Бектур Іскендер із Киргизстану: Через події в Україні Росія взялася за мою країну

www.neweurasia.net

Киргизстан — маленька держава на 5 мільйонів мешканців. Роками їй вдавалося зберігати нейтралітет: на території країни є військові бази Сполучених Штатів та Росії. Після Тюльпанової революції 2005 року медіа здобули можливість вільно писати про владу та опозицію, на телеканалах масово поставали ток-шоу. Журналісту Бектуру Іскендеру вдалося грантовим коштом через два роки після революції створити власне незалежне інтернет-видання, аналогів якого в Україні немає. Всі матеріали в Kloop пишуть школярі та студенти, однак це не завадило виданню стати одним із найпопулярніших у країні.

Однак Бектур розповідає: джинсою в Киргизстані досі грішить чи не кожне місцеве медіа. Через брак власного контенту місцеві телеканали половину ефіру віддають центральним російським НТВ, СТС тощо. А останні декілька місяців значно зросла кількість російської пропаганди в державі «через ситуацію в Україні».

Бектуре, почнімо з початку. Після революції 2005 року ти майже одразу почав роботу над створенням Kloop, куди замість професійних журналістів набрав підлітків. Навіщо?

Коли я був ще підлітком, ходив у медіашколу в Бішкеку. Ми робили різні програми, які потім транслювали по національному телебаченню. Нам було по 16-17 років, а наш проект виходив на рівні з «дорослими». Тоді я зрозумів, що підлітки можуть виробляти досить сильний продукт, а школа, де основою є практика — найкращий спосіб вивчати журналістику. Kloop виріс із цього «Дитячого медіацентру». Спочатку ми планували створити інтернет-видання на базі цього центру, але поступово проект перетворився на окрему організацію. І в 2007 році запустили веб-сайт: він мав бути навчальним, тут мали здобувати практичні навички студенти. Але так сталося, що він став одним із найпопулярніших інтернет-видань країни.

Але ж у вас дуже молоді журналісти…

Так, у середньому нашим кореспондентам 15–19 років. Ми набираємо стажерів із 14 років.

Але як вони можуть писати новини, не знаючи основ журналістики?

Це ж добре! В цьому й ідея! Ми свідомо набираємо школярів, які взагалі нічого не вміють. Просто я пробував проводити тренінги для журналістів, які вже працюють. Їх дуже важко чогось навчити, вони вперті й не хочуть приймати нічого нового. А наші учні починають із новин. Але новини Kloop відрізняються від загальноприйнятих. Поясню на прикладі: в колишньому Радянському Союзі було поняття «інформагентство». Воно сильно різниться від поняття «інформагентство» на Заході. Reuters і Associated Press пишуть великі новини, а наші вітчизняні інформагентства мають якісь свої пострадянські моделі, коли на день пишуть по 120 коротесеньких повідомлень. В Україні, наскільки я знаю, теж таке є. Скажімо, УНІАН пише сотні новин. Своїми щоденними повідомленнями Kloop відрізняється від усіх інших інтернет-видань: ми подаємо не лише подію, але й різні погляди щодо висвітлюваного питання та екскурс у минуле (звідки ця проблема виникла, чому й т. д.). Спочатку наші учні беруть новинні інтерв’ю, тобто розмовляють із людиною, потім обирають для новини потрібний коментар. Перші півтора місяця вони засвоюють лише цей формат. Потім ми починаємо навчати їх фотографії та відео. І десь через 2-3 місяці вони пробують робити репортажі, розслідування, аналітику. Тому нам набагато простіше взяти початківця і з нуля його навчити тих стандартів, за якими ми працюємо.

Якими?

Як у BBC. Стандартний курс журналістики в нас триває три місяці. Впродовж цього часу учні проходять 5 модулів на різні теми, починаючи від написання новин і закінчуючи складними завданнями, як робити прямі трансляції на телебаченні. Один тиждень — теорія, два — практика. Учні зобов’язані писати матеріали, бо інакше не отримають балів і сертифікату. Десь до кінця першого тижня студенти вже видають свій перший матеріал. Не знаю, як у вас, але в нас із факультетами журналістики — великі проблеми. Студенти, які вступають туди, дуже довго не виробляють нічого, ніякого медіапродукту! Це жахливо демотивує будь-якого початківця. А коли ти бачиш своє ім’я в інтернеті, лайки в фейсбуку, бачиш, що люди читають твій матеріал — це чудова мотивація розвиватися.

Ти сказав про стандарти BBC. Але ж я читала твої репортажі з України, там дуже багато авторського «я».

Те, що я писав в Україні, сильно відрізняється від наших звичних репортажів. Ми орієнтуємося на стандарти BBC, вважаємо, що в них найкрутіші правила. Вони справді намагаються дотримуватися балансу сторін. Але потім ми почали експериментувати. І продовжуємо це робити. Коли створюємо новину, пишемо від третьої особи, збалансовуємо інформацію, наскільки це можливо. А коли говоримо про репортаж, особливо тоді, коли журналіст сам був на місці подій і бачив щось незвичайне, як це було, наприклад, зі мною під час поїздки в Донецьк, дозволяємо писати від першої особи. Але ми чітко розмежовуємо, де може журналіст давати свою думку, а де ні.

А ви взагалі перевіряєте ті матеріали, які пишуть ваші учні? Цифри, дати, прізвища. Чи повністю довіряєте?

Декілька разів ми страшно обпеклися на цьому. Вийшли дві абсолютно брехливі новини. Студенти хотіли собі заробити бали (сміється). Було багато таких випадків, коли ми «ловили» їх на брехні, але двічі таки пропустили. З того часу ввели правило: кожне інтерв’ю учні записують на диктофон. Якщо в редактора виникає сумнів, він може завжди переслухати всю розмову. Крім того, робимо радіоверсію того, що впродовж дня виходить на сайті. Тому редактор, вибираючи шматочки для запису, все одно прослуховує всі інтерв’ю. Так ми склали систему подвійного контролю. Якщо редактор знайде викривлення, ми вибачимося, виправимо, а журналіст отримає на горіхи.

У тебе навчаються навіть школярі. Що з ними стається потім? Вони вступають на факультети журналістики?

Ми не радимо учасникам нашої школи вступати на журфак, а скеровуємо їх на факультети відповідно до тематики, яку вони хочуть висвітлювати. Наші журфаки гублять людей, відбивають всіляке бажання займатися журналістикою. Як правило, наші випускники вступають на політологію, бо суспільство наше, як і ваше, дуже заполітизоване.

А що з випускниками не-школярами?

Хоча в нас курси і тривають два-три місяці, наші учні можуть бути в Kloop скільки захочуть. Головне — студенти заробляють собі портфоліо і потім по ньому можна знайти хорошу роботу. В нас кожен випускник має профайл. Останніми роками наші випускники змогли влаштуватися на американський телеканал NBC, частина працює фрілансом на російські, чеські, польські видання. Наприклад, наші редактори — випускники нашої школи.

Ти так гарно розповідаєш про незалежність Kloop, стандарти BBC. Але незалежність дорого коштує. Звідки у вас гроші?

Першим нашим донором була голландська компанія. Нам потрібні були гроші, щоби створити Kloop. Було декілька варіантів, як їх знайти. Але шукали такий, щоб залишитися максимально незалежними. Тому грант від іноземної організації був ідеальним варіантом. Ми декілька місяців вели переговори, подали заявку, і грантодавці вирішили, що дадуть фінансування аж на два роки. З самого початку ми мали таку творчу свободу, що важко передати: писали що хотіли! Грантодавці були зацікавлені лише в якомога більшій кількості розслідувань і якісних матеріалів. Потім нас фінансово підтримували й інші організації. За час існування видання їх було, напевно, близько восьми. Завдяки цьому ми повністю незалежні від влади, вона ніяк не може нас контролювати.

А під час українського Євромайдану? Киргизстан же ж іде в Митний Союз. Там жорсткий контроль над ЗМІ, а ти написав аж шість розлогих репортажів про Україну, «ДНР»… Тобі не погрожували?

Частина суспільства називає мене «агентом Заходу», ледь не бандерівцем. Хоча коли вийшли репортажі про Євромайдан, було більше позитивних коментарів: «Як добре, що ти це написав, бо по телебаченню ми цього побачити не могли», і так далі. Тоді ще в нас не запустили пропагандистську машину. Бо в березні, коли почалися події в Криму й на сході України, в нас активізувалася величезна кількість тролів. Коли я в травні поїхав по всій Україні, це був якраз пік оцієї атаки тролів в інтернеті. Погроз не було, бо не така ситуація в країні. Але зараз у ЗМІ відчувається все більший вплив Росії. Цензури майже немає, а якщо і є, то негласно. Наприклад, телефонує хтось із Білого дому в велику редакцію: «Слухай, може, не треба цього чи цього писати?». Редактор може погодитись, а може й ні. З часу нашої революції проблем із цензурою не було. Але, схоже, ми таки вступимо у Митний Союз. Здається, це невідворотно. А вплив Росії вже видно з того, як наші депутати починають копіювати ідіотські закони РФ: у парламенті розглядають законопроект, як «формувати позитивний образ нетрадиційних сексуальних відносин». Є ще про іноземних агентів і всяку іншу таку дурню.

Як ти вже сказав, Киргизстан, скоріш за все, стане членом Митного Союзу. Як це сприймає суспільство?

Зараз почали тиснути на будь-яких активістів, які виступають проти Митного Союзу. Зовсім недавно в міліцію викликали одного такого активіста, затримали людей, які в День незалежності влаштовували акцію проти Митного Союзу на центральній площі. Це мене насторожує. Я відчуваю, що наша влада не має жодної політичної волі. Але на журналістів такого тиску поки що немає: наприклад, ми виклали в інтернет повний запис розмови міліціонера, який викликав активіста, що виступав проти Митного Союзу.

А політика киргизьких медіа змінилася за останні місяці?

Через події в Україні Росія збільшила свій вплив на Киргизстан у десятки разів. Адже саме з часів Майдану Росія втратила Україну. Росія вирішила: «Втратили Україну, то перекинемо всі сили в Киргизстан». Мені так здається. Дуже активними стали проросійські видання. Зараз суспільство дуже розкололося. Почалися гострі дискусії, чим є Киргизстан, наскільки ми цінуємо свою свободу слова, з ким ми хочемо бути й так далі. Україна Євромайданом вплинула не лише на себе, а на весь пострадянський простір, особливо країни Центрально-Східної Азії. Якщо з Кавказом і Балтією все більш-менш зрозуміло, то країни центральної Азії ще не вирішили, куди їм рухатись. Особливо Киргизстан, якому вдавалося мати на своїй території і російську, й американську військову бази. Зараз настав момент, коли треба вирішувати. Суспільство поділилося навпіл. Тому потрібно, щоб побільше журналістів їхало в Україну висвітлювати ці події. Бо люди тільки те й роблять, що дивляться російські канали. Мені дуже не подобається, що немає альтернативи міжнародного мовлення, крім російського. Можеш сама уявити, що в головах. Є BBC і «Радіо Свобода», але за обсягом мовлення це не зрівняється з російськими.

А чим зараз наповнені ефіри місцевих телеканалів?

Ток-шоу стало шалено популярним форматом у нас. Поки що ніби все добре. Влаштовують доволі «гарячі» дискусії в ефірі. Ну і є новини. На цьому власний контент закінчується, бо телеканали не можуть своїми силами покрити 24 години ефіру. Тому, як правило, один місцевий телеканал співпрацює з якимось міжнародним, і половину ефірного часу «переганяє» його програми. Наприклад, один канал показує російський НТВ, інший канал СТС транслює. Хотілось би історичних програм чи класних розслідувань.

А газети?

Газети доволі часто змінюють власника й назву, тому стежити за ними досить складно. Але є дуже велика різниця між киргизькомовною й російськомовною пресою. Вони по-різному пишуть, мають різні стандарти. Російськомовні газети пишуть, в основному, за стандартами радянської ітар-тассівської журналістики. Де журналіст повчає всіх, як жити. Там дуже багато настанов і заголовків, із ким Киргизстан повинен бути. Звичайно, з Росією. А киргизькомовна преса має іншу проблему: там багато інформації з чуток, без жодних доказів чи посилань на джерела.

У ваших ЗМІ багато джинси?

Дуже багато! Майже кожен журналіст пише «заказуху». Тому ми й Kloop відкрили — щоб виросло нове покоління журналістів, які розумітимуть, що брати гроші за замовні статті — погано! Але треба розуміти, що в нас десь 6-7 телеканалів. Канали належать або власнику, лояльному до влади, або прихильнику опозиції. Тому чекати якоїсь об’єктивності немає сенсу. Та сама ситуація з газетами. А радіо взагалі ніхто не розглядає як ЗМІ. Є ще суспільне телебачення, яке колись було державним. Але влада все одно впливає на нього як хоче. Правда, мене тішить, що на ньому залишається якийсь альтернативний контент. Якщо до революції там була чистої води державна пропаганда, то після протестів там виходять новини BBC і «Радіо Свобода» в прайм-таймі киргизькою мовою. Я не можу назвати медіа, бо в нас їх і так дуже мало. Але це один із суспільних телеканалів. Мушу розповісти цю історію. Я збираюся відіслати частину своїх журналістів в Україну десь у листопаді, щоб вони на власні очі побачили, що відбувається. Приходжу до знайомого журналіста на цей телеканал і кажу: «Поїхали разом!». А він мені: «Я не знаю, що начальство скаже. Ну ти ж знаєш, ми негласно підтримуємо Росію». Я шокований, бо це суспільне телебачення існує на наші податки! Взагалі, киргизьких журналістів було в Україні лише троє, і то один потрапив сюди випадково. Лише двоє їхало з метою висвітлити об’єктивно події. Дуже показова історія з нашою випускницею. Пам’ятаєш, я розповідав про двох журналістів, які їздили в Україну? Вона одна з них. Працювала в «Вечернем Бишкеке» — ця газета здебільшого проросійська. Влітку наша випускниця поїхала до Києва, написала дуже хороший репортаж для цього видання. Його надрукували. На жаль, всіх деталей цієї історії я не можу розказати, але редакція не дозволила їй потім опублікувати інші частини репортажу. Хоча той матеріал, що вийшов, був, напевно, найкращим в історії цієї газети. Потім вона опублікувала решту репортажу у фейсбуку.

Але щоб висвітлювати міжнародні події, треба знати країну, куди ти їдеш. Ти був майже в 30 країнах світу, був в Україні. Писав звідти репортажі. Як ти готуєшся до кожної подорожі?

В Україні я, напевно, був найбільше. Навіть місяць у Харкові жив. Непогано розумію українську, тому читав українські сайти, є також база контактів. За 6 років маю приятелів, які можуть негласно розповісти, що відбувалося. Маю багато френдів у фейсбуку в Україні, завдяки цьому… Я стежив за Євромайданом із перших днів. А потім побачив відео першого розгону, здається, знімав Мустафа Найєм, як міліція розганяє протестувальників. «Українську правду» я читав і знав ще раніше. Дивився «Громадське», потім з’явилось «Eспресо.ТV». Все дивився. Але тільки тоді, коли я поїхав до Києва, побачив і усвідомив усі масштаби того, що відбувалося. Ці вулиці, площі… Тому я готуюся так: місцеві ЗМІ, стара-добра Вікіпедія, якої ще ніхто не скасовував. Обов’язково мати якісь місцеві контакти. Жодна подорож не дає уявлення про країну, якщо ти не спілкуєшся з місцевими. Наприклад, у Донецьку я спеціально зробив так, щоб жити не в готелі, а на квартирі місцевих. На жаль, це проблема журналістів: вони виїжджають із готелів на місце події, потім повертаються в номери, й нічого не бачать іншого. Не розуміють масштабності події. Дуже важливо спілкуватися з мешканцями, ночувати з ними, спостерігати, як вони ходять у магазин. Тоді ти починаєш набагато більше розуміти. Я жив в однієї з найбільших активісток Донецька. Її вже зараз там немає. Там багато проукраїнських людей я побачив. Наприклад, коли сідав у таксі, мені водій одразу: «Майте на увазі, я за єдину Україну!». Але спілкувався з різними людьми. Провів декілька годин у Донецькій облдержадміністрації. Їздив блокпостами. І зустрічав людей, які щиро вірили в те, що роблять праведну справу і воюють за «ДНР». Проблема українців у тому, що ви не спілкуєтеся одне з одним. Коли люди не їздять по своїй країні, дуже легко втовкмачити їм, що на заході України самі «бандерівці» і «правосеки». Це велика помилка України.

Бектур Іскендер  медіатренер Deutsche Welle Akademie, відомий блогер, онлайн-журналіст, засновник одного з найбільших новинних сайтів у Киргизькій Республіці  Kloop.kg. Заснував інноваційну школу журналістики Kloop, яка «постачає» журналістів у Киргизстані. Автор молодіжного телевізійного ток-шоу Neboskryob (Національне телебачення у Киргизькій Республіці).

Їздив Україною під час Євромайдану та подій на сході, взимку зробив серію репортажів: «Мандрівка в Київ: перші дні після епохи Януковича» (ч. 1, ч. 2, ч. 3), а в травні  шість спецрепортажів: Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Одеса-2, Львів.

Нещодавно Бектур приїздив до Львова тренером у Школу громадської активності MediaStream в Український католицький університет. 

comments powered by Disqus