Як зробити так, щоб українські журналісти-міжнародники розуміли, про що запитують

Фото: Юлії Нестеряк

Міжнародна журналістика в Україні переживає найбурхливіші, але не найкращі часи. Коли держава перебуває в центрі міжнародної уваги й потребує інформації про стратегічно важливі для себе речі, у ЗМІ досі припускаються прикрих, а іноді й небезпечних помилок. Лише протягом останнього місяця журналісти перетворили заяви канцлера Австрії на проросійські, неправильно зрозуміли міжнародне дослідження, дискредитувавши Україну, подали нереалістичні прогнози про Міжнародний суд ООН та перебрехали історію Латвії. І це при тому, що, згідно з моніторингами «Детектор медіа», деякі регіональні ЗМІ взагалі не подають міжнародних новин.

Однією з головних причин такої ситуації експерти називають журналістську освіту. Тож Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Українська Асоціація зовнішньої політики (УАЗП), Інститут журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, ГО «Національна академія комунікативістики», а також велика кількість українських та міжнародних експертів об’єдналися, щоби виправити ситуацію. Перший круглий стіл на тему «Міжнародна журналістика України: пошук освітньої моделі» відбувся 24 березня у приміщенні Інституту міжнародних відносин у Києві. Наслідком цієї та наступних подібних зустрічей, як заявляє Сергій Даниленко, завідувач кафедри міжнародних медіакомунікацій та комунікативних технологій ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка, стане зміна навчальних планів у зацікавлених університетах. Програми відкоригують відповідно до озвучених на круглих столах думок експертів. «Нам потрібно відчути запит ринку. Бо ми дуже часто перебуваємо у своєму просторі й не знаємо, якого спеціаліста очікує ринок. І ось прірву, яку постійно закидають національній вищій школі, ми цим заходом плануємо подолати», — запевняє пан Даниленко.За його словами, зміни в підготовці студенти зможуть відчути вже з вересня 2017 року.

У круглому столі взяли участь понад два десятки експертів: викладачі, представники дипломатичних установ, міністерств, а також журналісти-практики, керівники громадських організацій. Зводилася ж дискусія, головним чином, до кількох тез.

Журналіст-міжнародник чи міжнародник-журналіст?

«Журналіст, який висвітлює міжнародні події, робить аналітику міжнародних відносин, то він міжнародник, чи він журналіст, який вивчив мови і щось знає про міжнародні відносини? — запитує Ігор Мінгазутдінов, заступник директора з з науково-педагогічної роботи Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. Сам освітянин переконаний, що в цій галузі в журналістів мають бути перш за все фахові знання з міжнародних відносин.

Думку колеги розділяє й Володимир Огризко, український дипломат, Міністр закордонних справ України (2007–2009), керівник Центру дослідження Росії: «У Washington Post фахові журналісти мають ту спеціальність, про яку пишуть. І журналіст, який пише на медичну тему, наприклад, медичну реформу в США, він насправді лікар. Він пише про те, що знає, а інакше — це все профанація. Якщо ми хочемо, щоби про міжнародні справи писали розумно, продумано й фахово, ми повинні формувати спочатку фахівців у сфері міжнародних відносин. Зараз же під час якихось пікових міжнародних подій мені телефонує по 4050 чоловік, і лише четверо-п'ятеро з них розуміють, про що вони питають. На мою думку, в Україні сьогодні взагалі менше десяти журналістів-міжнародників, які розуміють, про що пишуть». При цьомупроблеми, на думку дипломата, не вичерпуються спеціальними знаннями з міжнародної тематики. Журналісти також часто мають проблеми з мовами — як іноземними, так і українською.

Євген Цимбаленко, заступник директора Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка з науково-педагогічної роботи, погодився з колегами: «Щоби стати справжнім журналістом-міжнародником, треба мати фахову освіту міжнародника. Ніколи Інститут журналістики не зможе виховати й навчити такого журналіста, який фахово працюватиме в галузі міжнародної журналістики. Тому дуже вдалий варіант, коли в Інституті міжнародних відносин є магістратура з міжнародної журналістики». Іншим варіантом освітянин вважає отримання майбутнім журналістом фахової бакалаврської освіти, а потім проходження журналістської магістратури.

А от Андрій Куликов, голова правління ГО «Громадське радіо», вважає, що міжнародну журналістику не можна розглядати поза журналістикою загалом. І спеціалізацію працівник має обирати пізніше: «Ми маємо навчати універсальних журналістів, якщо ми взагалі маємо навчати журналістів у такому віці. А потім вони самі чи обставини, штовхають їх до тієї чи іншої теми».

Універсальний журналіст чи спеціалізований?

«Останні роки в освіті був перекіс у бік “універсального журналіста”. Це, мені здається, негативно позначилося на стані й освіти, й медіа, — сказала Діана Дуцик, виконавча директорка ГО «Детектор медіа». — Не може людина сьогодні якісно знімати сюжет про спорт, а завтра — важливу міжнародну подію. Я вважаю, ми повинні повернутися до спеціалізації».

Юрій Нестеряк, завідувач кафедри журналістики та нових медіа Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, поділяє таку позицію й більше того, вже працює в цьому напрямку: «Із моменту свого створення Школа журналістики в Університеті імені Бориса Грінченка декларує зміну підходів до освіти журналіста й відходу від традиційних підходів, де була друкована преса, радіо, телевізійна та інтернет-журналістики. Ми декларуємо саме перехід на галузеву журналістику — економічну, спортивну й одну з найважливіших — міжнародну журналістику».

Вадим Дрелінський, викладач факультету журналістики і суспільних комунікацій Державного університету Молдови, натомість вважає, що універсальність скасовувати зарано: «Хоч я є прихильником спеціалізації, я не вважаю, що поняття універсалізму журналістики треба повністю скасовувати. Бо медіапроекти не завжди довго живуть. І професійні журналісти, що спеціалізувалися в одному напрямку, вони інколи лишаються без роботи. І щоби знайти нову роботу, їм потрібні найрізноматніші навички. Журналіст певним чином має бути універсальним».

«Я сам завжди боявся універсалів, але був змушений стати одним із них, коли став кореспондентом на радіо, — підтримує колегуРостислав Гольцман, член правління Спілки журналістів Ізраїлю.  Сьогодні я мав говорити про вбивство, завтра — про пожежу. Універсалізм, на мою думку, — це вимога часу».

Проти універсалізації виступив і Андрій Куликов: «Я працював на українській службі BBC, Кореспонденти BBC розкидані по всьому світу, це були і є універсальні журналісти. Вони спершу творили радіоматеріали, з яких потім творилися хороші телематеріали».

Євген Цимбаленко бачить вихід у тому, щоби виші вчили журналіста лише базових речей (журналістських стандартів, набору мінімально необхідних знань). А після цього фахівець обирав напрям уже з власного досвіду та практики.

Сільван Ріголє, Аташе з наукового та університетського співробітництва Посольства Франції в Україні, додає, що журналіст-міжнародник обов’язково має відвідати країну, про яку пише: «Нещодавно до України приїздили тридцять молодих французьких студентів-журналістів. Вони спеціально проводили польові дослідження і створювали матеріали про Україну».

Журналістика за кордон і з-за кордону

«Специфіка міжнародної журналістики полягає в тому, щоби пояснювати пріоритети міжнародної політики широкому загалу у своїй державі, але разом зі тим пояснювати ці пріоритети й на закордон. І тут повинні бути різні підходи, — вважає Володимир Хандогій, український дипломат, президент Української асоціації зовнішньої політики. — Функцію пояснення за кордоном, що робить наша держава, як свідчить мій досвід, виконували лише посольства. Але робили це хто як уміє. Якщо приходила вказівка — розмістити статтю, наприклад, у New York Times із такого-то питання, то єдиною формою, яку винайшли наші дипломати, були “листи до редактора”. Тобто щодо конкретної публікації в іноземному виданні, яка, наприклад, необ’єктивно висвітлювала українські події, ми писали листа, який, як правило, розміщувався в рубриці “листи до редактора”, там ми намагалися щось спростувати чи, навпаки, підтримати». Але сам пан Хандогій вважає такі способи малоефективними, ба більше: недолугими. Адже «листи», які навряд чи хтось читає, протиставляються фактично масованим інформаційним кампаніям проти України.

Жанна Міщерська, директорка ТО «Всесвітня служба радіомовлення України», виокремлює більше типів міжнародної журналістики: 1) журналісти, які з України розповідають про міжнародні події 2) журналісти, що розповідають про міжнародні події, перебуваючи за кордоном 3) журналісти, які перебувають в Україні й розповідають про її життя на закордон. Останні, на її думку, не завжди усвідомлюють природу масової комунікації: «Переважна більшість вважають, що головними в комунікації є вони як комунікатор, як автор. І їхній текст. Вони не розуміють, що головним є реципієнт, аудиторія». Тож виникає проблема, коли журналісти-міжнародники ігнорують диверсифікацію аудиторії: «Велика помилка брати один і той самий текст, підготовлений для внутрішньої аудиторії, перекладати його іноземною мовою й подавати за кордон, — зауважує пані Міщерська. — Такі тексти не є ефективними, адже зарубіжна аудиторія має інший контекст. Але в нас так і роблять».

Алла Лазарєва, власна кореспондентка часопису «Український тиждень» у Парижі, заявляє, що українським журналістам, які працюють за кордоном, найбільше бракує саме якісної й системної інформації, аналітики французькою мовою з України: «Ми могли би перекладати тут французькою мовою якусь важливу, необхідну інформацію, але потрібен окремий ресурс, можливо, якийсь сайт. “Укрінформ” запустив французьку сторінку, але там, на жаль, дуже багато граматичних помилок. І перепощувати цю інформацію на своїх сторінках не дуже хочеться. Було би добре налагодити системніший обмін інформації, хоча би на рівні коротких аналітичних розробок, які ми могли би пропонувати своїм французьким колегам».

Діана Дуцик у цьому контексті теж звернула увагу на «Укрінформ». Незважаючи на значний прогрес видання, вона вважає, що без державної підтримки воно не буде конкурентоспроможним на рівні з тим же ТАСС чи іншими агентствами: «Сьогодні я бачу завдання в тому, щоби вивести цю агенцію на міжнародний рівень — а це питання і якості контенту, і менеджменту».

Яких працівників потребує міжнародна журналістика?

Людмила Березовська, керівниця Мультимедійної платформи іномовлення України, вважає, що проблема української журналістики не лише в міжнародниках: «Не вистачає просто журналістів. Багато фахівців хочуть говорити про скандали, але хочуть розуміти тему, яку висвітлюють. І навіть за гроші я не можу купити хорошого спеціаліста». Найважливіше, що мають засвоїти після вишу журналісти, на її думку, — це міжнародні стандарти подачі інформації.

А от Володимир Огризко розповів іншу історію про пошуки роботи, й цього разу проблема була саме в грошах: «Нещодавно мав розмову з представником “Німецької хвилі”, який працює в Німеччині. Кілька років він мав наївне бажання допомогти нашій медіасистемі працювати на закордон. Пішов в “Укрінформ” і запропонував працювати в програмі іномовлення на Німеччину. Тому що те, що читав у нашому німецькомовному виконанні, викликає в німецького читача посмішку, а інколи й регіт. Граматичні помилки, смислові помилки — це те, що не читається німецьким споживачем інформації. Йому сказали: “У нас немає грошей на те, щоб мати людину, яка розуміє й німецьку, й українську”. У цей час Russia Today набирає native speakers, які володіють мовою і знають, чого від них хочуть. А в нас є гроші на погане, але немає на хороше?»

«Важливо, щоб іномовлення, яке подає “Укрінформ” за межі держави, складалось із native speakers. І для цього міністерство теж докладає зусиль, — запевняє Марина Соботюк, завідувачка Сектору медійних комунікацій та взаємодії зі ЗМІ Міністерства інформаційної політики України. — Ми запрошуємо представників посольств. От, наприклад, остання зустріч із японцями. Ми попросили, щоб вони надали якісного перекладача новин, який, наприклад, забезпечив версію “Укрінформа” рідним перекладачем».

Із носіями мови не має проблем і вже згадана Людмила Березовська. Вона запевняє, що іномовлення каналу UA.TV забезпечують представники відповідних націй. А от знання лише англійської, повертаючись до мовних вимог, на думку керівниці іномовлення, для журналіста-міжнародника замало: «У нас дуже багато контактів із усіма посольствами, іноземними ЗМІ, просто іноземцями, які приходять у ролі аналітиків. І з ними треба говорити їхньою мовою. Хоча би вітатися, далі вже переходять на англійську».

Міжнародний досвід та перспективи

Велика кількість закордонних експертів, що взяли участь у заході, зокрема й через skype-включення, запевняють: Україна не самотня у своїх проблемах. Зокрема, Єнджей Скрипчак, професор факультету журналістики й політичних наук Університету імені Адама Міцкевича, розповідає: «Хоча Польща приєдналася до ЄС ще в 2004 році, деякі з наших студентів-першокурсників, як і ваші, досі не відрізняють Європейського Союзу від Ради Європи». А Вероніка Менжун, медіаекспертка інституту FOJO у Швеції, поділилася іншою проблемою, — економічною: «Нині журналіст-міжнародник — це дуже дороге задоволення. Наприклад, у Корпорації радіо- і телемовлення Швеції “Шведське радіо і телебачення”, у телевізійній частині я нарахувала всього лише 12 постійно працюючих за кордоном кореспондентів. Їм зазвичай 3555 років. На території країн СНД, наприклад, усього один кореспондент, так само як і на території Північної Америки».

Із позитивного слід зазначити, що всі закордонні експерти заявили: співпраця між Україною та представленими ними країнами можлива й уже налагоджується.

Упродовж круглого столу Жанна Міщерська згадала дуже важливу річ: «Іномовлення в Україні було запроваджено ще 1950 року, тоді це було україномовне радіо. І відтоді жодного дня не було, щоб українське радіо не мовило за кордон в ефірі». Себто станом на тепер українська (та не лише) мова звучить за кордоном уже 67 років. І, як ми зазначали на початку, можливо, саме тепер до неї прислухаються уважніше, тож важливо, щоби саме тепер вона була найкращою.

З огляду на розмаїття спікерів та дещо розпорошену риторику окремих доповідачів присутнім на першому круглому столі не вдалося дійти згоди з головних питань, навіть стосовно того, на базі якої освіти варто готувати журналіста-міжнародника. Проте експерти матимуть ще кілька нагод, щоби випрацювати спільну позицію та дійти конкретніших висновків.

Наступний круглий стіл відбудеться 25 квітня в Інституті журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.

comments powered by Disqus