Новаторський підручник про «мінне поле» релігійної журналістики

Фото: urbanist.today

Професорка Алла Бойко здійснила свій давній задум і зробила документальну заявку на включення дисципліни «Релігійна журналістика» до навчальних планів державних вишів України. Її підручник — результат багаторічного академічного та польового освоєння цієї складної, контроверсійної та конфліктної сфери.

Алла Бойко — доктор філологічних наук, професорка. Викладає на кафедрі соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Випустила докторську монографію «Преса православної церкви. Культура. Суспільство. Мораль» (Дніпропетровськ, 2002), посібник «Періодичні видання православної церкви в Україні кінця ХІХ — початку ХХ ст.» (Київ, 2004), тексти лекцій «Релігія в мас-медіа України» (Київ, 2009). Виступає як оглядачка і публіцист у релігійних і світських ЗМІ. Під час закордонних мандрівок збирає колекцію релігійної періодики різними мовами, авторську фотоколекцію релігійних споруд із України, Європи, Росії, Австралії. 2013 року стажувалася у Ватикані, де опрацювала архів релігійних видань української діаспори.

Попередніми спробами національних посібників із релігійної журналістики є видання «Практическая журналистика» (Одеса, 2001) Петра Павлюка та «Церква і медіа. Сім кроків до порозуміння» (Олександрія, 2012) Світлани Бабинської, Юлії Завадської, Мар'яни Карапінки та Олени Кулигіної.

У посібнику Петра Павлюка бачимо протестантський підхід до соціальної комунікації з пріоритетом писаного слова над зображенням, тяжінням до описовості й публіцистики. Заклик автора у якійсь перспективі писати для світських ЗМІ — радше мрія. Він не бачить аудиторної ніші для християнської тематики в національній пресі та осмислює шляхи грантової підтримки церковною спільнотою «своїх» авторів.

Молодий колектив другого посібника тоді працював у редакції Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ) — проекту Українського католицького університету. Їхнє дітище — блискучий і дотепер неперевершений на пострадянському просторі довідник із церковного піару. «Церква і медіа» вже показує специфіку трьох гілок християнства щодо суспільної комунікації, виходить із передових прецедентів взаємодії українських християн із нецерковними медіа.

Алла Бойко йде далі, розробляючи дисципліну з журналістського висвітлення всіх релігій, представлених в Україні. Вона виходить із позиції однакової поваги та уваги до різних релігійних традицій. Підручник містить і її авторську програму з «Релігійної журналістики» для державних вишів.

Пані Бойко аналізує ширший спектр аспектів релігійної журналістики. Першою з названих вище авторів вона відштовхується від місця релігійної тематики в національних, а не власне релігійних / релігієзнавчих медіа. Те, що у 2001 році здавалося майже безнадійною справою — постановка питання про дотримання світськими виданнями журналістських стандартів щодо релігійної тематики — у підручнику пані Бойко подається як нагальна та безальтернативна необхідність.

Церковне / релігійне, релігієзнавче, світське знаходить тут своє місце. Це релігійна інформація в суспільно-масових та суспільно-політичних ЗМІ, релігійні медіа в Західній та Східній Європі, США, Російській Федерації. Українська ситуація очікувано розглянута у двох вимірах: медіа основних конфесій плюс атеїстична преса та релігійна проблематика в національних ЗМІ. Останні авторка аналізує з позицій того, чи дотримуються вони редакційної відповідальності, чесності й незалежності, справедливості як професійного стандарту, збалансованої подачі суперечливих аспектів теми, відстороненості й багатоманітності поглядів, правдивості й точності, служіння інтересам суспільства як фахового пріоритету, підходів до висвітлення етноконфесійних проблем.

Перевагами книжки є прозора мова, зрозумілий стиль, що вкрай важливо для видання, зорієнтованого на студентів. Це особливо впадає в око, коли після її дружнього до читача тексту переходиш до (авторчиного ж короткого конспекту) книжки «Академічне релігієзнавство» в додатках.

Наскрізною ідеєю книжки є заклик до журналістів не судити й не дискримінувати релігійних осіб та їхніх громад, а вивчати й висвітлювати, сприймати вірян як співгромадян (sic!) і повноцінних людей. Для цього варто «надати можливість висловитись і прокоментувати процеси та явища самим релігійним представникам» (с. 221); «вживати ті слова, якими вони називають себе» (с. 226). А це ж, на хвилинку, вимагає, щоби журналіст відмовився від зверхньої, маніпулятивної позиції по відношенню до фігурантів і реципієнтів публікації про релігію. Водночас, наголошує науковиця, «ми не відстоюємо ідею клерикалізації мас-медіа України і не закликаємо засоби масової інформації до пропагування релігійно-філософських поглядів різних конфесій» (с. 256).

Найбільше задоволення від читання приносять іронічні шпильки: «Улюблена тема газетярів – розповіді про “зомбування” членів НРР [новорелігійних рухів]. “Запрограмовані” й “позбавлені волі” сектанти мандрують газетними шпальтами із “промитими мізками”, накопичуючи сили для вирішального удару по засадах нашої державності. Зрозуміло, “за ними хтось стоїть”» (с. 223). Де почали по-доброму жартувати, віримо, там перестали ненавидіти й зневажати.

У вступній частині авторка оригінально перетлумачує поняття «цікавого»: «Українські журналісти лише починають підходити фахово до висвітлення релігійних проблем, тому поки що цю тематику в медіа подано неповно, непереконливо, іноді із прикрими помилками. Нарікають на працівників ЗМІ і віруючі, і науковці-релігієзнавці. Як результат, — аудиторія не сприймає інформацію про релігію, оскільки вона публікується не професійно, отже, не цікаво; журналісти не пишуть про релігію, оскільки аудиторія не зацікавлена в цій темі» (с. 4). Звісно, таке визначення знаменує оте постпостмодерне (і постсекулярне?) «повернення релігій», що його постулює пані Бойко на подальших сторінках. Вона намагається не залишати ґрунту для найочевиднішого контраргументу світської спільноти: «Нам не цікава релігійна тематика лише тому, що вона релігійна. Крапка. І як би там не намагались “приготувати” релігійну “вівсянку”, ми є переконаними прихильниками секулярних “біфштексів”. У нас просто немає потреби в такій інформації». І якщо читач не закриє книжку / файл на цій сторінці, далі буде ще цікавіше.

Незважаючи на тверду позицію щодо сучасної суспільно-політичної кризи в Україні та за її межами, авторка критикує політизацію релігійної сфери та церковних видань. Водночас здається дискусійною фраза, що «взаємозв'язок і взаємовплив релігії й політики —  проблема, яка існує вже кілька століть, проте про релігійно-політичну журналістику можна говорити лише починаючи із ХІХ ст.» (с. 19). Здається, попередні тисячоліття задокументованої історії людства не показують часу, коли людські спільноти обходилися без а) релігії, б) політики та в) не вирішували би проблеми їхньої взаємодії. І що таке «релігійно-політична журналістика», яка з'явилася в ХІХ столітті — часі очікуваної багатьма європейськими інтелектуалами Смерті Релігії під ударами Розуму та Прогресу? Бо політична тема присутня і в памфлетах Лютера, і в La Gazette під редагуванням кардинала Ришельє.

Можна лише привітати тези про те, що «духовенство не може заохочувати вірних спонсорувати закупівлю зброї» і що «основу так званих релігійних війн завжди покладено політичні або економічні (майнові, фінансові) інтереси» (с. 54).

Історичні контексти, аналогії та паралелі — річ безмежна й непроста. Ну наприклад: «Не будемо занурюватись в історію, в якій були різні форми співіснування церкви і влади. У даному контексті згадаємо про теократичні держави. Найбільш удалим можна вважати існування Ватикану. Досвід ХХ–ХХІ ст. свідчить про спроби створення держав на релігійній основі, наприклад, “Ісламська держава”» (с. 33). Що значить «вдалий»? Для юдеїв, православних і протестантів середньовічний Рим асоціюється з чимось на штиб нічного кошмару. ІДІЛ із його демонстративним насильством і теологією есхатологічної войовничості теж не варто згадувати без необхідних коментарів. Або: «Після перевороту [2014 року] росіяни почали видавлювати та знищувати [в Криму] все українське і кримськотатарське: культуру, літературу, символіку... Було завдано удар по міжконфесійному устою, бо наш релігійний світ завжди був недоторканним. Навіть за часів кримського ханства» (с. 38). Один із найвидатніших діаспорних істориків України Іван Лисяк-Рудницький писав про набіги кримських татар як про найбільшу біду українського середньовіччя (двотомник «Історичні есе», Київ, 1994). Толерантність і повага не означають простого забуття.

Не можна оминути й успадкованого з того-таки ХІХ століття стереотипу про «непримиренний конфлікт» віри та (природничої) науки. «В атеїстичних виступах дуже поширеним є звинувачення церкви в гальмуванні, критиці або навіть знищенні науки й науковців. При цьому “забувається”, що довгий час наука і писемність розвивалась у монастирях або духовними особами» (с. 46). Нагадаймо також, що рабиністичний юдаїзм уже на початку нашої ери став релігією науковців (дослідників біблійного тексту та єврейської традиції), історично явище університету народжується всередині католицької Європи (в Болоньї), а протестанти, зробивши внесок і у високу інтелектуальну культуру, здобули всесвітнього успіху як промоутери масової, народної просвіти.

Коментарів потребує й наступна цитата: «Проте різні релігійні організації і в ХХ–ХХІ ст. виступають проти окремих наукових сфер і досліджень. У ХХ ст. представники духовенства виступали проти теорії Ч. Дарвіна та її популяризації, проти засвоєння космосу, проведення медичних досліджень на людях і тваринах тощо. ХХІ ст. принесло нові виклики для церкви. Йдеться про генну інженерію (клонування), певні дослідження у сфері генетики» (с. 46). А які ж дослідження заохочують віряни? Яку науку схвалюють і фінансують, якою займаються? Історично наука — це гуманітарне знання (філософія), й лише індустріальна революція в абсолютистській Англії перетлумачила науку як природниче, утилітарне знання (science). Усупереч уявленню про давніх греків як творців природничих наук, єдиний закон, який зберігає чинність дотепер, там відкрив Архімед. Усю нашу еру й дотепер наука (переважно) розвивається в християнських країнах. Не можна не похвалити авторчину критику окультного змісту світських ЗМІ — гороскопів, реклами екстрасенсів, знахарок і цілителів.

Хочеться закликати проти героїзації релігійної ситуації в Україні на кшталт: «Такої складної суперечності релігійного життя, його невизначеності, як це має місце нині в Україні, певно що не має жодна країна світу» (с. 287). А з чим порівнюємо? Україна та пострадянський простір перебувають на межі відомого «вікна 10/40» — північної Африки, ісламського світу та Індокитаю. Так от міжрелігійні конфлікти там (усе ще?) є (сумним) різновидом норми. А в Україні маємо 1) цивілізовану / європейську траєкторію секулярного суспільства, 2) найповнішу в пострадянському контексті реалізацію свободи совісті в громадському просторі в умовах 3) реального релігійного та конфесійного плюралізму та доволі справедливої змагальності релігійних спільнот. І ці суспільні процеси мусять знаходити адекватне висвітлення у ЗМІ.

Видавничий та поліграфічний рівень, звісно, залишає бажати кращого. КНУ імені Тараса Шевченка отримав права на видання, однак університетському видавництву варто було б укласти більше старання й уваги в цей том. Безсумнівно, книжка демонструє поступ порівняно з приголомшливо низькою культурою багатьох навчальних (і грифованих) видань, які виходять у нашій країні. А підручник — це ж навчальне видання: еталон, зразок, довідник. Може, й для не одного покоління. Тут навіть не зазначили про «авторську редакцію». Виходить, видавництво КНУ відповідає за те, що в написах латинкою часто зліплено слова: «Santa Croce» разом чи окремо (с. 229–230), не виправлено термінологію (п'ятидесятники замість п'ятдесятників), переселенців із Криму й Донбасу названо біженцями.

Наведені ілюстрації та статистику варто датувати, а також точніше «приземляти» в текст: скриншоти «шапки» офіційної ватиканської газети L'Osservatore Romano знаходимо двічі, але не там, де про неї згадує оповідь.

Турбота про читача вимагає змісту на початку (навігація в електронному примірнику завжди складніша, ніж у паперовому), посторінкових посилань (студентом не пам'ятаю в себе звички вишукувати в бібліографії цитовану позицію), написання імен (а не лише ініціалів) згаданих осіб (текст не показує послідовності в цьому моменті), пояснень до ілюстрацій.

За словами авторки, до книжки не ввійшло те, над чим вона працює далі: комунікативні (маніпулятивні) технології різних релігійних організацій (РПЦ, УПЦ МП), участь різних церков у політичному протистоянні, величезний масив архівних матеріалів про духовенство кінця ХІХ — початку ХХ ст. І перших років радянської влади.

comments powered by Disqus