«У Швеції журналіст може отримати навіть ключ від суду»

Фото: Олексій Темченко

Україна має схожі проблеми з доступом до публічної інформації з Грузією, Азербайджаном, Вірменією та Молдовою: чиновники або затягують із відповіддю на запит до публічної інформації, або відмовляють, мотивуючи персональністю, комерційністю чи закритістю даних. Те саме стосується прозорості даних, відкритості інформації та електронного врядування, яке значно спрощує роботу й журналістам, і громадським організаціям та самим громадянам.

Винятком є лише Швеція, де журналіст може отримати навіть ключ від суду, щоби попрацювати з секретними документами, а пересічний громадянин може зателефонувати на прямий телефон прем’єр-міністра.

Про досвід своїх країн у доступі до публічної інформації міркували експерти на Міжнародній конференції «RTI: Відзначення 250-ї річниці права на інформацію та подальше зміцнення всіх національних систем країн Східного партнерства».

Грузія

Гіоргі Клдіашвілі, засновник і директор Інституту розвитку свободи інформації Грузії:

– Грузинське законодавство зобов’язує всі державні органи влади, включаючи уряд, парламент і навіть грузинські суди, відповідати на запити, які стосуються свободи інформації. Для цього мають обмежений час. Публічна інформація — вся інформація на паперових, візуальних та аудіовізуальних носіях. На жаль, поки що немає стандартів відкритих даних, і державні органи не зобов’язані публікувати інформацію у форматі відкритих даних. Але ми над цим працюємо. Час відповіді на запит також регулюється. Якщо інформація готова і є в наявності, державна установа зобов’язана відреагувати негайно. Якщо дані треба збирати — до 10 днів. Це не завжди виконується. У випадку, якщо людині відмовили в наданні інформації, вона може подати адмінскаргу. Урядовий орган зобов’язаний упродовж 30 днів відреагувати, інакше це вважається відмовою й людина може звертатися до суду.

З 2010 по 2015 рік наша організація подала вісім тисяч запитів до державних органів. На 89 % із них ми отримали відповіді, іноді часткові, але отримали. Було кілька найбільш проблематичних питань 2015 року. Ми подали в суд проти міністерства внутрішніх справ, зокрема міністра й найвищих службовців установи, бо нам не надавали пояснювальних записок стосовно надання премій та надбавок держслужбовцям. Це публічна інформація. Те саме стосується звільнених та прийнятих на роботу держслужбовців, а також біографічних даних помічників міністрів, які також беруть активну участь у прийнятті рішень. Вони вважали, що це особисті дані, й відмовляли. У першій справі суд відмовив, ми подали апеляцію.

На жаль, у нас немає органу, який би здійснював нагляд за доступом до публічної інформації, цією роботою займається представник із питань інформації.

Є також проблема із запровадженням електронної комунікації щодо отримання публічної інформації. Те ж стосується приватних компаній, які були створені державою. Уряд продає компаніям свої повноваження. Хоча ці компанії виконують делеговані функції, вони відмовляють нам. Також у судах дуже затягуються справи про доступ до інформації. І коли ми її нарешті отримуємо, вона вже неактуальна.

Азербайджан

Парвана Байрамова, спеціалістка програм, Офіс Ради Європи в Азербайджані:

– Нині за запитом 83 членів парламенту або постановою президента може проводитися закрите засідання парламенту. Відповідно до поправок до закону в 2012 році, тепер офіс омбудсмена з прав людини відповідає за всі питання щодо надання інформації та її отримання. Розпорядники інформації мають надавати інформацію на запит, подавати звіти до офісу омбудсмена двічі на рік. Офіс може надавати додаткові звіти на запит омбудсмена. Усі ці принципи, на жаль, не повністю впроваджені на практиці. Хоча за відмову в доступі до публічної інформації передбачено адміністративне покарання у вигляді штрафу.

Вірменія

Еміль Маргарян, провідний спеціаліст, підрозділ кримінального права, департамент законодавства, Міністерство юстиції, Вірменія:

– У нашому законодавстві є ціла низка застарілих норм і цілих неврегульованих сфер. Наприклад, у нас немає положень, які регулюють електронні запити. Згідно з законом, запити мають бути подані усно чи письмово. Суд прийняв рішення, що електронні запити не вимагають таких же відповідей, як письмові. У нас немає положень щодо активної публікації міністерствами інформації.

Немає ткож інституції омбудсмена доступу до інформації. Представництво ОБСЄ Вірменії створило групи, які розробляють нову концепцію, ми скеруємо її за декілька днів до уряду. Хотілося б ухвалити новий закон про доступ до інформації до 1 березня 2017 року. Цим законом, згідно з концепцією, ми хотіли внести великі зміни. Велика глава присвячена створенню спеціального уповноваженого з питань доступу до інформації.

Позитивом є те, що 85 % справ про порушення доступу до публічної інформації завершилися на користь відкриття даних. У нас також є положення, яке регулює доступ до інформації приватних підприємств, які мають із державою укладені договори, монополію на певні послуги, скажімо. Вони також мають надавати інформацію.

Наприклад, у 2013 році «Центр свободи інформації» надіслав запит до уряду Вірменії, щоб ті надали інформацію про нові установи, які фінансуються з держбюджету. Відповідно до цієї відповіді, з 2010 по 2013 рік більше 100 тис. доларів виділили з держбюджету на фінансування неурядових організацій.

Деякі організації послідовно фінансувалися впродовж двох років: «Нація молоді» й «Супутник». «Центр свободи інформації» опублікував ці дані, ЗМІ почали розслідувати теми. Стало зрозуміло, що суспільство не знає, де і хто отримує інформацію й що отримує з держбюджету. Частина цих організацій не має сайту, в частини навіть немає контактної інформації.

Після цього оприлюднення неурядові організації повернули частину коштів — 90 мільйонів у нашій валюті. Вони пішли на допомогу фермерам, які постраждали від граду.

Інший успішний механізм — підзаконний акт, прийнятий минулого року. Він визначив нові правила. Відповідно до них, офіційна відповідь має надаватися повною мірою й офіційні особи обов’язково мають відповідати на запити. Відповідь треба надавати відповідно до перелічених запитів. Тобто якщо в запиті п'ять запитань, відповіді мають бути на п'ять запитань, а не на одне чи два. А якщо держорган отримає п'ять запитань на одну тему, він має активно опублікувати цю інформацію на веб-сайті.

Молдова

Олівія Піртач, громадське об’єднання «Центр сприяння свободі слова та доступу до інформації Access-info», Молдова:

– Запити може надавати будь-хто. Відповідь — не пізніше, ніж за 15 днів після реєстрації запиту. На жаль, реальний доступ до інформації не такий чудовий, як прописано в законі. Ти можеш отримати формальну відписку або й відмову з посиланням на державну чи комерційну таємницю. Розслідувальна журналістика у важкому становищі, журналістам часто відмовляють. Не дотримуються чиновники й часових рамок, службовці намагаються відтягнути відповідь. Надсилають не в перші дні, а, скажімо, аж на п’ятнадцятий.

Дуже добре, що в нас є закон про прозорість прийняття рішень. Якщо закон про доступ до інформації посилається на доступ до наявних документів, то закон про прозорість поширюється й на термін консультаційного періоду, в процесі прийняття закону: хто зацікавлені сторони, хто приймає рішення. Це дуже хороший механізм.

На жаль, не дуже активно використовується електронне подання інформації. Але наразі триває трансформація. Є Центр електронного врядування. Те, що вони зробили, насправді вражає, особливо електронні послуги. Дуже багато різних документів можна замовляти в електронному режимі. У нас дуже активне суспільство.

Україна

Ірина Кушнір, представниця Уповноваженого ВРУ з прав людини, начальниця управління з питань дотримання права на інформацію та представництва в Конституційному Суді України:

– Ми маємо список розпорядників інформації, які не є державними суб’єктами, але в певній частині мають підкорятися вимогам закону про доступ до інформації. Якщо інформація суто комерційного підприємства, але становить суспільний інтерес, Уповноважена з прав людини може звернутися навіть до ФОПу з проханням про доступ до інформації.

Ми також маємо спрощену процедуру: легкий, безкоштовний доступ до запиту. Ми маємо можливість надіслати електронний, письмовий доступ. Цікаво, що кожен може зателефонувати до розпорядника інформації й надиктувати свій запит, представившись Пупкіним, наприклад, і на іншому кінці телефонного дроту його мають так сприймати.

Є п'ять днів для прийняття рішення. Є окреме положення, що вимагає надання інформації впродовж 24 годин. За два роки ми не отримали жодної скарги про ненадання доступу за 24 години. Якщо необхідно шукати великий обсяг інформації, відповідь має надійти впродовж 20 днів. Інколи немає волі, але можливість завжди є. Є органи, які працюють як годинник, а є такі, які виправдовують невкладання у строки великим офісом.

В Україні дотримується принцип пріоритету відкритості. Якщо раніше треба було пояснювати, чому людина має право на доступ до інформації, навіщо вона її запитує, то тепер розпорядник інформації має вказати, чому він не видає її. Ми аналізуємо, чи є мотивація не надавати даних. Має бути вказано інтереси, в яких закривається інформація. Має бути окреслено потенційну шкоду через відкриття цієї інформації. І найскладніше для української практики — балансування інтересів. За кожних конкретних обставин розпорядник має аналізувати, чи перевищує потенційну шкоду від оприлюднення даних суспільний інтерес. Через цей камінь ми постійно спотикаємось. Якщо розпорядник інформації не може викласти на папері всьому суспільству обґрунтовані причини відмови, діє презумпція, чому не надано відповідь, і інформацію має бути надано.

Одним із головних проблематичних питань є відсутність у правовій системі належного органу контролю.

Валерія Лутковська, Уповноважена Верховної Ради з прав людини:

– В Україні потрібно запровадити посаду інформаційного комісара. Інформаційний комісар повинен відповідати принципу незалежності й виконувати функції органу контролю: швидкість, ефективність реакції, його приписи мають бути обов’язковими до виконання, а якщо порушено право або не виконано його приписи — порушник має нести відповідальність.

Однак для цього треба внести зміни до Конституції. А це тривалий у частині перемовин процес. Тому нині ми продовжуємо виконувати функцію органу контролю із забезпечення доступу до публічної інформації. Однак в омбудсменів є лише одна роль: надавати рекомендації, не обов’язкові для виконання. Вони за визначенням не можуть відповідати вимогам органу, який мав би контролювати доступ до публічної інформації. Орган контролю має сказати: «Ти повинен відкрити цю інформацію й усе, вона за визначенням відкрита». У нас цієї ознаки немає навіть із погляду закону.

Швеція

Мартін Хагстрьом, посол Швеції в Україні:

– Будь-хто може зробити будь-який запит і отримати інформацію в електронному, друкованому, відео- чи аудіоформаті. Знаю, що в Україні тривають дебати щодо електронного декларування. У Швеції всі декларації — відкриті для загального доступу. Коли чиновники оприлюднюють свої декларації, інформація одразу потрапляє в газети: хто найбагатша людина в державі, у вашому районі, у вашій спільноті.

Ця відкритість сприяла збільшенню довіри в суспільстві. Ми довіряємо нашій владі у Швеції, для інших це дивно. Коли я працював журналістом у провінційній газеті, висвітлював роботу провінційного суду. Мені дали ключ від офісу, я міг прийти туди, коли захочу. З одного боку, це добре, а з іншого — накладало на мене велику відповідальність через таку довіру. Я отримав дуже багато інформації, яка була секретною. Завдяки цим даним я отримав пояснення певних речей, яких не міг знати до того.

Окрім того, у Швеції є спеціальний веб-сайт openaid, де публікуються всі проекти міжнародного розвитку шведського уряду. Ще існує спеціальний портал, кожен може користуватися ним один раз тиждень. Ви можете взяти будь-яку назву чи прізвище і спілкуватися. Твіти можна скеровувати навіть прем’єр-міністру Швеції. Люди були дуже здивовані, коли телефонували на вказаний номер, вони не вірили, що трубку візьме прем’єр-міністр, але то був таки він.

Ще один напрямок роботи — закон про захист інформаторів. Він надає право будь-кому, навіть державним службовцям, анонімно надавати інформацію для публікації. Сюди включається й певна секретна інформація (не військова таємниця, звісно).

Наприклад, ми можемо надавати інформацію про діяльність МЗС анонімно. Від нас цього не вимагають, але ми маємо таке право. Це пов’язано з питаннями корупції. Якщо ми бачимо, що в нашій владі щось не так, що внутрішньо ми не можемо цього питання вирішити, звертаємося до ЗМІ, розказуємо, й Конституція забороняє нашим відповідним органам шукати, хто надав цю інформацію. Це дуже важлива річ.

Важливою в доступі до інформації Швеції є також система скарг. Існує система омбудсменів. Наприклад, анонімна особа 1 вересня цього року запросила інформацію про список в’язнів місцевої тюрми й хотіла знати, за що їх засуджено. 13 вересня ця анонімна особа скерувала повторний запит, бо відповіді не було, й 14 вересня отримала відповідь. Однак четверо прізвищ були приховані. Ця людина поскаржилися парламентському омбудсмену, що інформацію надавали задовго й подали неповно. Омбудсмен розкритикував роботу цієї в’язниці, особливо за затримку інформації. Якщо справа не дуже складна, запит має бути пріоритетним і виконуватися негайно. Дається, як правило, 24 години на надання таких документів. Те, що особа чекала два тижні, — ненормальна ситуація.

Велика Британія

Доктор Девід Голдберг, експерт Ради Європи, Велика Британія:

– Система омбудсмена з інформації працює й у Сполученому Королівстві. У країні є незалежний апеляційний орган і своя система вирішення питань доступу до інформації. Наприклад, у нас була справа з МЗС. Я подав запит стосовно процесу, до якого був залучений. Мені відмовили, я, за законом, маю право на внутрішній перегляд. Тобто звертаюся до органу влади: «Будь ласка, перегляньте вашу відмову». Ця заява передається вже на вищий рівень прийняття рішень. І так ланцюжком ми отримали позитивне рішення від першої особи, відповідальної за це питання в країні.

Є окремий орган — Уповноважений з інформаційних питань. Цей орган допомагає в отриманні доступу до публічної інформації. У нашому випадку вони самі звернулися до МЗС, щоб їм надали інформацію. Отримали її й передали мені. За законом вони мають право це робити.

Якщо тут є чиновники, звертаюся до вас. Я знаю, коли вам приходить запит, перша думка: «Як би то відмовити в доступі?». Але ви також громадяни, ви споживаєте послуги: транспортні, охорони здоров’я… Не думайте, що ви — єдина особа, яка може надати чи не надати інформації. Найкраще, що є в законі в доступ до інформації: всі рівні, бо всім рано чи пізно потрібна інформація. Ви — бюрократ, держслужбовець — серед них. У Великій Британії так є: працівники бюрократичних установ самі використовують закон про доступ до інформації — подають запити про своїх начальників, інституції, наприклад. У системі «працівник — начальник» ви не маєте права на таку інформацію, а як громадянин — маєте. Ми повинні мислити в іншій системі координат. Право на доступ до інформацію — не прохання, ніби я стою як жебрак і вимагаю милостині, це моє право як громадянина.

Фото Олексія Темченка

 

 

comments powered by Disqus