Володимир Різун: «У медійної галузі немає запиту на підготовку кадрів»

MediaSapiens продовжує досліджувати проблеми журналістської освіти – ми вже писали про дисбаланс між теорію і практикою, аналізували Болонську систему в українських реаліях, розглядали іноземний досвід (зокрема, Польщі, Чехії і Німеччини) та спілкувались із Сергієм Квітом.  Наше дослідження було б неповним, якби ми не дізнались думки щодо стану журналістської освіти у Володимира Різуна – голови підкомісії із журналістики Науково-методичної комісії із суспільних наук та журналістики при Міносвіти й директора Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка.

В інтерв’ю пан Різун зазначив, що медіаіндустрія не робить запиту освіті щодо того, яких фахівців вона потребує – а підготовка кадрів може відбуватись лише завдяки взаємодії освітян та індустрії. Частково система освіти орієнтується на західні стандарти, однак з ними теж є проблема:  «Тих стандартів, яких ми навчаємо, – я маю на увазі європейські або  американські стандарти журналістської праці, – медійна практика не дотримується», - каже пан Різун. Він зауважує, що самі студенти, коли виходять на роботу, кажуть, що в професійному середовищі особливо не переймаються питаннями журналістської етики та соціальної відповідальності, а питання підзвітності своїй медіааудиторії взагалі не ставиться.

Без запиту від індустрії готувати кадри складно, але в цьому допомагає, зокрема, традиція, каже директор Інституту журналістики: «Ще з радянських часів у нас є певне уявлення про те, як треба готувати журналістів. Ну якщо відкинути, скажімо, ідеологічні нашарування з радянських часів, то саме для освіти то був золотий вік. Тому що існувала висока професійна культура в медійній галузі. Був інтерес у редакції до навчання студента».

Про те, як потрібно було б вирішувати проблему журналістської освіти і хто це має робити – читайте в інтерв’ю.

Про професійні стандарти і Болонський процес

– Пане Володимире, як ви оцінюєте підготовку студентів на журналістських факультетах в Україні?

– Для оцінювання підготовки тих чи інших кадрів потрібен критерій. Критерії має визначати наша медійна галузь, від якої, на жаль, немає запиту на підготовку кадрів і відповідно немає критеріїв. Ніхто не назве жодного документа, який би вийшов із нашої медійної галузі, у якому було б зафіксовано вимоги до освіти в підготовці кадрів. Чому так? Тому, що немає медіагалузі як системи. Через те казати, добре я оцінюю чи недобре, – це суб'єктивний погляд.

На цю хвилину є тільки два вузькі професійні стандарти: журналіст мультимедійних видань і редактор мультимедійних видань, які підготувало попереднє, навіть не Квітове, а ще Табачникове Міністерство освіти та  СКМ. Ці стандарти є експериментальними. Їх ніхто ніде не затверджував, тож ми не можемо ними офіційно керуватися. Але це була хоч б перша спроба повернути медіагалузь обличчям до освіти, тому що для того, щоб освітяни могли готувати фахівця, вони повинні орієнтуватися на професійні стандарти, які розробили ті, що працюють у галузі.

Нема професійних стандартів – нема замовлення для освіти. Проте маємо побажання конкретних редакцій: нам треба таких журналістів, які б спеціалізувалися на вузьких темах. Звернетесь до іншої редакції, а вам скажуть: «Нам треба універсального журналіста, тому що зараз мультимедійні технології, кросмедійна журналістика, усе інтегроване. А що освіті робити? На що та на кого орієнтуватися? Жодного разу ні Держкомтелерадіо, ні Національна рада з питань телебачення й радіомовлення, ні редакції телевізійних і радіокомпаній, ні редакції газетярські, ні електронних видань не зібралися, щоб урешті-решт домовитися про те, якого фахівця вони хочуть бачити. А  без цього освіта працювати не може.

– Можливо, тоді потрібно було б розробити конкретні критерії, яких самі ж освітяни могли б дотримуватися?

– Колись ми зініціювали конференцію, намагалися це зробити. Запросили Миколу Томенка, він тоді був у відповідному комітеті. І  хто сидів у залі? Представники державних медіа, які й відсотка не представляють на медійному ринку. Микола Володимирович подзвонив керівникам кількох приватних каналів. І що вони йому відповіли? Питання освіти – то не їхня проблема.

Ви скажете: «А як же ви працюєте?» На мою думку, є кілька причин, які дають змогу нам якось жити й працювати. По-перше, ми працюємо на традиції. Ще з радянських часів у нас є певне уявлення про те, як треба готувати журналістів. Ну якщо відкинути, скажімо, ідеологічні нашарування з радянських часів, то саме для освіти то був золотий вік. Чому? Тому, що існувала висока професійна культура в медійній галузі. Був інтерес у редакції до навчання студента. Тепер у нас із практикою цілковитий кавардак, тому що нікому практиканти як такі не потрібні. Студентів, які приходять на практику, розглядають як тих, що повинні самі стати й працювати. А практика – це ж навчальна дисципліна!

Друга причина, напевно, більш глобальна й суспільно значуща. Це те, що наша влада, можливо, на підсвідомому рівні, інтуїтивно, розуміє, що треба давати державне замовлення на спеціальність «журналістика». Бо, зрештою, усі розуміють, що журналістика – це основа вільного демократичного розвитку суспільства.

Ну й, крім того, ще одна причина, яка дає змогу нам якось виживати, – це те, що, дякувати Богові, ми живемо в «глобальному селі» й бачимо, як у сусідніх країнах готують журналістські кадри. Ми не можемо назвати жодної країни, де немає бакалаврських програм із журналістики. Є магістерські програми, так, як у Могилянці або УКУ. Зарубіжна освіта орієнтується на певні моделі підготовки фахівців, на які орієнтуємося й ми. Це та причина, яка дає змогу нашій освіті жити та з оптимізмом дивитися в майбутнє. Але в нас виникає велика проблема. Тих стандартів, яких ми навчаємо, – я маю на увазі європейські або  американські стандарти журналістської праці, – медійна практика не дотримується. Самі ж студенти, коли виходять на роботу, кажуть, що в професійному середовищі ніхто особливо не переймається питаннями журналістської етики та соціальної відповідальності, а питання підзвітності своїй медіааудиторії взагалі не ставиться. Високі журналістські стандарти не потрібні в Україні.

– Можливо, тоді потрібно щось змінювати в самій системі підготовки журналістів на кафедрах журналістики, задавати самим формат медіаринку?

– Річ у тім, що освіта, будь-яка, не тільки журналістська, не є самодостатня, вона не є автономна. Вона не може визначати напрямки розвитку галузі. Це галузь має визначати напрямки розвитку освіти. Саме профсередовище повинне робити запит освіті й казати, яких фахівців готувати. І от у такій єдності: освіта  плюс виробництво – і має відбуватися підготовка кадрів.

– Але ж, пане Володимире, ви раніше вже згадали про проект СКМ «Паспорт професії». Так, звісно, його не затверджено на рівні міністерства, однак там дуже чітко й конкретно представники медіагалузі  й виписали ці критерії. Може, проблема не в критеріях, а проблема в тому, що наша журналістська освіта взагалі відстає від світових тенденцій? От, наприклад, згадати Болонський процес. Ми приєдналися до нього 2005 року. На вашу думку, чи в рамках Болонського процесу журфаки встигли адаптувати ті зміни й пристосуватися до тих умов, які там виписано, чи ні?

– Ну я так не сказав би. У 2004–2005 роках Європа фінансувала програму адаптації наших навчальних планів до європейських стандартів. Основний акцент було зроблено на те, щоб перейти на модель 50 на 50, а саме: 50 відсотків теорії, 50 відсотків практики в підготовці журналістських кадрів. Ми перебудували навчальні плани, і оскільки Інститут журналістики, так би мовити, – головна інституція в системі журналістської освіти в Україні, то це дуже легко поширилося. Тобто навчальні плани одразу змінилися в усіх університетах. І якраз ми методично й забезпечили цю практичну складову в підготовці журналістів.

У чому вона полягає? Було запропоновано такі дисципліни, як, наприклад, журналістський фах: виділяють фаховий день, де три пари підряд ідуть лабораторні заняття у вигляді моделювання виробничого процесу. Тобто, наприклад, о 14:00 ми, якщо це радіовиробництво, розпочинаємо виготовлення радіоновинного блоку, і в кінці третьої пари ці радіоновини мають вийти в радіоефір. Звісно, умовний ефір. Так само ми створили студентське телебачення. 

Тут можуть виникати інші питання, що, скажімо, у деяких університетах викладачі кафедри не готові працювати в такому режимі. Бо для того, щоб, скажімо, зі студентами зробити телевізійний випуск новин, викладач повинен, зрештою, сам попрацювати на телебаченні в новинах і розуміти, як це роблять. На такі дисципліни ми намагаємося залучати погодинно чи як сумісників працівників реальних телебачення або радіо.

Тому сказати, що нічого не змінилося… ну сказати можна, що завгодно. Але насправді змінилося.

Про навчальні плани і працевлаштування студентів

– Пане Володимире, ви більше сказали про Інститут журналістики. А зараз питання до вас, як до людини, яка очолює Науково-методичну комісію при міністерстві. Чи відбулися зміни в навчальних планах на всіх факультетах?

– Відбулися. От я вам сказав, що під нашим впливом фактично всі факультети бакалаврату працюють за тими планами, які було запропоновано ще з 2005 року. Але зрозуміло, що плани – це не щось таке закостеніле, вони весь час змінюються.

Також через науково-методичну комісію ми поширюємо вимогу, щоб практичні дисципліни викладали практики та щоб викладання цих дисциплін було у форматі моделювання реальних журналістських процесів.

Звісно, не можу сказати, що це стовідсотково виконують у тих чи інших університетах, але, у всякому разі, педагогічні колективи, які працюють на журфаках, свідомі того, як має відбуватися навчальний процес. Тобто якщо говорити про те, що багато факультетів журналістики чи інститутів журналістики виникли на базі філологічних факультетів, то я вже не можу сказати, що цей філологічний крен там зберігся.

– Скажіть, будь ласка, 40 факультетів журналістики в Україні – це не забагато для нашого медіаринку?

– Ну це має медіаринок сказати. Якщо медіаринок на це ніяк не реагує, значить, небагато. Якщо ж реагує, то, значить, забагато. Зрозуміло, що університети не повинні продукувати фахівців, якщо вони будуть непрацевлаштованими.

– Але в нас же це ніде не перевіряють. Можливо, кафедри журналістики повинні відстежувати, де їхні випускники працевлаштовуються, і вже надавати ці дані Міністерству освіти, щоб порівняти їх із потребами нашого медіаринку?

– Це можна робити. Але ви ж розумієте: для цього треба мати спеціальний штат. Тому що кафедра – це  викладачі, які мають педагогічне навантаження, яким треба виконувати плани, готуватися до пар, писати статті.

– А хто тоді, на вашу думку, має займатися цим питанням?

– Держкомтелерадіо. У будь-якій галузі мають бути державні органи, які займаються відповідними речами та отримують зарплату за аналіз ситуації у своїй галузі.

– Якщо вести мову про журналістську освіту, власне, про навчальний  процес, то які, на вашу думку, його найбільші мінуси та проблеми? Що треба поліпшувати або змінити взагалі?

– Я повернуся знову до того, що казав: для того щоб щось змінювати, треба на щось орієнтуватися. На кого? Скажіть, будь ласка, на який телевізійний канал нам орієнтуватися? На який радіоканал нам орієнтуватися? На яку газету нам орієнтуватися?

– Пане Володимире, мені здається, що не можна так сказати про один певний конкретний канал чи видання.

– Правильно. Тому що має бути загальна вимога медіаринку, а для цього має існувати ринок як система.

– Загальні вимоги та світові стандарти, зрештою, є одні й ті самі. Тобто, можливо, ми маємо орієнтуватися на тенденції розвитку журналістики як такої?

– Певна річ. Я ж про це вам і сказав, що одна з причин, чому ми, освітяни, працюємо, – тому, що ми живемо у світі й розуміємо, що є світова журналістика, є якісь вимоги, є моделі підготовки кадрів на Заході, і ми на них намагаємось орієнтуватися. Але це вступає у великий конфлікт із тим, що ми на цю хвилину маємо в Україні.

Про діяльність Науково-методичної комісії в Україні

 – Пане Володимире, а чим займається Науково-методична комісія в Україні? Загалом які функції?

– Науково-методична комісія займається підготовкою навчально-методичних матеріалів. Ми в травні-червні цього року на вимогу МОН розробляли новий, образно кажучи, сотий стандарт, із підготовки журналістських кадрів для бакалаврату. Чому я кажу «сотий», тому що приходить новий міністр освіти й усе робить по-новому. Ми розробили новий стандарт щодо підготовки бакалаврів, здали його в міністерство. Тепер чекаємо реакції. До речі, його має бути винесено на громадське обговорення. Не тільки наш стандарт, а й стандарти для всіх спеціальностей мають пройти громадсько-професійне обговорення. На сайті міністерства буде це виставлено, і кожен, хто хоче, зможе вставити свої п'ять копійок.

Можна сказати, що там нашої творчості мінімум, тому що його структура та й зміст регламентовано. Міністерство освіти для розробки стандартів нового покоління запропонувало європейські документи.

Чим відрізняються ці стандарти від тих, які були? У тих стандартах було виписано дисципліни, у цих виписано тільки компетентності, тобто що випускник повинен уміти робити. Є певні обмеження, наприклад, що компетентностей має бути від 25 до 30. 

– А хто входив до складу комісії з розробки цих освітніх стандартів?

– Нові комісії формувалися на конкурсній основі, склад дуже малий: шість-вісім осіб. Очолюю цю комісію із журналістики я. Мої колеги – це викладачі із Сумського державного університету, Українського католицького університету, Києво-Могилянки, Української академії друкарства та інших ВНЗ.

 – А хто добирав членів комісії?

– Міністерство освіти оголосило конкурс серед університетів. Міг бути тільки один представник від одного університету.

– То що являє собою освітній стандарт у сфері журналістики?

– В основі стандарту – Національна рамка кваліфікацій, де виписано компетентності на рівні знання, уміння, комунікації, автономності та відповідальності фахівця.

– Це те, що є на сайті міністерства?

– Це те, що затверджено постановою Кабінету Міністрів, – Національна рамка кваліфікацій. І якщо тут написано, що бакалавр повинен, наприклад, мати концептуальні знання, набуті в процесі навчання та професійної діяльності, з певними знаннями сучасних досягнень уключно, то відповідно ми повинні забезпечити ці знання.

Розв'язання складних непередбачуваних завдань і проблем у спеціалізованих сферах професійної діяльності та/або навчання, що передбачає збирання та інтерпретацію інформації, вибір методів та інструментальних засобів, застосування інноваційних підходів – оце таким має бути фахівець на рівні умінь. Що ми сюди записали свого? Здатність до пошуку, оброблення та аналізу інформації з різних джерел, здатність застосовувати комунікаційні технології, здатність працювати в міжнародному контексті, здатність до адаптації та дії в новій ситуації, здатність до здійснення безпечної діяльності. Але ці речі ми не самі придумували: ми вибрали з тих європейських документів про загальні компетентності, які нам запропонували.

–  А хто запропонував?

– Міністерство освіти.

 –  А хто, власне, у міністерстві відповідає за журналістський напрям?

– Річ у тім, що окремого нині напряму із журналістики як такого й немає. Міністерство зробило єдину науково-методичну комісію із журналістики, міжнародних відносин, психології та соціології: усе звели докупи.

 – З представниками медіаіндустрії ви радилися, розробляючи освітній стандарт, залучали когось?

– Ні, звісно, ні. Тому що це ж освітній стандарт. Представники індустрії мають розробляти професійні стандарти, які мають лежати в основі освітніх. Але проект освітнього стандарту буде винесено на професійне обговорення. Сподіваємося на реакцію медіафахівців, може, хоч це їх зацікавить.

Про критику медіаіндустрії і укрупнення галузей знань

– Як ви можете прокоментувати те, що представники медіаіндустрії критикують українські університети й вважають, що ті погано готують студентів до реальної роботи? Медіаіндустрія стверджує, що їй потім потрібно не просто перенавчати випускників журфаків, а навчати їх заново.

 – Ну, я думаю, що цю проблему вже якоюсь мірою я озвучив, бо якщо ми навчаємо, скажімо, балансу в новинах, а вони приходять на промосковський телевізійний канал, то про який баланс можна вести мову? На такому каналі треба робити те, що там треба робити. Наша проблема полягає в тому, що ми навчаємо в цьому разі західних професійних стандартів, яких не дотримуються в українських медіа. І тому українські медіа кажуть, що вас навчають не того. Річ у тім, що в медіа дуже багато працює людей, які не те що не мають журналістської освіти, вони взагалі не мають ніякої освіти. То звідки їм знати, що існують професійні стандарти? У них свої погляди й своє бачення того, яким має бути журналіст.

Те, що, скажімо, багато приватних медіа відкривають свої школи журналістики, з одного боку, ніби й добре, якщо їх розглядати як систему підвищення кваліфікації. Кваліфікацію треба постійно підвищувати, щороку. На ВВС працівників відсторонюють від роботи й направляють на навчання, де кожен, хто працює та має досвід, мусить пройти повторне навчання. Чому? Тому, що коли ти стоїш біля станка й виконуєш один і той самий рух, то інші рухи забуваєш, і тобі треба це відновити в пам'яті. І ніякі аргументи не діють, що «я майстер слова, я працюю давно на ВВС, і мені це непотрібно». Нікого це не цікавить. Ти маєш пройти підвищення кваліфікації.

Отакі школи журналістики медіа мають бути. Та якщо ці школи виконують роль заміни університетів, це свідчить про те, що немає медіаіндустрії, а є сукупність медійних ремісницьких утворень. Кожен є майстер, кожен має своїх учнів. Але це ж не індустріальний рівень розвитку!

– На вашу думку, чи потрібна незалежна атестація кафедрам журналістики? Як часто та в якому форматі це має відбуватися?

– Незалежна атестація кафедри? А хто її здійснюватиме, якщо немає системної медіагалузі? Хто?

– Чи потрібно, на вашу думку, створити, незалежну атестаційну комісію, яка буде цим займатися?

– Ну це, знову-таки, матиме статус громадської організації. Це несерйозно. Бо має бути така система. Скажімо, є якась надбудова, яку визнають усі медійники. І коли працює система цієї саморегуляції, коли є вимоги до фахівців у цій саморегулювальній системі, то можна вести мову про те, що ця система, ця медіаіндустрія створює органи, які займатимуться атестацією університетів. Власне, це називається процедурою акредитації. Якщо освітня програма акредитована, то повинні казати: її акредитує міжнародна організація або її акредитує Держтелерадіо чи українська медіаіндустрія.

– На вашу думку, чи правильно зробило Міністерство освіти, коли 2015 року об’єднало журналістику й піар в одну спеціальність?

– Та, звісно  ж, ні! Це хохма, якої ми не чекали від МОН, очолюваного міністром, який закінчив університет за спеціальністю «журналістика». Нас фактично повернули у 80-ті роки. Я та мої колеги доклали багато зусиль до того, щоб в Україні виокремити піар і рекламу із журналістики. Це була наша перемога, тобто перемога освітян у галузі журналістики, що ми нарешті розвели в різні боки журналістів, рекламістів та піарників. І що тепер ми зрештою маємо? Нас оцією постановою про новий перелік спеціальностей відкинули назад. Ми тоді зібралися в Ужгороді й зробили відкрите звернення до Президента, до Прем'єр-міністра Яценюка, тоді й Квіту написали, що цього не можна допускати. І що ми маємо? Нічого.

– Була якась реакція з боку міністерства?

– Ні, ніякої реакції не було. З боку міністерства взагалі ніякої реакції не було. З боку Кабміну й Президента нам відповіли, що воно десь там на розгляді. І все.

– На вашу думку, журналіст повинен мати обов'язкову університетську журналістську освіту чи ні?

– У будь-якому разі, він повинен мати вищу освіту. Коли ми прямо з аудиторії дзвонимо одному президентові дилерської автокомпанії, яка займається продажем машин, то він каже: «Так, я на роботу беру людей, які мають мінімум дві освіти». А коли ти дзвониш керівникові одного телевізійного медіаканалу, то він каже: «Та мені неважливо, чи є освіта». Тож ви розумієте все самі, коментарі тут додати важко.

Тобто освіта має бути. Чи повинна бути обов'язково журналістська? Вона може бути, може й не бути. Але що має бути? Має бути обов'язково атестація кадрів, яких запрошують на роботу. Тобто, чи ти закінчив журфак, чи ти закінчив філфак або істфак, це не має значення, зрештою, ти здобув вищу освіту. Але ти повинен мати кваліфікацію журналіста, якщо тебе беруть на посаду. Мають бути атестаційні центри, які перевіряють, чи ти володієш уміннями й навичками, знаннями, які дають змогу сказати, що ти маєш кваліфікацію, скажімо, репортера або редактора, і тільки після цього тебе повинні взяти на роботу.

– На вашу думку, станом на 2016 рік яка освітня система з підготовки журналістів має бути орієнтиром для України?

– Я думаю, що має бути плюралістична система. Не можна на одній зупинятися. Погляньте на Сполучені Штати: там сотні бакалаврських програм із журналістики, сотні  магістерських програм із журналістики. І коледжі існують, які готують телевізійників.

…У Великій Британії в одному з університетів заходимо у  велику аудиторію: на екранах комп’ютерів зверстана газета... Запитуємо в студента: «Що ви робите?» «Матеріал для газети». – «А ви друкуєтеся в газетах вашого міста?» Він із подивом каже: «Ні, я не можу друкуватися, я ще студент».

І ще одна ситуація, яку я часто переповідаю, але вже про Португалію, де є прес-карта, де тебе на роботу в редакцію візьмуть тільки за наявності цієї прес-карти. Ти захотів із газетної роботи піти працювати, скажімо, у піар-службу міністерства – ти втрачаєш право на журналістську діяльність, у тебе відбирають прес-карту. Ти знову хочеш піти працювати в журналістику – тебе жодна редакція не візьме на роботу. Ти маєш повторно пройти навчання, скласти іспити, тобі видадуть прес-карту, тоді з тобою знову матимуть справу редакції. Оце і є високий рівень професійної культури. Чи можемо ми це сказати про Україну? На жаль, сьогодні ні.

 

comments powered by Disqus