Журналіст повинен називати речі своїми іменами

Фото Богдана Ємця

Роль журналістів — а отже їхня відповідальність — у часи великих змін та суспільних перетворень суттєво зростає. Українські журналісти вчаться жити й працювати в нових умовах, які стають випробуванням їхньої професійності та відданості етичним стандартам. Про виклики, які кидає медійникам нинішня ситуація в Україні, у Львові дискутували шеф-редактор групи видань «Телекритика» Наталія Лигачова, генеральний директор телеканалу «Мега» Олексій Мустафін, блогер і громадський активіст Сергій Іванов та директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко. Ця розмова стала завершенням другої Школи громадської активності MediaStream, організованої кафедрою медіакомунікацій Українського католицького університету спільно з DeutscheWelleAkademie.

Наталія Лигачова згадала слова заступника головного редактора «Дзеркала тижня» Сергія Рахманіна: «Головне в журналістиці — щирість». За її словами, важливо бути щирим у своїй позиції та говорити те, що думаєш. «Проблема розділення громадянської позиції та етичних стандартів журналістики дещо надумана, бо журналістика має багато жанрів, — каже Лигачова. — Жорсткі стандарти, що передбачають повну відстороненість журналіста та відсутність власної думки, панують у новинах. Але публіцистика — це теж журналістика. Й навіть партійна преса — це теж журналістика, як колись зазначила у відповіді на моє запитання одна з очільниць ВВС. Головне — щоб позиція, навіть заангажована, відстоювалася відкрито, не маскуючись під відстороненість. Також важливо не приховувати чи відмітати факти, які тобі не вигідні, а вибудовувати власну картину світу, враховуючи й їх».

Наталія Лигачова нагадала, яка відмінність існує навіть зараз між західною та українською телевізійною журналістикою: на Заході спочатку монтують відео, а потім пишуть під нього текст. При цьому забороняється порушувати хронологію подій. На наших телеканалах часто навпаки: спочатку журналіст пише текст, а потім уже під нього підкладає відео, що дає велику можливість для маніпуляцій, навіть не обов’язково свідомих. «Тому я, — каже Наталія Лигачова, — завжди журналістам “Телекритики” кажу, що кожну подію вони мають сприймати як чистий аркуш паперу, без будь-якої наперед визначеної позиції, формуючи її безпосередньо на місці».

Зараз, на думку шеф-редактора «Телекритики», аудиторію дедалі менше приваблює журналістика фактів. Адже подію як таку зараз може викласти в соціальних мережах будь-хто, в кого є, наприклад, мобільний телефон. Натомість від професійних ЗМІ все частіше чекають саме авторитетних думок, позиції, тобто все більш популярною стає саме журналістика думок. «Я кажу своїм журналістам: поки у вашій колонці не буде яскравого меседжу, ви не будете настільки популярними, як могли би бути. Потрібні роздуми, рефлексія, тоді ви будете цікавими читачеві», — розповідає вона. Проте є речі, що обмежують журналіста у висловленні власної думки: «Ти можеш дозволити собі суб’єктивність, але при цьому маєш якомога ґрунтовніше аргументувати свою позицію. Не просто “я так вважаю”, а “я так вважаю, тому що”». Також, за словами Наталії Лигачової, крім специфічних журналістських стандартів, медійник повинен керуватися загальнолюдськими морально-етичними принципами.

Олексій Мустафін, за часів шеф-редакторства якого програма «Вікна-новини» каналу СТБ отримувала чимало нагород за якісну журналістику, розповів, за яких обставин журналісти найчастіше кажуть неправду. «Більшість критики стосується ситуацій, коли журналістів змушують брехати. Себто коли існує позиція власника, держави, менеджерів, які нав’язують її журналістам і змушують працювати так чи інакше, — каже він. — Журналіст, якому нав’язують певну позицію, починає дистанціюватися від того, хто тисне. Він розуміє, що це не його власна позиція, і шукає способів працювати за стандартами».

Інша справа — брехня з переконань, коли для журналіста існує лише чорне й біле, а мета — перемога добра — виправдовує всі засоби. «Цю ситуацію ми бачимо на російському телебаченні, де вона доводиться до абсурду. Хоча й на нашому можна знайти чимало прикладів маніпуляції та брехні. Така брехня є небезпечнішою, бо журналіст не дистанціюється від джерела спотвореної інформації й сам поступово починає в неї вірити», — пояснює Мустафін. Коментуючи сказане Наталією Лигачовою, Олексій теж підкреслив, що навіть у журналістиці думок «журналіст не повинен відкидати факт, який не грає на користь його теорії».

Часом, каже Мустафін, журналісти брешуть, щоб догодити аудиторії: «Є журналісти, які працювали на аудиторію, що підтримувала Майдан. Є такі, що працювали на аудиторію, яка Майдан категорично заперечувала. В матеріалах того часу багато маніпуляцій як з одного, так і з іншого боку. Є певна картина світу, яка подобається аудиторії, й під цю картину починають підлаштовувати факти».

А найпоширенішою, на думку Мустафіна, є брехня з невміння. «На жаль, рівень української журналістики, й без того не надто високий, падає дедалі нижче, — нарікає він. — Незнання елементарних історичних фактів, брак логіки, не кажучи вже про елементарну грамотність, зумовлює несвідому брехню. Яка дає величезні можливості для маніпуляцій». Вихід — постійно вчитися, підвищувати свій фаховий рівень. Цю рекомендацію Олексій Мустафін дає не лише початківцям, але й досвідченим журналістам, адже перебування в не досить кваліфікованому середовищі їх розслабляє. «Читати більше, досліджувати більше, бачити більше», — закликає він.

Луганський блогер, громадський і політичний діяч Сергій Іванов говорив про мову ворожнечі у ЗМІ. На його думку, саме мова ворожнечі — першопричина всіх конфліктів, які виникають у суспільстві. «Hatespeech мав стихійний характер, але з розвитком медіа розумні люди — такі як Геббельс — поставили його в один ряд зі зброєю масового винищення, — нагадує блогер. — Наслідки штучного впровадження мови ворожнечі в суспільний дискурс виражаються в конкретних цифрах людських жертв».

Найбільшою проблемою в цій сфері Сергій Іванов уважає відсутність межі, де закінчується мова ворожнечі й починається свобода слова. Він каже, що виступає за абсолютну свободу, однак є гласні й негласні обмеження. За його словами, Росія весь час розпалює мову ворожнечі в українському медіапросторі: «Після “Беркуту слава!” в нас з’явились укропи. І тут Україна повелася розумно — мові ворожнечі ми протиставили гумор. Зробили шеврони з написом “укроп”. Ми повинні відрізнятися від усього того потоку мови ворожнечі, що ллється на нас із боку Росії, почуттям гумору та творчим підходом. Якщо можна красиво змішати опонента з брудом, я не бачу причин, чому б цього не зробити».

Євген Федченко займається проектом Stop Fake, тому точно знає, на що перетворюється журналістика, втрачаючи стандарти. «Кількість фейків у російських ЗМІ вражає. Там залишається дедалі менше журналістики — зі стандартами чи без», — ділиться він спостереженнями. За статистикою, 94% російської аудиторії дізнається щоденні новини з телебачення. В Україні — 84%. «Як людина, що працювала на телебаченні й розуміє, в якому стані воно сьогодні перебуває, я уявляю, наскільки спотворену картину світу мають ці 84%. Останні опитування твердять, що 19% українців і далі регулярно дивляться російські канали, які в нас начебто відключені. Тобто споживати російську пропаганду в чистому вигляді», — розповідає керівник Могилянської школи журналістики.

За його спостереженнями, багато матеріалів російських ЗМІ містять мову ворожнечі. Приклад — сюжет агентства Ruptly про українських дітей, які збирали гроші на підтримку української армії. В коментарях можна побачити hate speech у чистому вигляді: мовляв, ці діти — маленький гітлер’юґенд, і їх треба вбивати.

На думку Євгена Федченка, журналіст повинен називати речі своїми іменами, незалежно від того, до якого типу журналістики належать його матеріали. Втім, надмірна увага до війни — мілітаризація журналістики — також видається йому небезпечною, «тому що навколо відбувається багато інших речей, які ми можемо не помітити».

Фото Богдана Ємця

 

comments powered by Disqus