчитися маніпулювати ними задля власної вигоди. Як жінка я вважаю, що ми маємо безліч сильних сторін. Наприклад, доступ до інших жінок, чого немає у чоловіків. У місцях, де мені доводилося працювати, чоловіки дуже недооцінюють нас, вважаючи, що ми не можемо взяти інтерв’ю. Ми можемо скористатися цим і показати, наскільки сильними бувають наші розслідування й дослідження.

Як ви абстрагуєтеся від психологічно важких історій, героїв?

Від історій та героїв абстрагуватися важко, тому що ти їх постійно шукаєш. Але часом потрібно піти на прогулянку з друзями, почитати книжку і не почуватися винною за те, що ти не робиш своєї роботи. Журналісту як людині важливо говорити про це, але так само в певний момент відірватися від цього і припинити розмови на цю тему. На Заході журналісти проходять спеціальну психологічну реабілітацію. Вони відвідують спеціалістів, які допомагають повертатися до звичайного життя. Такі опції для журналістів мають обов’язково бути в усіх країнах.

Ви зверталися до психолога після повернення з гарячих точок?

Так, і мені не соромно це визнавати. Тому що я була в місцях, де тривають бойові дії, працювала з людьми, які переживають труднощі у своєму житті. Тому мені необхідно поговорити й розповісти про свої відчуття. Ми люди, й коли ми наважуємося говорити про свої труднощі, це ознака нашої мужності та сили.

Як репортажі змінювали життя ваших героїв?

Ми робили матеріал про людей, які їхали з Ефіопії через Ємен, а згодом до Саудівської Аравії на роботу. Дорогою вони стикнулись із контрабандистами, торговцями людьми. Ми дізналися історію про дві сотні кімнат для катувань. Одні контрабандисти продавали людей іншим, а ті знущалися з них, вимагаючи з їхніх сімей гроші. Нам розповіли, що в одній із таких кімнат зґвалтували жінку. Ми поїхали й одразу сповістили про це міжнародну міграційну організацію. У результаті ту кімнату ліквідували. Я вважаю, що саме так наша робота може допомагати людям.

Фото Влада Крилевського та Ірини Роговик

comments powered by Disqus