Шведська розслідувачка Жозефіна Фрейє: «У мене 24 ідентичності»

Josephine Freje, Aftonbladet

Відома шведська журналістка-розслідувачка Жозефіна Фрейє Сімонсон (Joesphine Freje Simonsson) є володаркою багатьох нагород у сфері журналістики розслідувань. Вона працювала в усіх основних засобах масової інформації Швеції та місцевих ЗМІ Азії та Африки. Нині вона є членом правління шведської асоціації журналістських розслідувань. З листопада минулого року працює іноземним кореспондентом шведської щоденної вечірньої газети Expressen. 

- Жозефіно, з чого все почалося? 

- Мені було тринадцять, я працювала в місцевому виданні над матеріалом про невеличку спільноту. Один місцевий чиновник відмовлявся піднімати зарплатню працівникам сфери охорони здоров’я, пояснюючи це відсутністю коштів. Проте, як виявилося згодом, він підвищив зарплату самому собі більш ніж на 25% за два роки. Коли ж я написала про це, всі збагнули, хто він насправді. Так він нажив чимало ворогів. 

- Котре з твоїх розслідувань мало найбільші суспільні наслідки? Можливо, призвело до масового звільнення людей? 

- Ох, стільки людей було звільнено, щоразу когось звільняють, коли це справді хороше розслідування. Останнє таке стосувалося одного з найбільших європейських шпиталів Sahlgrenska. Вони стали об’єктом мого розслідування два роки тому, в результаті двох керівників звільнили, тому що вони нічого не зробили для захисту осіб із психічними порушеннями, хоча повинні були. Тепер я, відстежуючи розвиток цієї історії, виявила, що вони повертаються. Тобто коли всі були дуже сердиті й обурені, у шпиталі звільнили цих осіб, але тепер, за два роки, ті повертаються з власними компаніями, їх залучають як приватних лікарів. Платять утричі більшу зарплату тим самим некомпетентним людям!

Дуже резонасним було розслідування щодо безпеки в таксі, коли з’ясувалося, що водії ґвалтують своїх пасажирів. Це розслідування змінило систему. Доти в країні перевіряли лише водіїв шкільних автобусів щодо того, чи немає серед них педофілів. І при цьому не перевіряли водіїв, що перевозили дітей з інвалідністю, які не могли рухатися, чи розмовляти, а отже й повідомити про те, що з ними сталося, захистити себе. 

- Очевидно, що викриття подібних явищ не минає безслідно і для твого життя. Тобі часто погрожують? 

- Десь із 2009 року - постійно. Ось уже впродовж семи років. Часто це та ж сама група людей. Наприклад, мені постійно погрожують колишні водії таксі. Ґвалтівників, убивць, психів звільнили одного дня - і з тих пір вони регулярно телефонують мені й кажуть, що хочуть мене вбити. Я також проводила чимало розслідувань, що стосувалися екстремістів, вони теж мені часто погрожують. Окрім того, коли ти молода дівчина-блондинка, яка постійно з’являється на екрані, купа людей стежить за тобою, ба навіть переслідує. Я часом отримую дзвінки опівночі на кшталт: «Ти будеш моєю дружиною» (грубо декламує. - MS). А одного разу в нас викрали трьох ведучих. Є багато хворих людей. 

Взагалі після історії з таксистами я отримувала не лише погрози: якось їм вдалося дізнатися, де я живу - група людей намагалася проникнути до мого дому. Я тоді вистрибнула у вікно з іншого боку будинку, відтоді впродовж трьох років спала з ножем біля ліжка. 

Та все ж, якщо я проводжу розслідування, і після цього мене ніхто не хоче вбити, значить, я його недостатньо добре провела.

- Які теми є найбільш трендовими для журналістики розслідувань у Швеції? До прикладу, в Україні нині тема номер один - це корупція.

- У Швеції все дуже ситуативно. Так, дехто з моїх колег займається історіями на кшталт розслідування Панамського архіву, однак не дуже багато людей їх читає чи дивиться. Багато уваги здобувають історії, де мають місце реальні конкретні жертви і де хтось, маючи велику владу, чинить беззаконня. Історії про безпритульних, людей з особливими потребами, дітей з інвалідністю… Тобто тих, хто нічого не має. Про великі помилки системи. 

- Як часто ти користуєшся базами даних? 

- Щодня. На мій погляд, Швеція дуже хороша країна для розслідувачів, адже стільки всього є у відкритому доступі. Базами даних добре вміють користуватися не лише журналісти, а й громадяни. Взагалі в нашій країні за статистикою, починаючи з віку двох років (уявляєш, двох років!), 67% населення використовує інтернет щоденно. Та ми, журналісти, стали від нього настільки залежними… (зітхає. - MS)

- Як ти зазвичай плануєш розслідування? З чого слід починати й чим завершувати? 

- Поясню на прикладі. Скажімо, в мене є підозра, що певна будівля була збудована чи відремонтована корупціонерами і що таким чином ті відмили гроші. Поки це лише гіпотеза, доказів я не маю. Умовно кажучи, моя робота - пройти три етапи. Перший, мінімальний рівень, означає, що мені потрібно знайти хоча б найменший доказ того, що тут може йтися про корупцію. І допоки я його не знаходжу, такого рослідування редактору не пропоную. 

Далі я починаю ставити собі критичні запитання, заперечувати підстави, які дозволяють мені думати, що конкретна будівля стала об’єктом корупції. На цій стадії я телефоную потенційним винуватцям і дуже приязно з ними розмовляю, ставлю абсолютно безневинні запитання й обов’язково записую цю розмову, бо якщо виявиться, що в найпершій бесіді потенційний корупціонер брехав, то навіть ліпше для майбутнього матеріалу.  І тільки після цього я йду до редактора з пропозицією теми. При цьому я ніколи не кажу йому, що мені, до прикладу, потрібно три місяці на розслідування. Я кажу, що ось у мене є ідея, мені потрібно два дні, щоби знайти зачіпку. Через два дні я приходжу до нього й кажу, що відкопала ще дещо (хоча це в мене вже було), і що мені треба ще два дні. І так два дні, два дні, два дні… 

До речі, я, чесно кажучи, ніякий новинар, тому що коли мене відправляли працювати на місце події, я поверталася звідти ні з чим. Але коли я працюю над журналістським розслідуванням (так, воно може зайняти й два місяці), я знаю, що зроблю хороше розслідування. 

На наступному рівні, коли ви вже набрали достатньо матеріалу, який, як вам здається, витримає перевірку, вам слід знайти свого колегу, який вас щиро ненавидить, і попросити виступити в ролі адвоката диявола (сміється. - MS). Тобто ця людина повинна зробити все, щоби не допустити публікації, стерти в порох ваші аргументи. Таким чином, допрацьовуючи слабкі місця, ви перейдете на третій етап. Тут вам необхідно знову поговорити з корупціонером. Звісно, на цей момент  вони вже розуміють, що ви копаєте під них, тому дуже важливо, щоб ви поговорили попередньо з цією людиною ще на найпершій стадії, коли у вас нормальні стосунки.

- Що ти порадила би журналістам, які тільки починають займатися розслідуваннями? Чи є якісь прийоми, що допомагають у здобутті інформації?   

- Цигарки та цукерки: це особливо стосується випадків, коли потрібно когось розговорити. Завжди треба мати при собі цигарки та цукерки, тому що це ваші найліпші друзі, ваші найліпші рятівники в будь-якій ситуації. Коли я була в Конго, учасник угрупування хотів мене вбити, але я вчасно витягла цигарки й цукерки, і це врятувало життя.

Відстежуйте, хто з ким святкує Різдво чи відпочиває разом: це може підказати, з кого складається мережа корупціонерів.

Грайте на стереотипах: часто ліпше прикинутися повним ідіотом чи принаймні дуже дурненькою. Я була якось пофарбувала волосся в каштановий колір, і багато хто остерігався бути зі мною балакучим, гадаючи, що я дуже розумна. Тож тут можна грати на стереотипах: чим світліше у вас волосся, чим більше ви смієтеся, вчасно-невчасно, тим ліпше. Я також часто роблю компліменти, на кшталт «о який прекрасний у вас светр!», або «який же ви розумний!», або ж можу подзвонити й сказати: «Я чула, що ви найліпший експерт у цій темі в усій країні, ви про неї знаєте все, а я - нічого не знаю, розкажіть мені». 

Важливо систематизувати інформацію з першого ж дня розслідування. Особливо масштабні розслідування призводять до того, що у вас швидко з’являється великий масив даних, в якому ви можете потонути. 

Також коли я починаю розслідування, я завжди складаю для себе та для редактора свій особистий план, де має бути вказано ідею-мінімум та ідею-максимум. Повернімося до нашого попереднього прикладу: ідея-мінімум полягає в тому, що будівля є об’єктом корупційної оборудки. Ідея-максимум може полягати в тому, що всі ці корупційні зв’язки ведуть до президента. Я завжди починаю з переліку людей, із якими мені потрібно поговорити. Друге питання, яке я собі завжди ставлю:  навіщо це потрібно, що ця історія дасть людям? 

Чесно кажучи, я не знаю жодного журналіста-розслідувача, в якого все завжди добре й рівно. Це американські гірки, одного дня здається, що все настільки фантастично, що тягне на міжнародну відзнаку, а іншого - хочеться накласти на себе руки.  Важливо продовжувати працювати. Хороший редактор має трохи приземлити вас, коли ви злітаєте до небес, і підтримати, коли падаєте на дно.  

Створювати фейкових персонажів і проникати в реальність. У мене багато колег, які варяться виключно в журналістських тусовках. Вони одружуються з журналістами, їхні друзі - журналісти або люди з академічних, мистецьких спільнот. У мене 24 різні ідентичності. За однією легендою, я затятий прихильних ультралівих поглядів, за іншою - нацист;  антифашист; педофіл; християнський фанатик, який хоче вбити всіх, або принаймні лікарів, котрі роблять аборти; мусульманський фанатик; послідовник ISIS; член байкерського угрупування; проститутка. Вони навіть можуть дружити одне з одним на Facebook (сміється. - MS). Це дозволяє проникати в закриті спільноти, дізнаватися про щось першим, мати добрий бекґраунд. Наприклад, одне з розслідувань стосувалося релігійних організацій, які отримують субсидії. У Швеції будь-яка організація може отримати субсидію, якщо вона не дискримінує людей за ознакою статі чи раси, за сексуальною орієнтацією та ін. Коли до них телефонує журналіст, який представляється журналістом, ці люди дуже правильно все кажуть. Але коли ти бачиш, як вони ведуть розмову в закритих спільнотах, то розумієш, що там превалюють зовсім інші ідеї та погляди, дуже відмінні від ідей толерантності та рівності. 

Не знаю, як в Україні, але у Швеції та більшості країн ЄС дозволяється представлятися різними людьми, мати багато акаунтів. Звісно, ліпше не видавати себе за лікаря чи поліцейського, адже люди можуть звертатися до вас. Якось ми робили випуск для радіо про те, як поборники захисту прав тварин збиралися спалити магазин, де продавалося хутро. Я знала, на котру годину вони планують акцію, тож прийшла туди навіть раніше. Коли ж вони тільки почали збиратися, я вже зробила інтерв’ю з власником магазину, після чого той зрозумів, що його чекає. Учасники спільноти почали розпитувати мене, що я тут роблю, побачивши, що я журналістка. Я ж сказала, що мені про подію підказало анонімне джерело. 

Володіти подібною інформацією, коли про це ніхто не здогадується, особливо цікаво під час інтерв’ю. Ви можете ставити одне й те ж питання знову і знову, бо знаєте, що ця людина бреше.

comments powered by Disqus