Олександр Власенко: «Рівень журналістської освіти не відповідає очікуванням медіаринку»

Фото Юрія Паніна, Facebook Олександра Власенка

За підтримки Британської ради в Україні у 2011 році розпочато спільний проект Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, корпорації СКМ та Конфедерації роботодавців України зі створення нових професійних стандартів, а на їх основі – нових галузевих стандартів вищої освіти та державних стандартів професійно-технічної освіти. У рамках пілотного проекту обрано декілька галузей – «Металургія та матеріалознавство», «Енергетика та енергетичне машинобудування» й «Журналістика та інформація». Відповідно, в рамках цього експериментального проекту триває розробка кваліфікаційної рамки для онлайн-журналістики. Над цим працює спеціальна робоча група при Міністерстві освіти, в яку входить і Олександр Власенко.

Поясніть, будь ласка, для наших читачів, що таке національна кваліфікаційна рамка професії і навіщо вона потрібна.

Сьогодні до вищої журналістської освіти, яку дають в українських вишах, є велика недовіра з боку тих ЗМІ, які визначають мейнстрим у розвитку журналістики в цій країні. Яким чином це відбувається? Студент чогось навчається п’ять років, потім він приходить на ринок, а там виявляють, що він мало що вміє з того, що потрібно. Він може мати ґрунтовні знання з філософії, економіки, юриспруденції тощо, але не знає свого фаху і не може почати працювати як журналіст. Відповідно, в редакціях є недовіра до диплому, з яким ця людина приходить, бо рівень освіти не відповідає їхнім очікуванням. І потім головні редактори деяких видань, як-от Вадим Денисенко («Комментарии»), заявляють, що вони свідомо не беруть на роботу людей, які закінчили журналістський факультет, через їхню «зашореність».

Це ненормальна ситуація. Адже журналістики теж потрібно вчитися. І в наших вишах повинні навчати того, що потрібно ринку. Як цього досягти? Потрібно створити національну рамку кваліфікації. Ми опитали близько 30 українських журналістів, редакторів із абсолютно різних ЗМІ України. Серед них були й представники регіональних ЗМІ, наприклад, із Сум, Львова, Житомира, Дніпропетровська. Ми намагалися з’ясувати, які ж їхні робочі функції, щоби визначити функції, необхідні в щоденній журналістській роботі. Наш партнер – Науково-дослідним інститут соціально-трудових відносин Міністерства праці – проаналізував ці функції. Спираючись на опитування представників ринку, ми склали професійні стандарти: що повинен уміти журналіст, який приходить на роботу, які мусить мати знання й навички. Тепер на підставі цих профстандартів буде створено стандарти вищої освіти. Тобто потрібно переробляти навчальні плани, щоби вони враховували потреби ринку, а також формувалися за кредитно-модульною системою. І тут виникають певні проблеми. Адже під цю рамку кваліфікації не можна підігнати те, що є нині в наших вишах, бо це буде профанація.

У чому саме полягають проблеми?

Наприклад, коли студенти складають іноземну мову, є відповідні тести, для англійської – KET (Key English Test) и PET (Preliminary English Test), для французької – DALF/DELF. Зрозуміло, що вимогою до журналістів є належне володіння українською чи російською мовами залежно від мови видання. Що таке належне володіння мовою? В нас немає тесту, який би визначав це. Є тест, який складають при вступі до вишу. Але це зовсім інше. В мене у виші, наприклад, українську мову викладали три роки, потім був державний іспит. Він передбачає певні знання, які оцінюються. Яким чином вони оцінюються? Якби був тест, можна було б показати, що ось за цим тестом я набираю, наприклад, 150 балів. І це означає, що я на належному рівні володію українською мовою. Я не маю 200 балів, бо, скажімо, не розрізняю діалектів, не знаю, чим бойківська говірка відрізняється від наддністрянської, це мені не потрібно в журналістській діяльності, але я вмію грамотно писати тексти, знаю стилістику тощо. Такого інструментарію немає. І якщо ми його не створимо, знову буде профанація. Тому що функція «належне знання мови» не має зникати. А кожна функція має оцінюватися. І критерій оцінювання повинен бути зрозумілий усім.

Ви згадали про мову. Сьогодні в багатьох студентів, і я це бачу навіть у Могилянській школі журналістики, формується думка, що основне – це вміння користуватися новим технологічним інструментарієм. А вміння грамотно і красиво писати – це щось вторинне. Складається враження, що і вимог таких немає…

Така вимога ринку є. В радянський час ми казали, що в нас освіта заідеологізована. У нас вона й нині заідеологізована, але в інший бік. В нас чимало російськомовних видань, а російської мови не вивчають. Фактично всі наші редактори, яких ми опитали, від агенції «Українські новини» до журналу «Фокус», кажуть, що журналісти безграмотно пишуть російською мовою. А це вимога.

Українською, до речі, теж...

Але російською більше, як показує наше анкетування. Українську принаймні вивчають у школі, і є хоч якесь оцінювання. Щодо російської – такого оцінювання нині немає. Чи не всі редактори російськомовних медіа про це казали. Звісно, ввиш може сам визначати, чого навчати студента, бо університетська автономія це передбачає. Але в нас наразі дипломи єдиного державного зразка. І якщо існує єдиний зразок і інструмент держзамовлення, то має бути єдиний підхід, як формувати навчальні плани. І базуватися вони повинні на вимогах ринку.

У Могилянській школі журналістики передбачається, що студенти вже знають мову на такому рівні, що її не треба викладати, бо це магістерська програма. І вони мали пройти цей предмет на рівні бакалаврату, тим паче, що при вступі студенти складають відповідний іспит з української мови. Інша річ, що цей іспит не має загальних критеріїв. А суть національної рамки якраз у тому, щоб усі ці критерії було легко оцінити не лише всередині країни між вишами, а навіть у вишах європейських країн. І якщо в тебе 30 кредитів із філософії, то це має бути зрозуміло й у Франції, й у Фінляндії, скрізь. Це мають бути однакові системи, які можна порівняти. Ось що дає національна рамка кваліфікації.

Дуже багато роботодавців в оголошеннях про вакансії зазначають як одну із вимог до журналістів – стресостійкість. Як ви гадаєте, чому це так важливо сьогодні, й чи це якимось чином відображено серед тих функцій, які визначає рамка кваліфікації?

Рамка кваліфікації наразі лише розробляється. Але це має бути відображено, бо стресостійкість справді сьогодні є вимогою ринку. Робота журналіста стресова. Після кризи всі медіа оптимізували свій штатний розклад, і дуже часто доводиться працювати «до зносу». Зазвичай це ненормований робочий день, багато спілкування, яке психологічно буває важким, постійне перебування на якихось подіях, які не додають психологічної стійкості. Яким чином це може бути відображено, наприклад, у навчальних планах? Потрібно обговорювати. Це процес, у якому має бути задіяно всіх: і виші, і представників галузі. Наш фонд може лише перекинути місток між роботодавцями й вишами, щоб вони знайшли спільну мову.

При Міністерстві освіти є робоча група, яка працює над розробкою новітніх галузевих стандартів вищої освіти. Ви також входите в цю групу. Як просувається робота?

Згідно затвердженого розкладу. нові стандарти вищої освіти зі спеціальності «мультимедійна журналістика» мало бути впроваджено хоча б у тих вишах, які є партнерами проекту і беруть участь у цій експериментальній програмі (Київський, Львівський, Запорізький, Черкаський, Таврійський університети та НАУКМА), з нового навчального року (тобто з вересня 2012-го. – MS). Тепер я, спостерігаючи, як цей процес відбувається, маю скепсис, що ми встигнемо цього року. Думаю, що це буде все-таки наступного року.

Чому затримується впровадження нових освітніх стандартів?

Проблема в тому, що потрібно провести дуже велику роботу, розписати кожну функцію, виробити для неї однозначні критерії оцінювання знань хоча б для тих вишів, які братимуть у цьому експерименті участь. І потім уже це впроваджувати в інших вишах. Відсутній єдиний критерій оцінювання не лише з мови, про що вже йшлося, але й із інших предметів. Чим хороше ЗНО? Бо в усіх школах усіх оцінюють за однаковими критеріями. Так само має бути й тут. Має бути визначено рівень, нижче якого планка не повинна опускатися. Тобто той середній – на трійку з плюсом – рівень журналіста, який міг би працювати в медіа. Бо якщо буде нижче цієї планки, людина не зможе працювати за фахом.

Але важливо не лише визначити цю кваліфікаційну рамку. Важливо ще й те, хто буде готувати журналістів. Де взяти якісних викладачів?

По-перше, розуміння, чого навчати, допоможе самим викладачам правильно формувати навчальний курс. По-друге, потрібно зробити експериментальний полігон із 5-6 вишів і дозволити їм запрошувати людей, які є фахівцями з того чи іншого предмета й можуть дати конкретні навички та знання, потрібні для виконання тих чи інших журналістських функцій. Я сподіваюся, що багато студентів DFJ (програма Могилянської школи журналістики «Журналістика цифрового майбутнього». – MS) погодяться на волонтерських засадах давати майстер-класи, ділитися своїми знаннями, щоб підвищити рівень журналістського викладання. Ми готові вести розмови з викладачами американських і британських університетів, щоби вони також долучалися до цього. Такий експеримент дасть можливість вишам дивитися на те, що людина, яка, наприклад, учить верстки в InDesign, не просто має науковий ступінь, а й сама вміє працювати з цією програмою.

Чи готове до цього Міністерство освіти?

Ми тільки почали роботу. Я сподіваюся, що готове, адже Міносвіти бере в цьому процесі жваву участь. На мій погляд, проблема полягає в тому, що як не будуй вищу освіту, завжди будуть незадоволені. Бо в сильних вишів одні цілі, у слабких – інші, у Міносвіти – ще інші. А в системі вищої освіти центральною фігурою має бути студент. Якщо будувати правильно систему вищої освіти, її треба будувати від студента, від того, чого його навчати, які знання він отримає і як він зможе їх застосувати на ринку, хто може дати такі знання. У вас є кандидат наук, дуже заслужена людина. Але він не може дати відповідних знань. Отже, з ним треба попрощатися і знайти на його місце того, хто їх має.

Це якраз найболючіше питання. Саме тому ректори, особливо регіональних вишів, із побоювання і деякою критикою ставляться до цього експерименту, оскільки вони розуміють, що це означатиме зміну викладацького складу.

Я можу поставити зустрічне запитання: а те, що студенти гають п’ять років свого життя? Це нормально, що студент виходить на ринок і не є конкурентоспроможним? Це справедливо щодо молодої людини? Викидати людину, яка 40 років викладає, – негуманно, а гуманно щороку випускати 20, 30, 50 чи 100 чоловік, які не можуть знайти собі застосування на ринку? То, може, варто відмовитися від однієї людини, чи витратити гроші на її перепрофілювання? Звісно, це не означає різати по живому. Треба дати людині можливість змінитися. Зайнятися самоосвітою. Тим більше, що у викладачів часто таке навантаження, що їм ніколи займатися самоосвітою. Звісно, й цю систему треба змінювати.

Фонд спільно з МШЖ започаткував нову програму «Цифрові медіа в університетах». Вона існує неповний рік, але чи можна побачити вже якісь результати?

Наразі ще складно говорити про те, наскільки цей проект є успішним, ми ще не проводили його оцінки. Звісно, багато що покаже червень, коли викладачі презентуватимуть свої навчальні плани, й вересень, коли ці плани буде запроваджено у вишах. Ми з усіма вишами підписали меморандум, вони взяли на себе зобов’язання запровадити в себе курс із мультимедійної журналістики.

Чи відчувається розрив між Києвом та регіонами за рівнем викладання?

Провінція в головах, а не в місці розташування вишу. Звісно, в київського Інституту журналістики краща база. І рівень викладання журналістики там буде вищий, бо є традиція викладання. Але не можна казати про дуже велику різницю між вишами, принаймні, у викладанні цифрових медіа.

Чому для роботи над рамкою кваліфікації було обрано британську модель?

Англосаксонські країни першими пройшли цей процес, тому й береться їхня модель. Це не лише Велика Британія, але й Канада, Південна Африка, Австралія, Нова Зеландія, Ірландія, Мальта. Ми почали цей процес і сподіваємося, що інші роботодавці до нього долучаться. Ми залучаємо всі медіа, враховуємо потреби всього ринку. Звісно, це лише перший крок. Наступний – створення рамки кваліфікації для журналістики загалом, бо наразі ми створюємо її лише для онлайн-журналістики.

Члени нашої робочої групи ознайомлені з британською рамкою кваліфікації і дуже високо її оцінили, навіть якщо її просто перекласти і впровадити. Але цього жодна країна не робила, й ми не будемо. Ми маємо пройти весь шлях, щоб виявити справжні потреби ринку.

Але тут є один нюанс. Усе-таки український ринок медіа дещо відстає від європейського…

Якщо казати про онлайн-сегмент, то ми не сильно відстаємо. Ми від Британії відстаємо, від США. В інструментарії, який використовується в журналістиці, ми відстаємо від країн Східної Азії. А від Німеччини, Франції, Італії в нас немає суттєвого відставання. Вони просто раніше почали процес. Ніде правди діти, США та Британія – дві країни в журналістиці на перших місцях. І ми повинні на них орієнтуватися.

Існує така думка, вона звучала, наскільки я знаю, навіть із вуст деяких чиновників, що потрібно взагалі відмовитися від журналістського бакалаврату. Що ви про це думаєте?

Я чув, що Міносвіти розглядає таку можливість. Не готовий сказати, правильно це чи ні. Безперечно, є певна слушність у тому, що в журналістику мають приходити з різних спеціальностей після бакалаврату.

Раніше я працював у діловій журналістиці і замучився пояснювати тим, хто приходив до нас на роботу, чим прибуток відрізняється від доходу чи як вираховується рентабельність підприємства. Тобто йдеться про ази економіки, які потрібно знати, якщо працюєш в економічній журналістиці. Звісно, у класичному журналістському виші, де шість років навчання, дуже складно дати всім базові знання з економіки, медицини, екології та всіх інших наук, що можуть знадобитися. Тому що хтось піде в спортивну журналістику, хтось писатиме про культуру… З іншого боку, у 18 років студент може не знати, в яку саме журналістику він піде. Але якщо він отримає якісь базові знання з економіки, медицини, екології (на якому рівні, ще треба визначити), в нього будуть ширші можливості.

Але ті, хто закінчує економічні виші, рідко йдуть у журналістику. Ось на другому курсі в МШЖ є лише одна дівчина з економічною освітою. В журналістику йдуть, як правило, філологи. Чому? Бо це престижніше. Раніше історики, філософи, філологи, соціологи, навіть політологи дуже часто йшли в журналістику, бо це давало їм більше грошей. Нині моднішим став піар. А ті, хто закінчив медичний чи економічний виш, як правило йдуть працювати за спеціальністю, бо там вони зароблять більше грошей. Тому в мене немає відповіді, чи потрібно відмовляться від бакалаврату, чи ні. У кожному варіанті є свої плюси й мінуси.

Нині в медіасередовищі триває дискусія: що важливіше – громадянська позиція журналіста чи журналістські стандарти. Що ви думаєте з цього приводу? І чи якимось чином ця тема зачіпалася при обговоренні рамки кваліфікації, адже тут важливо, чого вчити майбутніх журналістів?

Поняття «громадянська позиція» та «журналістські стандарти» не суперечать одне одному. Фахові ґрунтовні знання мають бути, без цього жоден журналіст не може відбутися. А щодо його громадянської позиції, то, як казав мій викладач «Основ журналістики» Анатолій Москаленко, незалежний тільки Бог. Звісно, будь-який журналіст так чи інакше є упередженим, бо має особисту позицію. Якщо вона збігається з позицією редакції, в якій він працює, – чудово. Але будь-яку позицію має бути аргументовано й обґрунтовано фактами. Я противник того, коли факти підганяються під позицію. Або, скажімо, коли фактів не висвітлюють, бо вони суперечать власній позиції. Навпаки, позиція журналіста має ґрунтуватися на фактах. Я пам’ятаю, коли вчився в Інституті журналістики, нам казали – не чіпайте бюрократів, вони тепер українські чиновники, ви своїми публікаціями торпедуєте молоду українську державу.

Так само було в 2005 році після Помаранчевої революції…

Так. Ось чому існує сьогодні таке протистояння журналістів із нинішньою владою? Бо є певна межа, якої не можна переходити. Можна було підтримувати вільні вибори, тобто засадничі речі, які порушувалися, але не можна було брататися з політиками й лізти в окоп, у якому сиділи помаранчеві політики. А це багато хто зробив. Я розумію, що це була їхня позиція, але вона суперечить журналістській професії. Бо журналіст має бути між окопами, має бути відстороненим, хоча може симпатизувати тій чи іншій стороні. І звісно, інша сторона, якщо вона бачила тебе в «чужих окопах», сприймає тебе як бійця з того боку фронту. Це також малоконструктивна позиція, але задля її вирішення потрібно починати з себе. Не можна припускатися таких помилок. Будь-яка позиція журналіста має бути обґрунтованою.

comments powered by Disqus