Книжки грудня: час шукати подарунки

Фото: metro.co.uk / Getty Images

Осінь пролетіла вкрай швидко, й ось уже надворі морози й саме час вибирати презенти до зимових свят для рідних, друзів та колег. Сподіваюся, ніхто з моїх читачів не сумнівається в тому, що книжка – найкращий подарунок?

Що стосується художньої літератури – прози та поезії – то тут у кожного свій смак і не догодити, на жаль, легко. А MediaSapiens традиційно пропонує варіанти з якісного нон-фікшну. Із ним шансів вгадати більше.

Найпростіший варіант – обрати хорошу збірку інтерв’ю. На щастя, їх в Україні все активніше видають. Ми вже розповідали про декілька в попередніх оглядах (наприклад, про «The Ukrainians»).

У цьому ж нагадаю, що в журналістки й літературної оглядачки Ірини Славінської вийшло дві частини «Історій талановитих людей» (видавництво «Брайт Стар Паблішинг», 2014 та 2015 роки).

Кожен зі співрозмовників Ірини – журналістів, письменників, митців, активістів – розповідає одну чи декілька історій зі свого життя. Загалом Ірина Славінська записала 22 героїв. Певною мірою всі ці історії ще й мотивують – тобто якраз те, що треба для початку року.

Кому дарувати: будь-кому. Медійникам ця книжка може розкрити якісь незнані грані відомих людей, а читачам інших професій – дізнатися про нових інтелектуалів, за якими можна стежити.

Ще один варіант із когорти збірок інтерв’ю – книжка «Ціна питання: 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу» (Laurus, 2016). Молодий літературний критик поговорив із більш ніж 20 людьми, які працюють зі словом – прозаїками (Винничук, Улицька), поетами (Кіяновська, Калитко), перекладачами (Стріха, Чандлер), видавцями (Лаврова). Причому не лише з України, а й із інших країн. Більшість текстів виходили у виданні Insider, шість – не публікувалися раніше ніде, зокрема й розмова з відомим російським літератором і лектором Дмитрієм Биковим. Крім того, всі розмови подаються в первісній, не скороченій редактором версії. Інтерв’ю були записані в 2014–2016 роках, – переломний час для України, тому вони – не лише про літературу, а й політику, війну та, що найголовніше, про зміни в свідомості суспільства. Ці розмови захоплюють. І хоча Євгеній Стасіневич зазначав, що це заслуга виключно спікерів, його питання часом не менш цікаві за відповіді. А те, що не всі з інтерв’ю доступні в мережі, безперечно, додає книжці вартості.

Кому дарувати: поціновувачам творчості українських письменників та друзям із літературної тусовки (перевіривши, чи немає її у їхніх книжкових шафах).

Truman Capote «In Cold Blood»

Легендарна книжка американського автора «З холодним серцем» (у російському перекладі – «Хладнокровное убийство») стала однією з законодавців нон-фікшн роману / документальної прози. У листопаді 1959 року в Канзаському селищі була жорстко вбита родина фермера Клаттера, яку любили й поважали всі сусіди. Убивці застрелили батька, матір і двох дітей, та нічого не вкрали. Прочитавши про цей випадок у New York Times, богемний автор вирішив поїхати на місце злочину й написати репортаж . У цю пригоду від узяв із собою подругу дитинства – письменницю Гарпер Лі, яка здобула всесвітню славу завдяки роману «Вбити пересмішника». Збирання коментарів сусідів, поліції, перечитування й переслуховування всього можливого матеріалу, врешті – знайомство з двома підозрюваними й потім засудженими до смертної кари.

Журналістське розслідування Трумена Капоте розтягнулося навіть не на місяці, а на роки – документальний роман вийшов друком у 1965 році. Убивсто Клаттерів і досі на слуху ще й через два голівудські фільми про цю історію – «Капоте» та «Дурна слава».

Сам автор стверджував, що в романі правдиве кожне слово, хоча спростування цього з’являлися в американський пресі й кілька років тому. Надто вже резонансна справа, надто вже гучну славу здобув Капоте після виходу цієї книжки. Та нині вже варто облишити всі підозри й просто прочитати цей роман – написаний неймовірно майстерно, тонко й стильно. Занурившись у цю історію, може, не так фактологічно, як психологічно, Трумен Капоте написав шедевр, заснований на реальній історії. Що й тепер – найбільший тренд.

Кому дарувати: поціновувачам американської літератури, які читають в оригіналі. Просто тому, що після виходу українського перекладу Володимира Митрофанова («Молодь», 1970) перевидань не було, а російський («Азбука», 2004) в українських магазинах уже, схоже, розкуплений.

Ростислав Семків «Як писали класики» («Pabulum», 2016).

Перша книжка новоствореного видавництва, яке спеціалізується на нон-фікшні, – ще та цукерочка. Дуже симпатичний дизайн (обкладинка, папір, закладка) і верстка (підкреслення, ляпки,  шрифти) – це те, що впадає в око одразу. Але найприємніше – це зміст. Доцент Могилянської академії, літературознавець, видавець та в.о. директора Українського Інституту книги пан Семків зібрав поради сімох письменників зі світовим ім’ям про те, як писати хорошу літературу. Це Агата Крісті, Джордж Орвелл, Рей Бредбері, Курт Воннеґут, Мілан Кундера, Умберто Еко та Маріо Варгас Льоса.

Ясна річ, автор – більш ніж компетентний у темі. Він додав до власне порад літераторів не лише цікаві факти з їхніх біографій, а й власний аналіз їхньої творчості й методу та заодно перевірив, чи дотримуються вони власних порад. Як це й можна було передбачити – далеко не завжди :)

Книжка «Як писали класики» – це майстерна публіцистика, написана жваво, доступно й навіть весело. Мабуть, кожен знайде в переліку письменників, включених до книжки, цікавих йому. Мені ж пощастило: з цієї сімки п’ятеро – мої улюбленці. Отримавши величезне задоволення від читання, я тримаю кулачки за те, що буде книжка «Як писали класики – 2».

Кому дарувати: журналісту, який мріє (можливо, потайки) колись написати талановитий художній твір. А отже, кожному журналісту :)

Книжка літературознавця та письменника Олександра Михеда «Бачити, щоб бути побаченим: реаліті-шоу, реаліті-роман та революція онлайн» (ArtHuss, 2016), яку він презентував на Форумі видавців, – із категорії доволі специфічного читання для вузького кола.

Як уже окреслено в назві, ця важкенька й стильно зверстана книжка складається з трьох частин, які розповідають про різні й водночас дотичні явища. Перша – це культурологічний нарис про історію реального телебачення (з 1940-х років) та найвідоміші формати реаліті-шоу. Друга – науково-популярна розвідка про феномен реаліті-роману – не дуже поширеного жанру, який, на думку автора, виник під вливом телевізійних реаліті. В основу цього розділу лягла дисертація автора. А третій, найкоротший, про явище стріму, для якого пан Михед узяв декілька інтерв’ю в українських медійників.

Цими трьома темами автор займався десять років, за які у сфері інформаційних технологій та медіа змінилося дуже багато, – й він це визнає. Як мінімум, глобально поширилися соціальні мережі, але й реаліті-шоу не зникли. Не лише з українських розважальних каналів, а й із топових західних. Тож його книжка залишається актуальною.

За обсягом зібраного матеріалу це підручник. За стилем – ні. Видається, що цю книжку коректніше називати дослідженням. І варто читати як тим, хто не знає нічого про історію реального телебачення, так і тим, хто його вивчає. Однак є одна умова – лише якщо ви справді зацікавлені в темі. Бо там – сотні фактів із історії телебачення різних країн світу з першокласних джерел, доступ до яких автор отримав у Канзаському університеті. І водночас – увага до української практики (інтерв’ю з продюсерами та учасниками телешоу) та бажання все це науково осмислити. Останнє, проте, видається не дуже реальним тоді, коли постійно виникають нові технології, формати і шляхи взаємодії з аудиторією… У такому світі живемо. Але сама спроба гідна похвали.

Кому дарувати: викладачам медійних дисциплін та друзям-аспірантам – книжка проілюструє, яке «друге життя» може мати їхня робота.

«Джеремі Кларксон та світ довкола» («Видавництво Старого Лева», 2015).

До книжки увійшли колонки відомого британського журналіста, екс-ведучого автомобільного телешоу Top Gear Джеремі Кларксона. Він їх регулярно – щонеділі – писав для газети Sunday Times. Сюрприз у тому, коли вони були написані. Це тексти 2001–2003 років. Тож трошки дивує, що видавництво звернуло на них увагу через більш ніж 10 років. Частина історій навіює приємний сум за часом без смартфонів… Однак більшість розмірковувань пана Кларксона – про речі, які не застарівають. Людські риси, бюрократична машина, стосунки – дружба і шлюб. Його тексти дуже яскраві – і, звісно, неполіткоректні, як і їхній автор, якого неодноразово звинувачували в расизмі. Тож колонки насамперед вражають свободою висловлювання, яку авторові дало видання. Нині Sunday Times, мабуть, була би суворішою. Тексти зі збірки читаються легко і змушують сміятися – це той англійський гумор, який буде зрозумілий усім. До того ж, книжка вийшла у справді хорошому перекладі Андрія Маслюха.

Кому дарувати: усім. Водночас, це хороший варіант подарунку для тих, кому його дівчатам часом важкувато вибрати: чоловікам середнього віку, технічним працівникам медіа і любителям автомобілів.

До зустрічі в січні, коли говоритимемо про читання на свята!

 

comments powered by Disqus