Творчий конкурс на журналістику: змінити не можна залишити

Фото: understandingcontext.com/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка оголосив про експеримент — відмову від творчого конкурсу при прийомі на спеціальність «Журналістика» в 2017 році. Наслідків цього рішення варто очікувати як мінімум два. Перший — це намагання частини провінційних вишів скопіювати нововведення. Мовляв, якщо вже в самому КНУ так вирішили, треба бути «в тренді»; ще й представник Міністерства освіти творчі конкурси критикував — мабуть, точно варто перестрахуватися. Другий, важливіший і віддаленіший у часі — привернення уваги професійного середовища до форми та змісту такого елементу журналістської освіти як творчий конкурс при прийомі на спеціальність «Журналістика».

Перший із названих наслідків, як і будь-яке бездумне копіювання, навряд чи принесе суттєву користь. А ось другий, навпаки, здатний виступити своєрідним каталізатором оновлення змісту журналістської освіти — нехай і формального. Усе одно галузь перебуває в такому стані, що будь-яке оновлення піде їй на користь.

Причини відмови від творчого конкурсу: явні й приховані

Читачеві нагадаємо: в КНУ імені Шевченка цьогорічну відмову від творчого конкурсу на журналістику пояснили загалом двома причинами. Перша — бажання піти на експеримент і проаналізувати, як відмова від творчого позначиться на якості абітурієнтів. У авторів новації є гіпотеза, що не позначиться — вочевидь, шляхом експерименту вони її хочуть перевірити. Друга причина — бажання звести до мінімуму суб’єктивізм при оцінюванні. На цьому акцентує й директор департаменту вищої освіти МОН.

У коментарях посадовців не йдеться про ще одну причину — хоча гіпотетично не можна відкидати і її. Як відомо всім, хто знайомий із результатами дослідження стану журналістської освіти в Україні, здійсненого торік ГО «Детектор медіа», в КНУ імені Шевченка не надали інформації, яку запитували автори дослідження, і виш, відтак, не потрапив до рейтингу журфаків, оприлюдненого за підсумками роботи експертної групи. Які дискусії точилися далі — охочі можуть дізнатися (або освіжити в пам’яті) за публікаціями MediaSapiens, скажу лише коротко: між частиною представників професійного середовища й керівництвом Інституту журналістики КНУ з цього приводу виникла гостра дискусія, і «головний журфак країни» не залишився поза численними критичними виступами. Зважаючи на те, що потенційні абітурієнти та їхні батьки (активні працездатні люди здебільшого 40-річного віку) не живуть в інформаційному вакуумі, інтернет-дискусії про якість журналістської освіти теоретично можуть позначитися на показниках вступної кампанії-2017 — комусь додати іміджевих балів, а комусь — навпаки. Якщо розглядати «хід конем» від КНУ саме в такій площині — можливо, це «удар на випередження»? Приміром, на Західній Україні значну частину абітурієнтів відтягують польські виші, одним із ключових рекламних меседжів яких є «прийом без ЗНО». А тут — «прийом без творчого»… Чим не інноваційний рекламний крок?

Щоправда, як це часто буває зі вдалими маркетинговими кроками, намагання скопіювати того, хто щось зробив першим, для послідовників може закінчитися не настільки райдужно. Уявляєте чергу провінційних журфаків, які починають себе рекламувати: «І ми приймаємо без творчого… І ми… І ми…» Закінчитися це може одним — погіршенням якості абітурієнта. Сильніші випускники, які початково були націлені на столицю, підуть туди — що з творчим, що без. Натомість слабші, які справді бояться творчого конкурсу, бо елементарно не знають (або не хочуть знати), як до нього готуватись і як складати (у школі не розказували, спитати немає в кого, а самостійно шукати інформацію ліньки) — радісно схопляться за нововведення від містечкових наслідувачів міністерських «побажань», нехай і не зафіксованих офіційно на папері. Тож розрив у якості абітурієнтів між Києвом і «глибинкою» може лише поглибитися. Як це вписується в поняття децентралізації та автономії вишів — питання риторичне.

Яким буває творчий конкурс?

Тепер розгляньмо, яким же, власне, буває творче вступне випробування на спеціальність «Журналістика». Побіжний аналіз практики українських вишів свідчить, що розмаїття форм і видів вступних випробувань у рамках творчого загалом невелике (більшість правил, можливо, копіювалися з одного зразка), та все ж можна виділити усну та письмову форми творчого конкурсу, а також очну та заочну.

Найбільш поширена форма творчого конкурсу — письмова. Саме таким є (точніше, був) творчий конкурс в Інституті журналістики КНУ імені Шевченка. Видами письмового конкурсу є написання твору на задану тему (з оприлюдненого заздалегідь переліку або ж безпосередньо оголошену перед початком вступного випробування) або ж за результатами прес-конференції. Зокрема, саме у формі прес-конференції традиційно відбувався творчий конкурс у КНУ імені Шевченка. Упродовж останніх років прес-конференції для абітурієнтів практикували також у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса (базується у Вінниці), Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки (в Луцьку), Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ) тощо.

Інший різновид письмового творчого конкурсу — написання твору на певну тему. Його практикували в попередні роки у Львівському національному університеті імені Івана Франка, Київському національному університеті культури і мистецтв, Київському університеті імені Бориса Грінченка, Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара тощо. У частині вишів перелік тем, на одну з яких доведеться готувати твір, заздалегідь виставлений на сайті, в частині — правила творчого конкурсу наголошують: тему буде оголошено безпосередньо перед творчим іспитом.

Існують й інші форми проведення творчого конкурсу. Так, у Національному університеті «Острозька академія» творчий конкурс передбачає заочне оцінювання художньо-публіцистичних доробків абітурієнтів, які були подані до приймальної комісії. (Перелік тем оприлюднюється на сайті університету заздалегідь.) Творчі папки надсилаються до приймальної комісії поштою, і вже на місці їх оцінює викладацька комісія. А в Національному університеті «Одеська юридична академія» творчий конкурс — це співбесіда у формі усних запитань-відповідей. Упродовж співбесіди абітурієнт відповідає на п'ять груп тематичних запитань. У межах кожної групи абітурієнту ставиться не більше двох запитань, вичерпна відповідь на кожне з яких оцінюється в десять балів. Тематичні групи запитань: мотивація вибору професії журналіста; розуміння місії журналіста в сучасному світі, викликів та перспектив професії; світоглядні та професійні орієнтири; комунікабельність; аргументованість у відстоюванні власної позиції.

У низці вишів правила проведення творчих конкурсів передбачають можливість подання «творчих доробків» — папок із опублікованими у ЗМІ матеріалами. Але здебільшого такі норми прописані недостатньо чітко — мовляв, абітурієнт «може подавати» такі доробки. У будь-якому разі, дається зрозуміти, що публікації — це радше додаткова, факультативна, а не основна складова творчого конкурсу. При цьому багато вишів цілком резонно наголошують на тому, що вірші та інші літературні твори творчими доробками не вважаються. Як і публікації у шкільних газетах (дехто додає — і в соціальних мережах також).

Чи відповідають нинішні програми творчих конкурсів запиту професії?

А тепер звернімося до Концепції «Нова українська школа», розробленої Міністерством освіти і науки й після громадського обговорення та допрацювання затвердженої урядом України наприкінці минулого року. У центрі документа — теза про перехід від «освіти знань» до «освіти компетентностей». Тобто від механічного засвоєння й відтворення певної суми знань (за добре знайомим будь-якому студенту принципом «зазубрив — здав — забув») — до вміння самостійно здобувати інформацію, осмислювати її, а найголовніше — застосовувати: «За експертними оцінками, найбільш успішними на ринку праці в найближчій перспективі будуть фахівці, які вміють навчатися впродовж життя, критично мислити, ставити цілі та досягати їх, працювати в команді, спілкуватися в багатокультурному середовищі та володіти іншими сучасними вміннями. Але українська школа не готує до цього. Як і 10, 20, 50 років тому, пересічний український школяр здобуває в школі застарілі знання. За останні роки цей обсяг дуже збільшився, як і значно зріс загальний інформаційний потік у світі. Учні спроможні лише відтворювати фрагменти несистематизованих знань, проте часто не вміють застосовувати їх для вирішення життєвих проблем. Спосіб навчання в сучасній українській школі не мотивує дітей до навчання. Матеріал підручників затеоретизований, переобтяжений другорядним фактологічним матеріалом. Збільшується цифровий розрив між учителем і учнем…»

Це цитата зі вступної частини Концепції «Нова українська школа», яка описує проблемну ситуацію в галузі освіти. «Містком» від констатації проблеми до її вирішення автори документи називають перелік «компетентностей», які мають засвоїти учні. «Компетентність» при цьому розуміють як «комбінацію знань, способів мислення, поглядів, цінностей, навичок, умінь, інших особистих якостей, що визначає здатність особи успішно провадити професійну та / або подальшу навчальну діяльність». Серед десяти ключових компетентностей нової української школи — інформаційно-цифрова компетентність. Вона передбачає «впевнене, а водночас критичне застосування інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) для створення, пошуку, обробки, обміну інформацією на роботі, в публічному просторі та приватному спілкуванні. Інформаційна й медіа-грамотність, основи програмування, алгоритмічне мислення, робота з базами даних, навички безпеки в інтернеті та кібербезпеки. Розуміння етики роботи з інформацією (авторське право, інтелектуальна власність тощо)».

Завершимо цей теоретичний блок іще одним важливим, як на мій погляд, спостереженням. Чимало роботодавців (зокрема й у нашій галузі) підтвердять: для успішної адаптації на ринку праці молоді часто бракує не так hard skills (вузькопрофесійно зорієнтованих навичок), як soft skills (соціальних, націлених на ефективну взаємодію, власний особистістний розвиток та управління власним життям). Умовно кажучи, вчорашній студент знає, в якому році Шевченко написав поезію «Три літа», проте губиться, коли потрібно спланувати свій робочий день. Щось пам’ятає про історію американської преси — проте в перший же місяць роботи в редакції йде до роботодавця по позичку: взяв у кредит смартфон, тепер немає чим оплатити орендоване житло. Певно, саме такі приклади мав на увазі хтось із учасників фокус-групи, про яку йдеться у вищезгаданій концепції «Нова українська школа»: «Наші діти вчать багато теорії. Вивчають 10 років математику, а запитати випускника, скільки треба шпалер на оцю кімнату, більшість матимуть труднощі з обрахунками».

Отже — ближче до життя, практичніше, сучасніше, реалістичніше. Замовлення суспільства до освіти, здається, очевидне. Наскільки ж відповідають йому чинні програми творчих конкурсів та практика їх проведення?

Для початку ознайомимося з таким фрагментом.

«Абітурієнти залишають верхній одяг, сумки, мобільні телефони та інші засоби зв’язку у відведеному для цього місці. Для складання творчого конкурсу абітурієнти допускаються лише з паспортом, екзаменаційним листом, ручкою з чорнилом синього або чорного кольору та пляшкою води 0,5 л (якщо необхідно). Під час виконання завдань абітурієнтам не дозволяється мати при собі будь-які електронні пристрої або інші допоміжні засоби чи матеріали. Наявність будь-яких електронних пристроїв (навіть у вимкненому стані), а також допоміжних засобів чи матеріалів, прирівнюється до їх використання. У разі встановлення факту наявності електронних пристроїв або інших допоміжних засобів чи матеріалів викладачі, присутні в аудиторії, складають відповідний акт, абітурієнт має залишити аудиторію, його робота не перевіряється (не оцінюється). Робота має бути написана ручкою з чорнилом синього або чорного кольору. При цьому чернетка (за наявності) та чистовик повинні бути відзначені та розділені. В екстрених випадках дозволяється вихід абітурієнта з аудиторії тільки з дозволу викладачів, присутніх в аудиторії, та у супроводі».

Це витяг із минулорічних правил проведення творчого конкурсу на спеціальність «Журналістика» в одному з провідних українських університетів. Скажіть, які «soft skills», або ж компетентності, розвиває в майбутнього журналіста вимога писати твір на чистому аркуші паперу ручкою з чорнилом синього або чорного кольору, без використання будь-яких технічних пристроїв, виходячи з аудиторії лише в екстрених випадках і в супроводі викладачів?

Це нічого, що в майбутньому статті йому доведеться не писати «ручкою з синім чорнилом», а набирати на ноутбуку? Що електронні ґаджети супроводжуватимуть його впродовж усієї професійної діяльності й дуже часто саме від уміння швидко та якісно використати всі їх можливості залежатиме якість кінцевого продукту журналістської праці? Що вміння «гуглити» знадобиться майбутньому журналістові набагато більше, ніж знання напам'ять цитат Івана Франка? Що здатність у критичний момент зателефонувати потрібному джерелу інформації чи просто звернутися по допомогу до компетентної людини — набагато важливіша для реального життя, ніж протирання штанів у задушливій аудиторії з пляшкою води 0,5 л у спітнілих від хвилювання руках?

Іншими словами, те, що в правилах творчих конкурсів іменують «моделюванням професійної ситуації», з реальними професійними ситуаціями сучасного українського журналіста має спільного менше, ніж із перебуванням у місцях позбавлення волі. Читаючи ці правила, більше уявляєш собі прив’язування хворих до ліжок у радянських лікарнях концтабірного зразка, аніж професійну діяльність вільного журналіста у вільному сучасному суспільстві. Можливо, це тому, що подібні правила здебільшого й пишуть люди, виховані за часів СРСР? І орієнтація на «чистоту експерименту» процесу переважає орієнтацію на результат, тобто на кінцевий продукт журналістської діяльності, для якісного створення якого не гріх скористатися й електронними ґаджетами, й пошуковими системами, і «дзвінком другу», й можливостями соцмереж — усім тим, із чим насправді щодня має справу сучасна молода людина і з чим вона матиме справу в майбутній професійній діяльності? Якщо, звісно, не відіб’є в нього бажання взагалі займатися журналістикою ув’язнення в аудиторії з пляшкою води 0,5 і ручкою з чорнилом синього кольору…

Утім, справедливості заради зазначу: таке «моделювання професійної ситуації» таки має аналогії в реальному журналістському житті. Йдеться про застарілий протокол із безліччю обмежень і формальностей, за яким у нас зустрічають найвищих посадових осіб держави. Немає сумнівів, що і протоколи подібні створювали люди з радянськими стереотипами мислення. А молодші їхні підлеглі, які могли б удосконалити, спростити ритуали зустрічей громадськості та преси з очільниками держави, — попросту бояться виявити ініціативу. Чи не тому, зокрема, що на придушення ініціативи була зорієнтована саме та система освіти, в якій вони здобували свій фах? І починалася вона, приміром, із «концтабірного» творчого конкурсу…

Приклади завдань творчих конкурсів — де тут, власне, журналістика?

Дискусійним виглядає й перелік тем для творів, які пропонують абітурієнтам у різних вишах. Ось, приміром, перша «десятка» тем, запропонованих абітурієнтам-2015 в іншому відомому українському виші:

1. Від великого до смішного один крок.

2. І вражою злою кров’ю Волю окропіте (Тарас Шевченко).

3. Як тіло без духу мертве, так і віра без діла мертва (Євангеліє).

4. Де згода в сімействі, Де мир і тишина, Щасливі там люди Блаженна сторона (І. П. Котляревський).

5. Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! (Леся Українка).

6. Викинути ідола в Дніпро.

7. І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. (Тарас Шевченко).

8. Кайдани порвіте… (Тарас Шевченко).

9. Карфаген повинен бути зруйнований (Катон Старший, 234-149 до н.е.).

10. Крапля камінь точить (Овідій, 43 до н.е. р — 18 н.е.).

«Або лижі не їдуть…», — певно, не один я подумав, прочитавши початок списку. Де тут, власне, журналістика? Це теми для творів на спеціальність «Літературна творчість», «Українська філологія» чи, можливо, «Історія України»?

На згадку приходить цитата:

«Для того щоб відповідати сучасним західним стандартам, українська журналістська освіта потребує вирішення таких першочергових проблем:

  1. Подолання загальної філологічної спрямованості. Подібні наголоси були виправдані у радянські часи, через те що у ВНЗ була створена україномовна система підготовки журналістів. Але в принципі журналістська освіта не є підрозділом філологічної.
  2. Усвідомлення того факту, що журналістика є щоденною практичною діяльністю, а не наукою…»

Це — думки з книжки Сергія Квіта, колишнього міністра освіти і науки України, під назвою «Масові комунікації». Її, до речі, вивчають у нас на журфаках. Книжка вийшла 2008 року. Так що нічого, як то кажуть, нового немає під Сонцем. (Якщо написати в дужках «Еклезіаст» — може бути ще одна тема у перелік творів, наведений вище.)

Неначе ковток свіжого повітря сприймається після цього перелік прикладів запитань, які можуть поставити абітурієнтам факультету журналістики в Одеській юридичній академії:

  • Назвіть українських чи закордонних журналістів, які є для вас пріоритетами у професії.
  • Назвіть медіа, які ви регулярно читаєте, дивитесь, слухаєте.
  • Назвіть ключові тенденції світу сучасних медіа.
  • Назвіть ключові професійні характеристики сучасного журналіста.
  • Назвіть головні проблеми сучасної української журналістики.
  • Що спонукало вас обрати фах журналіста.
  • Оцініть свій фаховий рівень і потенціал — переваги і недоліки.
  • Журналістом якого типу медіа ви хотіли б працювати.
  • Яка тематична спеціалізація є для вас близькою.

Щоправда, й тут постає запитання: наскільки повно можна судити про рівень підготовки абітурієнта лише за усними відповідями, нехай і на професійно зорієнтовані питання? Адже відомо, що комусь вдається гарно говорити, а комусь — вправно писати. І майбутній вдумливий аналітик не факт, що «блисне» перед приймальною комісією блискучою харизматичною відповіддю. Не тому що тупенький, а тому що злякався, розгубився… Точнісінько як, скажімо, потрапивши з вимкненим телефоном на прес-конференцію в аудиторію, звідки виходити можна тільки у супроводі.

Є опоненти і в заочної форми проведення творчого конкурсу. Головний їхній закид — неможливість проконтролювати самостійність виконання абітурієнтом творчої роботи. Хоча, з іншого боку, якщо вже вірити злим язикам, то з таким самим успіхом можна прислухатися до пліток і про те, з ким саме в тій чи іншій області реально вирішити питання з «потрібним» балом ЗНО… Яке противники творчого конкурсу вважають якраз «канонічним» способом оцінювання, на противагу «суб’єктивному» творчому випробуванню. А якщо поставити на перше місце саме орієнтацію на результат, а не на процес (бо це ті самі soft skills, які знадобляться в дорослому житті) — то що поганого в тому, що абітурієнт разом із батьками знайшов спосіб підготувати якісний творчий доробок, вдавшись до допомоги фахівців своєї справи? Та найголовніше навіть не це: не спійманий — не злодій. У демократичному суспільстві діє «презумпція невинності», в тоталітарному — «презумпція вини». Вибір, як кажуть, — за нами.

Що робити?

Удосконалити правила проведення творчого конкурсу на спеціальність «Журналістика» — складніше, ніж узагалі відмовитися від них. Бо для першого потрібне розуміння специфіки галузі й замовлення ринку. На відсутність останнього в нас прийнято нарікати. Та чи ринок тому причиною?

Ознайомтеся, будь ласка, з декількома цитатами.

Перша: «Керівники медіа не можуть бути замовниками на фахівців у галузі журналістики...»

Друга: «Журналістській освіті аж ніяк не можна, навіть заборонено, відгукуватися на поклик так званої практичної журналістики…»

Третя: «Правило полягає в тому, що журналіст, навіть “заслужений”, неспроможний викладати журналістику».

Четверта: «У журналістській освіті мають працювати не журналісти, а педагоги за покликанням, які свідомо обрали не журналістський, а педагогічний фах для своєї майбутньої долі».

Достатньо? Це уривки з книжки Ігоря Михайлина «Журналістика як Всесвіт», яку на вітчизняних журфаках вважають «канонічною». Це — до теми, що на журфаках не знають, кого готувати, бо, мовляв, ринок не формулює замовлення. Зустрічне питання: а це замовлення насправді комусь потрібне?..

Одне з можливих рішень — залучення до оцінювання творчих конкурсів не лише штатних викладачів відповідних вишів, а й експертів із числа представників галузі. Тобто практиків, майбутніх роботодавців. Наприклад, шляхом передбачення у правилах проведення творчого конкурсу наявності квоти у приймальній комісії для штатних працівників ЗМІ відповідного регіону з досвідом роботи не менше певної кількості років.

Якщо, звісно, у виші не побояться зробити щось усупереч думці корифеїв українського журналістикознавства.

Що ж до форми творчого випробування, то, на погляд автора, доцільно вести подальшу дискусію щодо його вдосконалення, спираючись на такі позиції.

1.Поєднання очної та заочної, усної та письмової форм проведення творчого конкурсу. Так, очна форма дає можливість проконтролювати самостійність виконання абітурієнтами конкурсних завдань. Але слід зважати й на логістику — далеко не до всіх українських міст зручно дістатися навіть із сусідньої області. Іноді зручно доїхати до міста, розташованого за 200 км, буває складніше, ніж до столиці. Якщо говоримо про децентралізацію — маємо говорити і про сильні периферійні виші, а не лише про створення (свідоме чи несвідоме) всіх умов для підсилення найкращими абітурієнтами університетів Києва. Тому заочна форма творчих випробувань — один із виходів для вишів, розташованих у «глибинці». Та й накладно це суто з фінансового боку — «мотатися» по різних кінцях держави заради того, щоби провести 2-3 години в аудиторії чергового вишу, водячи ручкою з синім чорнилом по аркушу паперу.

Не слід виключати й елементу хвилювання, стресу, який супроводжує очне проходження вступних випробувань. Можливо, для 17-річних дітей вистачить тих стресів, які вони пережили під час ЗНО. А творчий конкурс, натомість, можна складати й у спокійнішій обстановці — вдома або в рідному місті. Маю на увазі можливість не лише заочної, а й онлайн-форми проведення вступних випробувань. Головне, щоби не виявилося, що абітурієнти в цьому сенсі виявляться підкованішими за викладачів. (Швидше за все, буде саме так.)

До слова, не варто надміру тішитися з прозорості очного конкурсу в аудиторній формі на противагу заочному чи онлайновому. Студенти-журналісти на умовах анонімності із задоволенням розповідають, як «наглядачі» залишили їх в аудиторії самих і ті, хто підготував «шпори», легко ними користувалися. Або як перед самим конкурсом до аудиторії заходив поважний викладач і давав настанови, які дещо суперечили попереднім очікуванням. І тим, хто їх послухав, потім «зрізали» бали — чим доведеш, що перед написанням справді був «позаплановий інструктаж», а можливо, й «сигнал для своїх»?..

А поєднання в тій чи іншій формі письмового виконання завдань та усної співбесіди могло би стати запобіжником від «однобокості» оцінювання. Хтось розгубився під час усного виступу — натомість блискуче виконав письмове завдання. А хтось припустився граматичних помилок — натомість на усній співбесіді з блиском в очах продемонстрував справжню вмотивованість до здобуття фаху журналіста, а не просто вміння гарно писати твори… Якщо вибудувати оптимальний баланс балів між усною та письмовою формами творчого конкурсу — можна отримати на виході комплексну оцінку здібностей абітурієнта.

Якщо вже говоримо про компетентістну зорієнтованість як майбутнє освіти — то й форми та зміст вступних випробувань можна спланувати так, щоби вони тренували як hard skills, так і soft skills. Рівень перших покаже якість написання твору, якість других — усна чи онлайнова самопрезентація. А оцінювання якості публікацій у ЗМІ, які абітурієнт продемонструє в якості творчого доробку, — може продіагностувати і перші, і другі. Хоча би тому, що абітурієнт, який має публікації в «дорослій» пресі — апріорі адаптованіший до майбутнього професійного життя, ніж той, хто привезе на вступ лише дипломи з олімпіад.

2.Посилення професійної орієнтованості змісту вступних випробувань. Доцільніше запитати абітурієнта, чому саме він хоче стати журналістом і як саме уявляє свою майбутню роботу, аніж запропонувати йому вчергове пофантазувати над цитатою класика літератури, що він робив не один рік у школі (не рахуючи олімпіад, конкурсів і т. д.). Із власного спілкування зі студентами-журналістами різних вишів виніс чітке переконання: значна їх частина навіть близько не уявляє, що їх чекає у професії. «Ми тільки наприкінці другого курсу хоч трохи усвідомили, де опинилися», «Нам у школі нічого не розповідали про майбутні професії, тільки якісь тести проводили і буклетики вишів роздавали», «У нас немає журналістів ні в родині, ні серед знайомих, тому професію обирала навмання — аби математики не було», — приблизно так значна (якщо не більша) частина студентів-журналістів описують свою, з дозволу сказати, профорієнтацію. Звісно, у вишах, при яких діють професійно зорієнтовані підготовчі курси або які реально, а не для галочки, займаються профорієнтаційною роботою, — ситуація інша. Але «середня температура по лікарні» — близька до процитованих вище тверджень. У такому разі одне з завдань творчого конкурсу — якраз і полягає в тому, щоби дати абітурієнтам уявлення про те, що чекає їх у майбутній професії, влаштувати їм невеличке занурення у зміст, у контекст майбутньої професії, а не продовження шкільного уроку літератури. Наведені кількома абзацами вище зразки запитань на співбесіді на журфаці в Одесі — хороший, як на мене, приклад саме професійно зорієнтованих запитань.3. 

3. Введення обовязкової умови наявності публікацій у ЗМІ («творчого доробку»).Публікуватися у ЗМІ нині легко як ніколи — якщо у друкованих виданняхможе мати місце проблема нестачі площі для «юних обдарувань» (хоча… було би бажання!), то онлайнових видань у будь-якому регіоні України — хоч греблю гати. І значній їх частині банально не вистачає матеріалів. Опублікувати безкоштовно статтю одинадцятикласника більшість із них погодяться залюбки. А дехто може здогадатися й спробувати заробити на абітурієнтах. Деякі газети, до речі, так і роблять — із досвіду спілкування з батьками абітурієнтів знаю про випадки, коли редакція відверто ставить умову: абонемент на передплату — в обмін на публікацію статті.

Для оцінювання творчого доробку варто передбачати окрему кількість балів, а не вводити його наявність як «додаткову опцію». Тож творча папка має стати обов’язковим компонентом, а не можливим додатком.

Таким чином, оптимальна формула творчого конкурсу може виглядати як сума трьох компонентів: письмова робота (виконана очно чи заочно) + співбесіда (усна чи онлайнова) + «творча папка» (представлена заочно або ж захищена усно перед приймальною комісією). Оптимально розставивши коефіцієнти важливості кожного складника, отримуємо можливість для абітурієнта «вирівняти» провал за одним пунктом блискучим виступом за іншим. А залучення до приймальних комісій представників галузі створює можливості для, знову ж таки, балансу в оцінюванні — між академічними знаннями та практичними навичками. Ну і, зрештою, вимоги щодо використання гаджетів, думаю, варто пом’якшити — як-не-як у третьому тисячолітті живемо. Вміння швидко знайти в інтернеті потрібну інформацію (наприклад, досьє на того самого героя прес-конференції) — не мінус, а плюс для майбутньої роботи. Принаймні коли цей випускник прийде на роботу в редакцію — він здогадається, що якщо забув записати якісь дані з прес-конференції, можна швидко подивитися в інтернеті сайт установи, де працює ньюзмейкер, або статті колег з інших видань, які там були. А не виправдовуватися перед редактором: «У мене батарейки в диктофоні сіли…». А редактор не обурюватиметься: «Чого вас на тих журфаках вчили?». Ось того й вчили — починаючи з творчого конкурсу.

І останнє. Наш світ стає все більш медійним. Усе більше навколишньої реальності відображається у ЗМІ та соцмережах. Подія, про яку не написали ЗМІ, — наче й не відбулася. Усе це створює нове середовище, коли відповіді на дедалі більшу кількість запитань можна знайти в інформаційному просторі, а не лише в міжособистістній комунікації. Це несе в собі нові ризики, але й створює нові можливості. А отже, роль працівника ЗМІ в цій новій картині світу, — не зменшується, а, навпаки, зростає. Відповідальність не послаблюється, а посилюється. А тому й творчий конкурс, як додатковий фільтр-запобіжник «на вході» до професії, варто не скасовувати, а вдосконалювати, розширювати і, якщо на те пішло, — ускладнювати. З огляду як на величезні конкурси, так і на зростання суспільної ваги професії.

І для початку нам потрібна широка професійна дискусія на цю тему. А також готовність до того, що в підсумку різних моделей творчих конкурсів — і за змістом, і за формою проведення — буде багато. Для того, зрештою, й децентралізація, й автономія університетів. Якщо все це, звісно, — не порожній звук.

Де саме поставити кому в заголовку цієї статті — повинні вирішувати не в Міністерстві освіти, а в кожному конкретному виші за результатами аналізу ринку та професійної дискусії. А про ефективність таких дискусій і зумовлених ними змін судитимемо вже згодом — ряд показників вступу-2017 уже покажуть вплив окремих нововведень.

Від редакції: Ми готові опублікувати інші думки на цю тему від освітян та представників медіаіндустрії і закликаємо колег продовжити дискусію.

comments powered by Disqus