Журналістика і громадський активізм у нестерильних умовах

Фото Олександри Чернової

«Не думай. Якщо думаєш — не говори. Якщо говориш — не пиши. Якщо пишеш — не підписуйся. Але якщо ти думаєш, говориш, пишеш і підписуєшся — не дивуйся», — цим афоризмом медіаюристка Тетяна Котюжинська відповіла на запитання про відповідальність публічних людей, у тому числі журналістів та блогерів, за свої слова.

Учасники ІІІ Школи громадської активності Media Stream, організованої Магістерською програмою з медіакомунікацій Школи журналістики УКУ спільно з DW Akademie разом із гостями — журналістом 5-го каналу Азадом Сафаровим, блогером Романом Шрайком, медіаюристкою Тетяною Котюжинською та медіаекспертом, виконавчою директоркою Інституту масової інформації Оксаною Романюк шукали відповіді на питання співмірності іпостасей журналіста та громадського діяча. Хто працівник ЗМІ в першу чергу: журналіст чи громадський діяч? Що важливіше: професійні стандарти чи переконання? Говорили також про відповідальність та саморегуляцію як спосіб вирішення проблем із дотриманням стандартів.

Азад Сафаров: «Я не хочу бути роботом з мікрофоном»

Останнім часом в Україні дедалі більше медійників, про яких кажуть «журналіст і громадський діяч». Є багато прикладів того, як журналісти мали активну життєву і громадську позицію і в силу того, що розуміють механізми донесення інформації до інших людей, відігравали важливу роль у громадських ініціативах. Але наскільки громадянська позиція журналіста може і має впливати на те, що він пише чи знімає?

Блогер і керівник сайту «Дурдом» Роман Шрайк називає журналістів і громадських активістів «антитілами в суспільстві, що заражене совковим сволочізмом». А журналіст 5-го каналу Азад Сафаров переконаний, що від часів Помаранчевої революції журналісти в Україні перестали бути просто журналістами: «Журналіст, хоч як він того намагається уникнути, висловлює в своїх матеріалах власну думку. Коли ми робимо сюжет про війну на Донбасі, ми називаємо терористів терористами, а не як Reuters чи CNN — ополченцями чи повстанцями. Ми все одно висловлюємо свою громадську позицію».

Висловленням громадської позиції він також назвав небажання танцювати під дудку чиновників чи політиків і висвітлювати події з вигідного їм ракурсу. Як приклад Азад навів історію про виявлення борделю неподалік Майдану в грудні минулого року, яку виклав у своєму блозі на «Українській правді».

«Часто політики хочуть, щоб ми були “об’єктивними” — не допитувалися, не ставили запитань, стояли і слухали, що вони скажуть. Журналіст не може висловити свою громадянську позицію і назвати політика гадом, але можна використовувати елементи стьобу, тролінгу», — каже він. Журналіст уважає, що порушенням стандартів є назвати політика дурнем, а не дати йому поводитись, як дурень, щоб глядачі чи читачі могли зробити власні висновки. «Недоречно ставити Олесю Довгому підніжку. Хочеться, а не можна. Є грань, якої не можна переходити», — жартує він. На його думку, стьоб ефективний у тих ситуаціях, коли іншими методами відповіді добитися неможливо. З цією тезою погоджується й Оксана Романюк, яка все ж таки наголошує, що перш ніж донести інформацію до споживача, журналіст має пропустити її через певні фільтри.

Стьоб чи тролінг Азад Сафаров вважає дієвим методом і в тих ситуаціях, коли журналіст не може втрутитися в силу обставин: зокрема він згадав про ніч із 29 на 30 листопада на Майдані, коли було розігнано студентський Майдан — він ходив за беркутівцями й питав, скільки голів вони розбили, чи виконали норму тощо. Знімальна група не могла фізично захистити протестувальників від насильства, натомість журналісти донесли правду про те, що відбулося. Показати абсурдність, ненормальність того, що відбувається — це і виконання професійного обов’язку, і виявлення громадської позиції.

Втім, використання стьобу і тролінгу має підводні камені про які журналісти часто не замислюються. Медіакритик і викладач Школи журналістики УКУ Отар Довженко зауважив, що стьоб може відвернути увагу від суті проблеми, і нагадав ситуацію з колишнім прем’єр-міністром Азаровим: «Чим запам’ятався Азаров масам? Кровосісі, дапашліви і тим, що він смішно говорив українською», натомість серйозних розслідувань його корупційних схем чи зловживань майже не було. «Є велика небезпека, коли стьоб бере по верхах і при цьому залишає недослідженою саму проблему. Ми можемо починати стібатися лише після того, як передали зміст події. А коли стьобом замінюється висвітлення змістовної частини — це дуже небезпечно», — застеріг він. Співрозмовники зійшлися на думці, що гумором легше привернути увагу спільноти до проблеми, головне не перегинати.

Тетяна Котюжинська: «Якщо ви зробили крок на ринг публічності — не дивуйтеся, якщо жорстко отримаєте в обличчя»

«Я журналіст чи, може, я блогер? Якщо я блогер, тоді я незвичайний блогер, майже журналіст», — перефразовуючи відому пісеньку з фільму про Маппетів, можемо сказати, що в Україні з вододілом між журналістами і блогерами таки проблема. Чимало блогерів вважає себе журналістами, виконуючи журналістську роботу, але не маючи формального статусу. Не рідкістю є й така ситуація, що журналіст робить новини, чітко дотримуючись стандартів, але коли хоче висловити суб’єктивну, незбалансовану думку — пише у блог, де дозволяє собі значно більше. Оксана Романюк пояснює такий мікс тим, що журналістські тексти краще спрацьовують, якщо на них є наліт індивідуальності. «Як блогер, я маю право висловлювати свою думку, не обмежуючи себе. Оцінку мені дадуть мої підписними. Їхня кількість зростає — певно, я щось роблю правильно», — розмірковує Роман Шрайк.

«Для 5-го каналу я роблю сюжети, а для “Української правди” я пишу як громадянин», — каже Азад Сафаров, для якого практика описувати в блозі «перчені» подробиці не чужа. Цю тезу повторює і Шрайк, переповідаючи слова колись журналіста, а нині політика Сергія Лещенка: «Я написав статтю — я журналіст, я написав пост у блог — я блогер. Ця межа у свідомості». Шрайк сумнівається, що в нинішніх українських реаліях можна чітко розділити журналістів і блогерів, та і взагалі, не певен, що це потрібно.

Як розцінювати пости журналіста в соціальних мережах — як журналістську діяльність чи все-таки як приватну справу? Ця тема неодноразово звучала на різних рівнях, регулярно обговорюється в журналістському середовищі, але до спільного знаменника поки що дійти не вдалося. Тетяна Котюжинська нагадала про стандарти західних ЗМІ з великою історією (таких як «Радіо Свобода») — якщо на профілі журналіста в соціальних мережах зазначено його ім’я та місце роботи, він не має висловлювати думку, відмінну від позиції видання. Адже люди асоціюють штатних співробітників із позицією ЗМІ.

Крім того, поширена така практика, що журналіст радиться з редактором, перш ніж написати у блозі щось суб’єктивне. Звісно, для українських ЗМІ це звучить як щось фантастичне: Азад зізнався, що перш ніж писати в своєму блозі на «Українській правді», з редактором 5-го каналу не радиться. Але, наприклад, на сайті української редакції «Радіо Свобода» блогів штатних журналістів немає.

На думку медіаюристки, вимоги до публічної особи значно вищі, ніж до особи непублічної — кожне слово сприймається як інформаційний привід: «Складно відрізнити публічну позицію політика Авакова і блогера Авакова. Якщо політик говоритиме з трибуни одне, а на сторінці в соціальній мережі писатиме інше, то ми не будемо говорити: тут він блогер, а там він посадова особа».

Коли ж звучить питання про відповідальність блогерів, навіть Роман Шрайк вдягає рожеві окуляри, говорячи, що відповідає тільки перед собою: «Юридичної і кримінальної відповідальності у блогера бути не має. Я як блогер у першу чергу відповідальний перед своєю совістю».

Та насправді юридична відповідальність за написане поширюється і на блогерів також. Тетяна Котюжинська наголошує на тому, що винятків не існує: «Блогери несуть загальну цивільну відповідальність. Поширення недостовірної інформації може бути оскаржене в цивільному процесі. Це відповідальність і блогера, і журналіста, і сусідки-бабусі. Відповідальність для всіх однакова». Ніхто і ніщо не можуть обмежувати право людини на самовираження, тільки якщо це самовираження не обмежує права інших.

Медіаюристка називає чітку різницю між журналістами і блогерами: «Є різниця між тим, що ти пишеш для себе, і тим, що ти робиш це на професійній основі. Якщо ти з цього отримуєш дохід — ти повинен отримувати прес-карту і маєш права та відповідальність. Чітка різниця між журналістами і блогерами — у додаткових правах під час збору інформації. Відповідальність за написане — однакова».

Оксана Романюк зазначила, що зараз точаться дискусії про те, чи називати журналістами тільки тих, хто офіційно працює у редакціях, чи й тих людей, що по суті роблять журналістську роботу: «За українськими законами оператори, фотографи, працівники інтернет-ЗМІ не є журналістами за визначенням».

Саморегуляція на марші

«Коли ти кажеш “я журналіст” — це не тільки права, це особлива відповідальність. Тому існують стандарти, якими ти маєш керуватися задля власної безпеки і дотримання репутації. Втім, ми маємо розуміти, що ми не в операційній — стерильних умов у журналістиці нема», — зазначила Тетяна Котюжинська. Вона називає стандарти не панацеєю, але дороговказом для журналіста.

Одна з проблем, що постала перед українським медіасередовищем — поширення фейків як блогерами, так і журналістами. Як із цим боротися? Оксана Романюк переконана, що блогери і користувачі соціальних мереж мають запозичити певні стандарти журналістики: перевірку фактів, визначення суспільної важливості та оцінку джерел інформації. Роман Шрайк переконаний, що неадекватні блогери будуть вимирати, як мамонти, бо люди не витрачатимуть на них найдорожчий ресурс — свій час.

А що робити з неадекватними журналістами? За словами Оксани Романюк, кожен у цій професії мусить пам’ятати про два фільтри: довіру і репутацію. Говорячи про фактори впливу, журналісти зізнаються, що в першу чергу бояться саме втратити довіру колег і аудиторії.

«У журналістських стандартах не може бути чогось залізобетонного, бо це ознака тоталітарного режиму», — каже Тетяна Котюжинська. Тож і державі не можна дозволяти втручатись у цю сферу. Медіаюристка підказує, що питання дотримання стандартів можуть допомогти вирішити механізми саморегуляції, зокрема Комісія з журналістської етики.

Щоправда, рішення Комісії мають рекомендаційний характер, тому великого впливу не справляють. Утім, на цей аргумент пані Тетяна, сама членкиня комісії, знаходить відповідь — вагомості рішенням органу саморегуляції повинне надати професійне середовище. «Все базується на репутації, кількості лайків, — переконана вона. — Все залежить від журналістської спільноти — чи буде вона подавати руку тим, хто потрапив під цей громадський осуд».

Але виникають сумніви стосовно того, що українська медіаспільнота готова до такої саморегуляції на добровільних засадах. Поки що найбільшою етичною проблемою, що обговорюється в професійному середовищі, є «палець Скрипіна», а не стандарти та відповідальність.

Фото Олександри Чернової

comments powered by Disqus