Книжки для журналістів: що читати в листопаді

Автор фото - Катерина Толокольнікова

Задощило, засніжило, а ми, як і обіцяли, цього місяця підготували добірку «легших» книжок, на відміну від «важкого» читання жовтня. Якось так вийшло, що принаймні дві книжки-збірки з листопадового огляду — приклади фейсбук-літератури, а ще — хороший подарунок до свят, які вже наближаються.

«І тим, що в гробах», Андрій Бондар («Видавництво Старого Лева», 2016)

Український поет і перекладач Андрій Бондар удруге потішив аудиторію збіркою своєї есеїстики (перша книжка «Морквяний лід» вийшла 2012 року). Тексти, що увійшли до книжки з доволі специфічною назвою (але хай вона нікого не лякає!), хочеться назвати саме есеями. Сам автор зазначав, що всі вони «якоюсь мірою стосуються безпосередніх авторських рефлексій і переживань і позначені "єрессю есеїзму", тобто вкрай індивідуального та індивідуалістичного підходу, а також спробою із цього есеїзму вийти у простір художньої прози».

Крім того, автор образно назвав цю книжку «розтягнутою в часі спробою внутрішньої біографії». Отаке визначення їй чудово пасує. Збірку склали тексти, написані з 2003 по 2016 рік, значну частину яких Андрій Бондар публікував у себе у фейсбуку. Нагадаю, що автора нерідко титрують не лише письменником, а й блогером — у цій соцмережі його читають 25 тис. користувачів.

Історії, розказані автором, — як дуже короткі, емоційні речі, для яких напрошується слово «замальовка», так і довші, в яких він висловлюється з тих чи тих питань (український пацифізм, любов як явище тощо). Окрім того, це підглянуті й підслухані вуличні сценки, історії з життя сусідів Андрія Бондаря — як людей у дачному кооперативі, так і мишей та комарів у власній оселі. А ще спогади про дитинство й родичів, які здаються абсолютно автобіографічними — їм віриш на 100 %. Хочеться сподіватися, що саме такими вони і є. Є тут і своєрідна медіакритика — аналіз радянських мультиків і телесеріалу «Комісар Рекс»…

«І тим, що в гробах» — це понад 40 творів різного ступеню серйозності, з іронією та самоіронією, висновком у кінці, часто написані у притчевій манері. Відчувається, що створено їх у різний час, та авторський стиль тут однаково вправний. Усі історії зі збірки викликають одну емоцію — ніжну усмішку. Й усвідомлення: кожним текстом про нас, українців, автор потрапляє «в десятку».

Раджу вживати ці тексти порціонно — по три — п'ять за раз — й у вас неодмінно з’являться свої улюблені. У моєму випадку есеї також успішно пройшли тест на читабельність у транспорті.

До цієї добірки книжка Андрія Бондаря потрапила насамперед тому, що такі історії хочеться бачити на шпальтах українських ЗМІ. Так, деякі за останні п'ять років узяли за практику друкувати колонки топових українських письменників, але часто це перш за все тексти на злободенні теми. Це вже добре. Чуєте, DW, Gazeta.ua, «Новое время», «День» та «Збруч»? Але, на мою думку, таких текстів у ЗМІ має бути ще більше. Бо деякі з них — може, несподівано, — мають ще й виховний ефект. У кращому розумінні цього слова.

«Заразливий», Йона Берґер («Наш формат», 2015)

Цю книжку професор Вортонської школи бізнесу при Пенсільванському університеті Йона Берґер (Jonah Berger) написав у 2013 році. Того ж року вона посіла друге місце в рейтингу бізнес-книжок «Амазону», стала бестселером за версією New York Times і Wall Street Journal, її переклали 25 мовами. Справді приємно, що книжка доволі швидко з’явилася українською. Адже для видання такої тематики оперативність є критично важливою в нашу інформаційну добу, коли інтернет-технології змінюються чи не щомісяця. До того ж, «Наш формат» підготував доволі якісний переклад.

Йона Берґер понад 15 років досліджує віральний маркетинг і соціальний вплив, а як маркетолог-практик консультує керівників великих брендів (Google, General Motors, Facebook, Estée Lauder, Microsoft, Purina тощо).

У передмові пан Берґер розповідає про те, що прагнув написати книжку, легку для прочитання і зрозумілу широким колам. Тож він відмовився від звичного академічного стилю. Що ж, книжка справді читається легко й при цьому сама себе підтверджує — її написано з перцептивними гачками, а останнє речення розділу спонукає шукати відповідь у наступному.

Йона Берґер стверджує: якщо дотримуватися шести принципів («соціальна валюта», «тригери», «емоції», «суспільство», «практична цінність» та «історії»), можна зробити вірусним будь-який товар або ідею. У цій книжці підкуповує те, що автор наводить справді багато прикладів і водночас попереджає, що кожен випадок — украй індивідуальний, а з кожного правила є винятки. Щоправда, автору варто було б якось — принаймні візуально — відокремити приклади від власних ключових меседжів, бо вони аж занадто «сплетені» між собою, й це погіршує сприйняття.

Людині, яка вивчала соціальні комунікації або має досвід роботи в цій сфері, книжка не відкриє Америки. Читаючи її, часто ловиш себе на думці, що автор каже очевидні речі про те, що привертає увагу людей і змушує їх ділитися інформацію стосовно бренду. Та науковцю вдається всі ці нові, сучасні приклади якісно обґрунтувати й показати їхній вплив — як на громадську думку, так і на прибутки компаній.

Тож книжка «Заразливий» може стати хорошою поживою для мотивації молоді, охочої працювати у сфері маркетингу чи реклами. А ще — захопливим чтивом для студентів цих напрямків, які в Україні переважно вчаться за застарілими підручниками. Також «Заразливий» зможе багато чого пояснити бізнесменам, для яких незрозумілі причинно-наслідкові зв’язки успіху чи провалів певних рекламних компаній. Українські стартапери, не проґавте!

«Перехожі», Богдан Логвиненко («Видавництво Старого Лева», 2016)

Цього року в українського журналіста й у минулому музичного менеджера вийшло аж дві книжки. Перша — Saint Porno — являє собою одну «розширену» історію з інтернет-проекту «Перехожі». Натомість другу склали понад сто текстів із подорожей автора до Таїланду, Лаосу, В'єтнаму, Малайзії та Сінгапуру в 2014–2015 роках. Нагадаю, ініціатива видати ці історії книжкою належить видавництву, яке також випустило дві збірки інтерв’ю інтернет-видання The Ukrainians. Тож можна констатувати зацікавленість «ВСЛ» у таких проектах.

Богдана Логвиненка так само, як і Андрія Бондаря, називають блогером: його фейсбук-сторінку читають близько 20 тис. осіб. У цій книжці він розповідає про людей, яких зустрів у п'яти азійських країнах — часом випадково, адже подорожував автостопом, а колись за домовленістю, бо ж за його фейсбуком стежить багато українців, які на момент подорожі працювали або відпочивали в Південно-Східній Азії.

Автору вдається писати дуже розважливо, просто й водночас захопливо. Це зрозуміло вже з передмови, а історії лише підтверджують це. Втім, усі вони хоч і написані в одному впізнаваному стилі, «на ходу», а проте не однаково цікаві.

Богдан Логвиненко пише про людей крізь власне сприйняття — це не їхні монологи, як у відомого блогера Брендона Стентона, чий проект Humans of New York має послідовників по всьому світу й вийшов уже трьома книжками. Проте Богданові вдається передати власне враження від людей, створивши яскраві портрети, які, до того ж, виглядають об’єктивними — наскільки це взагалі можливо. «Перехожі» читаються на одному подиху й, на мою думку, є значно кращою книжкою за Saint Porno (написаної як сповідь молодої українки, яка знімається в порно).

За словами автора, всі фотографії для «Перехожих» були зроблені на смартфон. У видавництва вийшло гарно представити їх у книжці. Та й узагалі видання вийшло красивим, із категорії подарункових. Тож зможе стати презентом для тих, хто любить подорожувати або, навпаки, все ще не наважився на далеку мандрівку, а також зневіреним у тому, що фейсбук-дописи можуть бути видані книжкою.

Улітку Богдан Логвиненко повернувся до журналістики й запустив видання про подорожі Україною Ukraїner. Тож, мабуть, можна очікувати, що колись вийде книжка з історіями перехожих, яких він зустрів у рідній країні. Впевнена, охочих її придбати — попри те, що всі тексти є в мережі, — не бракуватиме.

Усі книжки люб’язно надані на огляд видавництвами «Наш формат» та «ВСЛ».

comments powered by Disqus