995 порушень, одна справа в суді. Підсумки року в свободі слова

Коли ми в Інституті масової інформації почали підбивати підсумки 2014 року в ситуації зі свободою слова і згадувати цей рік із самого початку, то зрозуміли, наскільки сильнішими насправді стали. Ми отримували палицями по головах на початку революції, гумовими кулями по камерах у її розпалі й навіть під дулами снайперів продовжували знімати. Ми пройшли еволюцію від оранжевих накидок «Преса» і пластмасових будівельних шоломів до 12-кілограмових бронежилетів та кевларових касок. Ми навчилися втамовувати злість і обурення від перегляду творінь російських «колег», заспокоюючи себе, що правда завжди перемагає. Ми щодня змушені вгамовувати в собі патріота, щоб писати не так, як нам би хотілося і як, на нашу думку, вигідніше зараз для країни, а як воно є насправді.

У 2012 році я назвала статтю за підсумками року з порушень прав журналістів і свободи слова «65 разів побили журналістів у 2012 році», у 2013-му — «101 раз побили журналістів...». Якщо йти за аналогією, то зараз вона мала б називатися «286 разів побили...». Вражає, чи не так? А крім того, сімох убили, 78 викрадали, 98 погрожували і залякували…

Адекватного розслідування та покарання винних у численних побиттях журналістів на Майдані так і не було здійснено. За даними Генпрокуратури, за результатами року в суді була тільки одна справа за 171 ст. ККУ (перешкоджання діяльності журналіста).

І хай не всі ці порушення українські правоохоронці можуть розслідувати, бо частину території Україна не контролює, але — тільки одна справа?! Ви жартуєте? Навіть у 2013-му таких було п'ять справ.

Цей рік виявився найважчим із 13 років моніторингу. Ми це помітили ще в грудні минулого року, коли перелік випадків порушення прав журналістів та свободи слова за місяць просто перестав уміщатися в адмінку сайту ІМІ, й нам довелося розбивати його на три документи. Якщо цифрами — це 995 зафіксованих фактів у 2014 році, що вдвічі перевищує показники 2013-го (496 випадків), і втричі — 2012 року (324 випадки).

Проте, звісно, важливішою є якісна, а не кількісна оцінка, яка теж показує погіршення. Так, уперше з часу вбивства тележурналіста Ігоря Александрова в 2001 році в Україні вбивали журналістів: В’ячеслава Веремія тітушки в Києві, а також п’ятьох російських та одного італійського журналіста на сході України. Саме через це в 2014 році такі міжнародні організації, як «Репортери без кордонів» та «Комітет по захисту журналістів», включили Україну у трійку країн світу, що є найбільш небезпечними для журналістів (після Сирії та Палестини).

Ще однією цьогорічною неприємною «новинкою» для наших журналістів стало викрадення й незаконне утримання. Почалося це в Криму в березні, руками російських військових і так званої самооборони, і продовжилося на сході бойовиками «ДНР» та «ЛНР». З того часу в полоні побували щонайменше 78 журналістів, тоді як у попередні роки в моніторингах ІМІ рубрики «викрадення» навіть не було.

Дуже несолодко було донецьким та луганським ЗМІ, які не захотіли приймати умови бойовиків. Їхні редакції трощили, редакторів викрадали й залякували, журналістів переслідували. Так, було зафіксовано щонайменше 63 напади на офіси ЗМІ, багато з яких так і не змогли відновити нормальну роботу і змушені були переїжджати у звільнені українськими військами міста або працювати по домівках. Крім того, бойовики обстрілювали телевежі у Слов’янську, блокували їх у Краматорську, та й навіть у Києві відбувся підпал центральної телевежі.

Багато журналістів були змушені покинути Крим та Донецьку й Луганську області через постійні погрози. ІМІ повідомив про 25 таких фактів, але багато журналістів, із якими ми спілкувалися, не бажали це розголошувати, зокрема через загрозу для їхніх сімей.

Найбільше фактів побиття та нападів на журналістів було зафіксовано в січні (82) та лютому (70), під час революції в Києві. Після жахливого побиття 1 грудня 2013 року на вулиці Банковій правоохоронці (якщо їх можна так називати) часто вибирали журналістів як мішень, цілячись зброєю прямо в камери й навмисне відбираючи й трощачи техніку.

Акції протесту були небезпечним місцем для роботи медійників і в інших містах України. Особливо часто журналістам діставалося від проросійських мітингувальників, що намагалися захоплювати адмінбудівлі, наприклад, у Донецьку й Одесі.

У 2014 році, окрім викликів революції й АТО, Україна пережила двоє виборів, які зазвичай самі по собі погіршують рейтинг порушень прав журналістів. Порівняно з минулими роками ці вибори відбувалися більш-менш спокійно, хоча й були випадки, коли, наприклад, журналістам забороняли фото- чи відеозйомку або не дозволяли перебувати на дільниці, не допускалися на підрахунок голосів тощо, але це радше як винятки, а не правила.

Нова влада, на яку медійники покладали багато сподівань, створила чимало викликів для свободи слова, з якими нам доведеться давати собі раду в наступному році. Серед них — несподіване призначення «актуального» міністра інформаційної політики, сприйняте багатьма журналістами як спроба запровадити державну цензуру; відсутність реакції правоохоронних органів на численні порушення прав журналістів; так і не відбулася зустріч Президента з журналістами, до якої закликав рух «Стоп цензурі!» та інші медійні організації починаючи з 6 червня (Дня журналіста в Україні); відсутність реальної політичної волі для впровадження нагальних реформ у медіасекторі — як-от постійні перепони на шляху створення в Україні суспільного мовлення, і відсутність реального розуміння, в чому полягає цінність правди і свободи слова.

2015 рік стане остаточним тестом для влади, який покаже, чи націлена вона на реформи в медіасфері, наскільки готова втілювати їх у життя, наскільки готова розслідувати справи. Прикриватися війною чи економічною кризою вже не вийде.

Загалом умови на медіаринку в новому році будуть не менш складними, ніж у 2014-му — й основні виклики будуть пов’язані не з фізичною агресією, а з тиском саме на інформаційний простір і на контент. З одного боку, триватиме інформаційна війна з Росії, з іншого — триватимуть спроби впливати на інформаційний простір з боку влади. Самим журналістам пора буде прокинутися, припинити гратися в ігри, закатати рукави й узяти нарешті на себе відповідальність за те, що відбувається в інформаційному полі. В країні різкий дефіцит якісної, достовірної інформації, і так само дефіцит особистостей і медіа, які готові її творити, не впадаючи в обслуговування власника або в ура-патріотизм. Пора подумати над цим, бо ціна питання — не просто свобода слова або право громадян на інформацію, ціна питання — вільна, розвинена й успішна Україна, рівна серед європейських держав.

 

comments powered by Disqus