Для танго потрібні двоє: чи є взаємодія між освітянами та медіаіндустрією?

Наталія Стеблина та Наталя Габор, Автор фото: Надія Федорова

28 жовтня MediaSapiens опублікував матеріал «Журналістська освіта в Україні: чи реально “підірвати систему зсередини”?», що стосувався першої частини загальноукраїнської конференції «Журналістська освіта в Україні: що маємо і куди рухаємося?», організованої ГО «Детектор медіа» за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії. Тоді про ключові проблеми журналістської освіти та можливі шляхи їх вирішення дискутували Діана Дуцик, Олег Шаров, Євген Федченко, Ігор Балинський, Тетяна Кузнецова та інші.

Нині, у другому матеріалі, MediaSapiens продовжує заданий вектор, але цього разу ми зосередимося на проблемах взаємодії журналістської освіти та українського медіаринку.

Раніше директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Різун в інтерв’ю MediaSapiens зазначив, що «медіаіндустрія не робить запиту освіті щодо того, яких фахівців вона потребує». Водночас, таку думку активно заперечував директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко в рамках свого виступу на вищезгаданій конференції 25 жовтня, де неодноразово заявляв, що співпраця між освітянами та медіаринком відбувається на багатьох рівнях. 

Що думають про цю взаємодію представники регіональних вишів, а також таких медійних компаній та організацій, як «Укрінформ», «1+1 медіа», «Радіо Свобода», «Україна» та Незалежна асоціація телерадіомовників? Про це — нижче.

Результати дослідження

Журналістка та членкиня дослідницької групи ГО «Детектор медіа» Оксана Піддубна представила результати анкетування представників 39 редакцій (радіо, газет, телебачення й інтернет-видань) у п'яти областях України (Львівській, Одеській, Вінницькій, Сумській та Запорізькій), проведеного в рамках дослідження ГО «Детектор медіа» стану журналістської освіти.

Оксана Піддубна, журналістка та членкиня дослідницької групи ГО «Детектор медіа»

До уваги бралися ЗМІ не лише обласного, а й локального рівня, розповідає журналістка. 69,2 % опитаних представників індустрії — старші 30 років. 51,3 % — чоловіки. Пропонуємо до уваги ключові тези, детальніше з висновками дослідницької групи можна ознайомитися за посиланням у розділі «Журналістська освіта очима медіаіндустрії».

  • 51,3 % опитаних респондентів самі не мають журналістської освіти, здебільшого вони здобули спеціальність істориків, педагогів та філологів. І лише одна людина (з двадцяти трьох) визнала це «суттєвим ускладненням для своєї професійної діяльності» як журналіста.
  • Із 48,7 % опитаних, які мають профільну освіту, 41,4 % вважають, що це стало перевагою для їхньої кар’єри.
  • 35,9 % респондентів заявляють, що в їхній редакції працює «меншість» людей із журналістською освітою. «Практично немає» таких фахівців у 17,9 % редакцій. Водночас «переважною більшістю» людей із журналістською освітою укомплектовані 30,8 % закладів, абсолютною більшістю профільних журналістів може похизуватися лише 15,4 % ЗМІ.
  • На запитання, чи варто журналісту мати фахову вищу освіту, ствердно відповідають 46,2 % працівників галузі. Та наразі самою якістю такої підготовки журналістів задоволені всього 7,7 % опитаних нами респондентів. Беззаперечним лідером журналістської освіти, на думку працівників галузі, є Києво-Могилянська академія: за неї свої голоси віддали 25,6 % респондентів. 23 % вважають найкращим Київським національний університет імені Тараса Шевченка і 20,5 % — Український католицький університет.
  • Що ж журналісти-практики відносять до вад профільної освіти? Головним чином це «архаїчність, сконцентрованість на теоретичних знаннях, відсутність достатніх знань та навичок у викладацького складу, застаріла або взагалі відсутня технічна база, глибока корумпованість, наявність у навчальній програмі низки непотрібних предметів», «поверхове засвоєння навичок монтажу, відео- та фотозйомки», «відірваність від реальних умов роботи», «слабкий конкурсний відбір».
  • На запитання, яких конкретно знань та навичок бракує в журналістській освіті, редакції в 33 % випадків просто використовують формулювання «практичних». Інші ж додають: «умінь із пошуку та підготовки матеріалів», «опору маніпуляціям», «перевірки джерел», «мовної підготовки», «системності, дисциплінованості, такту», «знання сучасної термінології», «основ дикторської майстерності», «вміння якісно вести інтерв’ю», «роботі з соцмережами», «володіння новітніми форматами подачі інформації», «навичок спілкування з людьми із малозахищених верств населення», «гарного знання іноземних мов», «літературного рівня», «розуміння, що таке журналістика».

Освітяни

Завідувачка кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Любов Василик розповідає, що за фахом працевлаштовується близько половини їхніх випускників, хоча офіційної статистики кафедра не має. Найбільша проблема, на її думку, полягає в тім, що велика частина випускників іде в піар, SMM, веде сайти комерційних структур, тимчасом як дуже малопопулярним є жанр журналістського розслідування, котрий обирають одиниці. «Молодь дуже легковажно уявляє собі журналістику. Багатьох дуже приваблюють телеканали», — підсумовує вона.

Любов Василик, завідувачка кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича 

Причину такого ставлення декан філологічного факультету УжНУ Галина Шумицька вбачає в дуже юному віці вступників. За її словами, студенти приходять до вишу ще невизначеними дітьми, яким переважно 16-17 років, а тому говорити про скорочення терміну навчання журналістики некоректно, оскільки у студента має формуватися світогляд: «Зауважу, що ми би могли говорити про два чи три роки навчання, якби до нас приходив студент у 20-21 рік, якби це була цілком сформована доросла людина, як це є за кордоном. Дивна якась дискусія виходить: це все одно що замісити тісто, вкинути туди всі інгредієнти, але не дати того необхідного часу, протягом якого це тісто має підходити».

Вона також зазначила, що зв’язок їхнього вишу з медіаіндустрією був справді дуже слабким. Та коли він почав нагадувати прірву, в університеті вирішили створити спеціалізований структурний підрозділ — медіацентр УжНУ, який тепер співпрацює щонайменше з десятком інтернет-видань. Це дало змогу налагодити постійний зв’язок із місцевою медіаіндустрією: ЗМІ звертаються до вишу з проханням порекомендувати студентів старших курсів для роботи чи стажувань.

Галина Шумицька, декан філологічного факультету УжНУ 

Нині, вважає вона, якщо говорити глобально, освітянам та ринку бракує реального діалогу й готовності брати на себе відповідальність: «Доки представники медіаіндустрії будуть вказувати на відсутність практики серед освітян, а освітяни будуть вказувати пальцем на міністерство, то проблема не вирішиться. Тому я вважаю, що спроба нашої бесіди — фантастична, актуальна, корисна. Її треба продовжувати, треба садити сюди представників міністерства, бо тільки тоді ми зможемо з цієї патової ситуації вийти». На думку пані Шумицької, великою проблемою в контексті взаємодії з ринком є те, що працедавці експлуатують студентів журфаків, беручи до себе першокурсників: «Він виконує йому роботу за копійки, досвідчений журналіст-практик не буде працювати за такі гроші, а тоді через два-три роки, коли цей студент нічого не мав змоги навчитися, починає кивати на мене пальцем, мовляв, що ж ти там його навчила. А я не мала змоги його навчити».

«Ми як освітяни знаходимося десь між молотом і ковадлом. Молот — це медійний ринок, тому що після нас він ще доковує наші кадри, і тому що він постійно нас кує по тім’ячку, мовляв, ви те не так зробили, те не так зробили. З іншого боку — ковадло, яке, на жаль, звідси пішло, — це Міністерство освіти, участь якого тут не менш цікава і важлива, тому що якщо медіаринок потребує універсального журналіста, тематичну спеціалізацію, і ми, можливо, хотіли би це все дати, то, по-перше, міністерство накладає свої обмеження різними ступенями, і, по-друге, є ще холодна вода, яка в цьому ковальському процесі теж присутня, — це наші рідні університети. Вони нас постійно охолоджують: немає грошей для практиків, ви просите грошей для практиків? Так вас скорочення чекає, про що ви говорите?» — розповідає доцентка кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Наталя Габор.

Наталя Габор, доцентка кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка 

Зрештою викладачі вишу намагаються вирішити проблему через майстер-класи, проводити які запрошують випускників. Попри це, за словами пані Габор, медіаринок, замість сприяти процесу та розвивати партнерство, лиш постійно нарікає: «Розумієте, для танго потрібні двоє, а в нас виходить, що наша співпраця виглядає так: ми готуємо, вони споживають, мають до нас претензії. Це, знаєте, як у сім’ї, коли батько завжди правий і завжди має претензію до мами, яка, бідолашна, виховує сама і завжди не так виховала. Тому хотілося би співпраці».

Окремого питання, проблеми оцінки кваліфікації викладача, торкнулася викладачка факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського університету імені Іллі Мечникова Наталія Стеблина. «Наразі немає жодного рейтингу, за яким би оцінювалася кваліфікація викладача. Є вимога мати науковий ступінь чи певну кількість публікацій, але, на жаль, оця ключова проблема кваліфікації взагалі ніде не лунає», — наголошує вона.

Наталія Стеблина, викладачка факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського університету імені Іллі Мечникова 

Пані Стеблина вважає, що вкрай важливо перемкнутися з формальних ознак на зміст. «Ми, наприклад, нещодавно здали в міністерство десять грубезних тек із різноманітними документами: хто стикався з акредитацією, той знає, що це таке. Фактично я думаю, що всі ті 39 вишів теж здали ці десять тек, і вони відповідають вимогам, які до них висуваються. Але мені здається, що цього недостатньо. Нам із вами було би дуже важливо зрозуміти, що саме має бути змістом. І оцінювати зміст, а не форму. Тому що практики — це класно, але практики бувають різні. Те ж саме стосується теоретиків», — пояснює викладачка.

Медіаіндустрія

Головний редактор Головної редакції новинного сайту Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» Євген Якунов виокремив три конкретні прохання до представників вишів:

1) впровадження дисципліни, яка би виховувала у студенті комунікатора, давала розуміння, як розговорити людину, організувати собі коло інформаторів. Тобто навчання психології інтерв’ю;

2) забезпечення розуміння контексту — тобто обізнаності в конкретній темі;

3) навчання теорії та практики конструювання матеріалу.

На думку головної редакторки українського бюро «Радіо Свобода» Інни Кузнєцової, найбільшою проблемою у вишах є те, що там викладають журналістику як науку, а не журналістику як фах. Зі слів пані Кузнєцової випливає, що «Радіо Свобода» активно співпрацює з вишами, особливо протягом останніх семи років, оскільки має організований потік студентів, що приходять на практику. Саме з них медіа найчастіше відбирає для себе працівників, яких, таким чином, поступово «виховує». На думку пані Кузнєцової, все дуже індивідуально, залежить від бажання окремого студента, і часто не корелюється з престижем вишу: «Буває дуже слабенькі приходять із Могилянки, а буває, що дуже сильні приходять із регіонального вишу, навіть не з обласного центру. Дехто з регіональних вишів приїздить тричі до нас на практику, чотири рази, рік у рік. Декому ми змушені відмовляти, коли бачимо, що людина помилилася в професії».

Євген Якунов, Інна Кузнєцова та Валентина Левицька

«Коли до нас приходять молоді журналісти чи практиканти, я їм кажу, що журналістика — це не та висока творчість, яку вам хтось обіцяв чи, можливо, ви самі собі намріяли, — розповідає керівниця проекту «События. Утро» телеканалу «Україна» Валентина Левицька. — Журналістика — це ремесло: щоденне, складне, кропітке, до поту, до сліз, і ваше завдання — оволодіти всіма прийомами цього ремесла. Багато хто одразу це розуміє і ставиться до журналістики без зайвої екзальтованості, це допомагає. Ті, хто шукає легкої слави, швидких грошей — як правило, йдуть. Я 20 років у професії, дуже часто доводилося спостерігати, як дуже молоді журналісти, пропрацювавши буквально рік-два, вимагали посадити їх у кадр. Я вже ведучий, я доріс (чи доросла). Я ж красива, чому ні, що вам не подобається? Або теж, кілька років — і журналіст каже: я втомився… бігати в полях, хочу бути редактором. У людей, які перебувають 10, 20, 30 років у професії, подібне викликає шок. Ми не можемо зрозуміти, як ти можеш бути редактором, якщо ти не знаєш основ».

До основ пані Левицька відносить і знання, здобуті у виші, і знання, здобуті у школі, а також загальну ерудованість. Вона нарікає, рівень знань загалом катастрофічно впав: «Я не можу звикнути до того, що молоді журналісти вважають, що в людини три групи крові і 32 резус-фактори».

Валентина Левицька, керівниця проекту «События. Утро» телеканалу «Україна» 

Так, «Медіа Група Україна» вирішила відкрити власний некомерційний безкоштовний проект «Медіамайстерня». «Там ми спочатку почали навчати власних співробітників: журналістів, редакторів, операторів, режисерів. Зібралися люди, які були найбільш просунуті в професії, написали програми, розробили майстер-класи і спочатку для себе запустили ці внутрішні тренінги. Потім ми зрозуміли, що є потреба отримувати на роботу студентів, уже випускників, теж більш підготовлених до наших вимог. Тому що приходять люди на практику, і ти бачиш, що є гарні хлопці й дівчата, котрим справді просто не вистачає практики, а є такі, що закінчили вже 4-5 курс, але нульові. Вони не розуміють, що факти потрібно перевіряти, що в журналістському новинному репортажі вони повинні бути відокремлені від коментарів. Влітку ми провели першу сесію нашої медіашколи і з 12 відібраних випускників за результатами тренінгів взяли на роботу двох. На зиму ми плануємо таку ж, хоча дещо скорочену сесію, тому що ми потребуємо притоку свіжої крові. Молодь потрібна, але вона потрібна вже підготовлена», — розповіла пані Левицька.

Схожим досвідом поділилася керівниця відділу розвитку та навчання «1+1 медіа» Вікторія Гнап. За її словами, у відділі навчання холдингу є два напрями:навчання співробітників компанії та проект «Вища школа Media & Production». До останнього набирають тих, хто хоче працювати в медіа, але поки не має відповідного бекґраунду. «Зрозуміло, що дипломи не затверджуються Міносвіти, це практичні класи. У цю школу до нас дуже часто приходять студенти, які зараз є студентами журналістських факультетів і які зрештою розуміють, що за два-три місяці в нас вони справді отримують більше, ніж за п'ять років навчання в університеті, на жаль. До прикладу, той же курс універсального журналіста, який у нас скоро стартує, був створений шеф-редактором Ukraine Today спільно з одним із ліпших режисерів монтажу “ТСН” та одним із ліпших операторів. Тобто вони розуміють, що потрібно для того, щоби бути успішним у цій професії. Ми створили свою програму, дали цим людям навички викладання, вони пройшли тренінг для тренера, щоби взагалі розуміти, як працювати з дорослою аудиторією, і за два місяці, точніше, навіть за три, ми зможемо підготувати людей, яких зможемо навіть потім узяти на роботу. Завдяки цьому проекту ми готуємо для себе нових фахівців», — пояснює пані Гнап.

Вікторія Гнап та Євген Якунов

Вона зазначила, що в «1+1 медіа» були спроби взаємодіяти з різними вишами, проте з боку останніх не було зацікавленості. «Але якщо у вишів є таке бажання — ми з задоволенням будемо співпрацювати. При цьому ми проводимо майстер-класи в університетах від наших фахівців, ми з задоволенням беремо участь, найближчим часом у нас будуть класи з журналістики розслідувань, ми розуміємо, наскільки це важливо, разом із нашими фахівцями з департаменту журналістських розслідувань йдемо у виші й читаємо лекції студентам», — наголошує Вікторія Гнап.

Підсумовуючи дискусію, виконавча директорка НАМ Катерина М’ясникова зазначила, що думки, висловлені як освітянами, так і представниками дискусії, засвідчили велику кризу в системі журналістської освіти. «Я думаю, що якість освіти впливає на почуття професійної гідності. 39 редакцій сказали, що незалежно від того, є журналістська освіта чи немає, це не впливає на їхню професійну діяльність. Це означає, що ці два світи, оцей і той, навіть не те що не обмінюються порадами, це просто паралельні світи. Якщо щось зміниться в академічній освіті — не обов’язково щось зміниться в медіа, й навпаки. Комунікації з випускниками альма-матер немає…».

Катерина М’ясникова, виконавча директорка НАМ 

На її погляд, ініціативу в комунікації та перетвореннях мають перебрати на себе освітяни. «Бо все ж таки держава оплачує освіту для того, щоби ці люди (не 50 %, а 100 %) йшли в професію. Інакше це кошти, витрачені не туди. Отут сказали, до прикладу, що немає попиту на журналістські розслідування. В НАМ теж є своя школа. Кожна велика група має свою внутрішню школу, а ми, як асоціація, маємо зовнішню навчальну школу для своїх членів, що називається Ukrainian Media E-School. Так ось у нас на 14 місць з класів журналістських розслідувань більше 200 заявок. У нас люди просто просяться на одну частинку — аналіз open-data. Це означає, що попит є», — пояснює вона.

Пані М'ясникова підкреслює, що медіаіндустрія нині справляється по-іншому з завданням освіти кадрів, вибудовуючи паралельну університетам систему освіти: «“Інтер” має школу, “1+1” має школу, “Україна” має школу, Starlight будує школу. індустрія виховує собі ті кадри, які їй потрібні. Єдина проблема, що це не ваші кадри. Прийшов час поставити питання. І якщо його не поставити зараз, то за п'ять років ми можемо знов тут і зібратися й говорити про внутрішні університети холдингів та медіаустанов». Вона наголошує на тому, що з бізнесом потрібно поступово будувати відносини, котрі потім виллються в майстер-класи, тренерів і техніку. «Треба запрошувати, створювати індустріальні ради, питати, радитися. Будуйте відносини локально, на рівні своїх вишів», — закликала виконавча директорка НАМ.

Більше фото  з конференціїї дивіться у Facebook

Фото Надії Федорової 

comments powered by Disqus