Угорська журналістка: Уряд не ухвалює диктаторські закони, а просто скуповує засоби масової інформації

Едіт Інотай, зображення: ceid.hu

Протягом останніх семи років у європейських медіа періодично виринає проблема свободи слова та атак на незалежні медіа в Угорщині. Концентрація медіахолдингів у руках оточення прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, суперечливі закони про медіа та податок на інтернет опинялися в епіцентрі критики європейських медіа та чиновників ЄС.

У кінці минулого року в країнібула закрита найбільша опозиційна газета Népszabadság, придбана наближеним до Орбана бізнесменом. Офіційна версія власників – газета не приносила прибутків, однак опозиція та громадський сектор заявляв про пряму атаку на медіа зі сторони уряду.

MediaSapiens поспілкувався з Едіт Інотай (Edit Inotai), експерткою  Інституту з євроатлантичних досліджень та колишньою міжнародною редакторкою газети Népszabadság, про становище угорських журналістів та «орбанізацію» ЗМІ.

«Уряд не допускає жодної критики»

Розповідаючи про події в медіасередовищі Угорщини, включно із закриттям Népszabadság, європейські журналісти кажуть про «смерть незалежної журналістики в Угорщині». Це перебільшення чи все дійсно так погано?

Я б не казала про смерть журналістики в Угорщині, але небезпека для вільної журналістики справді існує. Уряд не допускає жодної критики. Влада не цензурує новини, але наближені до неї бізнесмени скуповують газети, видавництва, онлайн-ресурси. Це їхній спосіб тиску – через економічні зв'язки або через власність. Ніхто не ухвалює законів проти критики, оскільки це було би диктатурою. Однак вони набагато розумніші – купують засоби масової інформації, щоб ті були лояльними до них.

Газету Népszabadság закрила не влада, її купив австрійський інвестор, який має хороші відносини з урядом. Я вже не працювала в газеті, коли її врешті закрили. Я пішла звідти, коли ця фінансова група купила газету. Далі я пішла працювати до ділового тижневика, який потім теж купила близька радниця Орбана – Марія Шмідт. Вона сказала мені такі речі, які я не хочу цитувати, але після цього я вирішила залишити це видання. Тому що я не була певна, чи гарантуватимуть мені незалежність.

Офіційно заявлялося, що Népszabadság була закрита з комерційних причин. Це правда?

Ні. Наскільки я знаю від моїх колег (бо я не працювала у газеті протягом останніх двох років), газета була прибутковою до кінця. Це, звісно, важко підрахувати, оскільки це була медіаімперія Mediaworks, а не одна газета, це спільний бізнес із фотовідділом, іншими редакціями, видавництвами тощо. Отже, завжди легко сказати, що газета завдає збитків, але це важко перевірити. І я хочу додати, що коли я починала працювати на Népszabadság в 90-ті роки, газета була надзвичайно прибутковою, і мала багато заощаджень – близько двох мільярдів форинтів (10 мільйонів євро). Однак пізніше ці заощадження зникли, і мені важко зрозуміти, куди. Радше за все, тут мова про неефективне управління цими заощадженнями, хоча воно і виконувалося закордонними власниками.

Чи були зміни в редакційній політиці Népszabadság після її придбання наближеною до Орбана компанією?

На посаду головного редактора призначили колишнього головного редактора бульварної газети Марцеля Мурані (Marcell Murányi) з чітким наміром перетворити газету на менш якісну та більш таблоїдну. Після його призначення ми мали розмову, і він сказав мені, що я не повинна шокувати аудиторію міжнародними новинами. І це було всього за рік до міграційної кризи. Це приклад того, яким він був недалекоглядним. І я не кажу, що за цим існує якась політична мотивація, тут ідеться про непрофесійність.

Коли почалась «орбанізація» ЗМІ

Коли оглядачі обговорюють проблеми з медіа в Центральній Європі, то часто використовують термін «орбанізація» ЗМІ. З чого ця «орбанізація» почалася в Угорщині: вона поступова чи має конкретну точку відліку?

Я думаю, що повна свобода засобів масової інформації, мабуть, була на початку 90-х років. Потім у телебаченні та радіо в середині 90-х років почалась так звана «медіавійна» між двома таборами, які сьогодні присутні в Угорщині: ліві ліберали та консервативні націоналісти. І хто б не був при владі, намагався поставити своїх людей на вирішальні посади. Тому, дійсно, професійна робота була вже неможлива навіть у 90-ті роки. Але тоді медіа могли вижити – просто необхідно було дочекатися зміни уряду.

Коли Орбан програв вибори 2002 року, це був чіткий поворот у свободі ЗМІ. Він був переконаний, що причина його програшу полягає у втраті контролю над ЗМІ. Він контролював лише суспільні ЗМІ, бо до певної міри вони завжди контролювались урядом, хоча і не так сильно, як зараз.

Після програшу в 2002 році він вирішив побудувати власну медіаімперію, плануючи повернення до влади. І навіть у той час, коли він перебував в опозиції, його оточення почало купувати консервативні ЗМІ: телебачення, радіо, газети. І до того часу, коли він повернувся до влади в 2010 році, принаймні половина засобів масової інформації належала людям, близьким до Fidesz (чільної партії під керівництвом Віктора Орбана, яка має дві третини місць в парламенті – MS). Це те, що йому вдалося, коли він був в опозиції. Уявіть собі, що сталося, коли він повернувся до влади.

Як ці перетворення були сприйняті журналістами, і як їх сприймала широка громадськість?

Ви знаєте, що люди зазвичай читають газети, близькі до власних думок. Тож вони просто читають газети, щоб зміцнити свої власні переконання. Наприклад, в 90-х роках була ліберальна газета Magyar Hírlap, яку видавали ліберальні інтелігенти. Потім її купив Габор Силеш (Gábor Széles), людина радикальих поглядів, і вона перетворилася на радикальну газету. Очевидно, що читачі, які не дотримувалися цієї лінії, просто перестали її читати. Деякі журналісти поводяться аналогічно, але це завжди залежить від деяких інших речей, наприклад, економічних умов. Хтось, звісно, піде до редакторів і скаже, що не писатиме певні речі. Але такі газети наголошують, що завжди можна знайти когось іншого, хто працюватиме. Тому журналістів, які погоджуються працювати за таких умов, завжди вистачає.

А як щодо ЄС? Чи були зусилля впливати на цю ситуацію?

Проблема з ЄС у тому, що сьогодні вони мають лише правові інструменти тиску на країну. Існують так звані «заходи щодо порушень», і проти Угорщини вони використовувалися неодноразово, але також їх застосовували й проти інших держав.

Згадаємо ситуацію із законом про медіа – він був змінений у найбільш критичних моментах, після втручання ЄС. Наскільки я пам'ятаю, змінена норма про те, що журналісти повинні видати свої джерела та деякі інші речі. Уряд, як правило, йде настільки далеко, наскільки це можливо. Коли в ЄС виникають певні юридичні проблеми і вони можуть довести їх наявність, то угорський уряд іде на поступки. У багатьох випадках це просто нормативне регулювання.

Але загалом засоби масової інформації не можуть бути під впливом ЄС. Наприклад, в Угорщині спотворені рекламні ринки – всі лояльні до уряду газети забиті рекламою державних компаній. Тому вони не повинні знаходити інші джерела грошей, такі як підписка. І після цього вони говорять про конкуренцію та кажуть, що Népszabadság зникла з економічних причин. Népszabadság наприкінці свого існування читали та купували 40 тисяч чоловік. Найбільша проурядова газета навіть не рахує кількість підписників, і ніхто не знає скільки людей її передплачують – 5 тисяч чи 6 тисяч. І вони вижили, завдяки рекламі. І ЄС не міг втрутитися у це.

Чи залишився в Угорщині взагалі попит на журналістику?

Я вірю, що так, і що з часом буде ще більша потреба в хорошій журналістиці. Ми живемо у світі фейкових новин, і всі про це знаємо. Я думаю, коли ми дійсно хочемо мати освічене суспільство, то повинні мати хорошу журналістику. І у Франції, і навіть в Австрії існують заходи, що передбачають фінансування журналістики державою. Отже, відповідальність держави полягає в тому, щоб підтримувати якісну журналістику. Звісно, у Східній Європі це неможливо уявити, тому що тут держава рівнозначна владі, а так не має бути.

Є ще один момент. Я не дуже вірю, що люди готові платити за новини, вони хочуть споживати все безкоштовно. І я поки не бачу ніяких способів це змінити. Тому нам потрібно знайти джерело фінансування для журналістики. І я думаю, що на європейському рівні треба обговорювати, як підтримувати та тренувати журналістів високого рівня та журналістів-розслідувачів.

«Журналісти дуже поляризовані -

вони не хочуть залишатися посередині»

Які основні моменти тиснуть на журналістів в Угорщині: фізична загроза, економічний тиск або самоцензура?

Я думаю, що це комплексний тиск. Я не вірю в те, що існують фізичні погрози, хоча я знаю про колегу, за яким стежила секретна служба. Потім його шантажували, через що йому довелося співпрацювати з ними. Це існує, але я не думаю, що це поширено.

Найбільш поширеною проблемою є загроза звільнення, якщо ви не будете лояльними. ЗМІ завжди можуть знайти когось, хто замінить вас. Неважливо, наскільки професійні ви, чи яке ім'я маєте – вас можна замінити.

Про самоцензуру – я думаю, це трохи складно. Якщо ти починаєш працювати над газетою, там є певна атмосфера. Ви знаєте більш-менш межі редакційної політики видання і просто адаптуєтеся до ситуації. Крім того, журналісти мають свою точку зору на світ. І ти підеш працювати в газеті, де добре себе почуваєш, де люди думають, як ти. І ти не можеш залишатися посередині. Видання або проурядові, або антиурядові, дуже поляризовані, і це не добре для журналістики.

Чому виникла така поляризація?

Я думаю, що тут відповідальність журналістів, тому що вони не хочуть залишатися посередині. Вони люблять владу і вплив, тримаються певних партій. Отже, якщо би ви працювали в соціалістичній газеті, ви ніколи не критикували би соціалістів. Але і громадськість не хоче мати таку нейтральну журналістику. І це замкнене коло.

Міністри вашого уряду і депутати від партій влади та ультраправої опозиції впевнено розповідають конспірологічні теорії. Вони кажуть про так званий «План Сороса» – низку заходів проти угорців (запровадження євро і тотальна бідність, знищення угорців через медицину, виділення на одного мігранта мільйонів євро), які нібито хоче запровадити американський бізнесмен і філантроп угорського походження Джордж Сорос. Угорські політики подають це, як щось очевидне, що не викликає жодних сумнівів. Наскільки медіа сприяє поширенню цих теорій?

Я думаю, ці конспірологічні теорії про «план Сороса» – це потужний інструмент, який використовує уряд. Якщо ви повторюєте багато разів і у вас є багато рекламних щитів, де сказано, що небо зелене, то через деякий час люди почнуть вірити в це. Тому що це просто накриває вас хвилею. І, на жаль, медіа відіграють провідну роль у цьому, оскільки вони повторюють це повідомлення. Навіть коли критикують це, вони повторюють меседж.

І звісно, я не знаю, скільки людей вірить у це лайно. Але я думаю все більше і більше. Бо вони чують це кожен день. І думають: «ок, якщо це каже телевізор, це каже радіо, то в цьому має щось бути». Для журналіста це дуже складний момент. Я пам'ятаю, коли я була в Німеччині, там обговорювали, чи повинні медіа займатися екстремістськими партіями, або взагалі не повинні писати про них. І та сама дилема тут: чи варто навіть критикувати це твердження щодо плану Сороса, все більше поширюючи цю ідею, або просто проігнорувати це. Але в той же час ви вже не можете це ігнорувати. У будь-якому випадку, люди чують про цей план скрізь.

Отже, ви можете критикувати уряд, ви можете навести слова експертів, або ви можете кепкувати над урядом. Я думаю, що це найкращий варіант – просто глузувати з них і показати, що вони божевільні. Але для розуміння такого гумору вам потрібен певний інтелект. Тож це дуже важко.

 

comments powered by Disqus