«Коли позбуваєшся стереотипів, стає легше дихати», — дискусія на Форумі видавців про книжку «Майя та її мами»

Фото Анни Ільченко

Учасники заходу — Лариса Денисенко, авторка книжки «Майя та її мами»; Ілля Стронґовський та Лілія Омельяненко, співзасновники видавництва «Видавництво»; Анастасія Мельниченко, авторка книжки «Я не боюсь сказати»; Анна Довгопол, координаторка програми «Гендерна демократія» Фонду імені Генріх Бьоля в Україні; Олена Малахова, радниця з гендерних питань Міністра освіти і науки України.

Учасники спробували розібратися, чому секс — досі табуйована тема в родині й школі, як це впливає на психіку дитини, як батькам варто говорити про насильство й чому традиційна українська родина — це міф.

Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця, авторка книжки «Майя та її мами»:

— Настільки агресивної реакції до цієї книжки я абсолютно не очікувала й не могла спрогнозувати. Мені важливо було створити книжку, яка би дозволила батькам побудувати містки зі своїми дітьми. Книжки й масову культуру (кіно, мультики) я використовую у своїх авторських навчальних методиках задля того, щоби пояснювати дітям, що таке права людини, які права мають діти і їхні батьки, які громадянські права вони отримають, коли їм виповниться по вісімнадцять років, які вже є з народження. Власне, право на власне ім’я й на сім’ю є від народження. Це дуже важливо розуміти.

«Майя і її мами» можна назвати книжкою про дітей і їхні родини. Родини тут абсолютно різні. Це родини реструктуйовані, коли батьки розлучаються, хтось одружується знову чи виходить заміж. І дитина інколи отримує двох мам і одного тата чи навпаки. Моделі є абсолютно різні. Тут зібрані й соціальні проблеми — заробітчанство, коли дитина залишається з бабусею чи дідусем, а батьки працюють за кордоном.

Ця книжка є продовженням різних моїх діалогів, у тому числі в школах. Наприклад, перша історія стосується двох дівчат — Софійки і Соломійки.

Я сама стикнулася з дуже дивною реакцією вчительки молодших класів, яка сказала: «А, ці пробірочники знову захворіли». Я вивела її поговорити й кажу: «Вибачте, а пробірочники — ви, власне, так про дітей говорите в публічному просторі? Що ви маєте на увазі?» І вона відповідає «Ну вони ж від штучного запліднення, постійно хворіють і взагалі вони проблематичні». Мене це шокувало. І це одна з історій, яка дозволила мені подивитися на тему трохи ширше.

Якщо ця книжка бодай якусь родину підштовхне до відвертості, дасть розуміння, що можна абсолютно спокійно говорити з дитиною на приватні теми, на складні теми, про те, що в країні відбувається збройний конфлікт, що є внутрішньо переміщені особи і там є біль, то все це сприятиме тому, що комунікативна функція родини буде працювати на те, щоб ми ставилися один до одного з повагою й терпимістю.

Коли ми говоримо про толерантність, це історія більше про терпляче ставлення. Я не можу змусити вас любити себе — це хибна історія. Я можу когось сприймати чи не сприймати. Але я завжди готова слухати, включатися, ставитися з розумінням і не виявляти агресії.

Основне — це щоб дитина в будь-яких обставинах, будь-яких стереотипах, які ми ніяк не можемо викорінити, мала острівці безпеки, які гарантує їй її родина, школа, клас, однокласники й однокласниці. Дуже важливо почуватися в безпеці й бути в місцях, де поважають її як особистість. Власне, про це і є ця книжка. Ми можемо бути абсолютно різними, ми не мусимо всім подобатися, але має бути база, яка забезпечує дитині мінімальні стандарти безпеки.

Я спілкуюся і з учителями, і з дітьми на цю тематику. І якщо пояснюєш, прибираєш стереотипізацію, стигми і фобії, то всім стає набагато легше дихати.

Лілія Омельяненко, Лариса Денисенко, Анна Довгопол, Анастасії Мельниченко

Анастасія Мельниченко, авторка книжки «Я не боюсь сказати»:

— Під хештегом «Я не боюсь сказати» було написано багато історій про насильство. Прочитавши їх, я змогла вивести щось спільне, що було майже у всіх цих історіях. По-перше, коли людина, а особливо дитина чи підліток потрапляла в ситуацію сексуального насильства, то не знала, що з нею відбувається. А чому вона не знала, що з нею відбувається? Тому що їй про це ніхто не говорив. По-друге, дитина, що зазнала такого жахливого досвіду, в більшості випадків нікому не могла про це розповісти впродовж багатьох-багатьох років. Уявіть: у неї є батьки, які є найближчими людьми в усьому світі, і вона не може їм розповісти. А чому? Бо тому що досі, на жаль, у багатьох українських сім’ях тема сексу є табуйованою. І коли дитина підходить і питає в батьків щось про секс, вони червоніють, зеленіють, блідніють. Видають такі реакції, які дитина не може сприймати інакше, ніж так, що секс — це щось страшне.

Коли дитина народжується, в неї немає своєї оцінки, що таке секс, насильство, тіло, статеві органи. Оцінку цих понять дитині даємо ми самі: своєю реакцією, соромом. Коли дитина переживає насильство, вона боїться розповісти батькам. Вона думає, що батьки будуть її сварити. І оскільки в багатьох дітей відкладається уявлення про секс як про щось брудне, то дитина, що зазнала насильство, накладає на себе тавро — «мабуть, я якась брудна, якась не така».

Ще для всіх цих історій було спільним те, що в нас є таке поняття, як звинувачення жертви. І ті, хто зазнає насильства, одразу звинувачують себе самі, бо суспільство звинувачує їх: напевно, в неї була коротка спідничка, напевно, вона була п’яна, поверталася додому пізно.

Читаючи всі ці історії в рамках акції «Я не боюсь сказати», я зрозуміла, що насильство відбувається в будь-який час доби, за умов будь-якого стану тверезості чи одягу. Виходить, що навіть ті дівчатка чи хлопчики, які завжди були відмінниками, поверталися додому вчасно, починають винуватити себе: мабуть, я недостатньо хороший, якщо зі мною таке сталося. Тому впродовж років вони просто про це мовчать.

У школі про секс не говорять і не пояснюють його суті. Я сумніваюся, що десь у школах пояснюють, що сексом займаються для задоволення. Не знаючи основи, що секс має приносити задоволення, коли з людиною стається насильство, вона не знає, чи порушуються її кордони, чи ні.

У школі про секс як говорять? Секс — це те, від чого бувають діти й болячки. Як після цього дитина буде пов’язувати секс із задоволенням?

Пишучи цю книжку, я зрозуміла, що треба донести кілька ключових моментів. Перше й найважливіше — це те, що жертва не винна. Ніколи. Немає ніяких умов, які можуть виправдати ґвалтівника. Навіть якщо людина буде дуже п’яна і в міні-спідниці, то нормальна людина не буде її ґвалтувати. Було дуже важливо донести до дітей і дорослих, що жертва ніколи не винна.

Друге — треба було обговорити дуже багато речей, про які не говорять із дітьми: що таке згода, що таке кордони, що секс — це для задоволення, про важливість власного вибору. І про це книжка. І це те, про що треба говорити з дітьми.

Після насильства багато хто переживає різні посттравматичні стресові розлади. І оскільки діти не можуть проговорити з дорослими те, що відбувається, то їм здається, що вони божеволіють. А в них насправді досить стандартні симптоми з’являються: панічні атаки, безсоння, флешбеки. Коли дитині здається, що вона божеволіє, їй стає ще гірше.

Олена Малахова, Ілля Стронґовський, Лілія Омельяненко

Ілля Стронґовський, співзасновник видавництва «Видавництво»:

Мені важливо всюди наголошувати, що нам із цією книжкою — «Майя і її мами» — взагалі не було ажіотажу досі.А за останню добу ми розбирали 800 замовлень на неї. До цього ми не знали, що таке ажіотаж, він нам навіть не снився.

Найчастіше питають таке: Чому з усіх 17 родин ви обрали родину содомітки, чим вона особлива? Чому ви, як християни, зрозумівши тяжкість свого гріха, не покаялися й не знищили цієї книжки? Чому ви посміли своїм існуванням осквернити святі стіни Львова?

Це якщо говорити про питання. А якщо про читацьку реакцію загалом, то 800 примірників за ніч! Нам уже потрібен логістичний відділ. Книжку хвалять. Конструктивні претензії я теж збираю в окрему папочку. Наступна частина вже теж готується. Нам дякують, бо люди знаходять тут непроговорене, те, що їх завжди хвилювало, чого вони не могли пояснити своїм дітям, що вони хотіли, але не знали як, те, що вони хотіли пояснити своїм батькам, родичам, ксьондзу.

Лілія Омельяненко, співзасновниця видавництва «Видавництво»:

— Коли ми видали цю книжку, революції не сталося. Бо ми думали, що до нас будуть стукати в двері, до нас ходитимуть, питатимуть, що ми таке видали. І тут ми її видаємо — й отримуємо шквал позитиву, любові від читачів, які замовляли цю книжку. Найбільш зворушлива історія, коли ми відправляли передзамовлення, нам написала дівчина: «Я забрала книжку на “Новій пошті”, але не змогла піти звідти, поки не прочитала її повністю. Я плакала, бо це настільки правдиві історії і те, що ви розповідаєте».

І тут за два тижні до Львова ми чуємо про якісь незрозумілі погрози. І починаємо згадувати наші думки, коли ми тільки планували видавати цю книжку. Але ми бачимо, що більша частина вдумливого населення нас підтримують, і ми дуже вдячні за це. Ми віримо: те, що ми з вами робимо, змінює щось у головах людей. Саме з цієї причини книжка викладена у відкритий доступ — аби було зрозуміло, наскільки дивними є претензії до неї.

Анна Довгопол, координаторка програми «Гендерна демократія» Фонду імені Генріх Бьоля в Україні:

— Я маю досвід і в організації «КиївПрайду», і феміністичних, ЛГБТ-подій. Реакція обіцяної й часто реальної агресії від людей з іншою позицією — в Україні досить поширена. Якби було більше промоції книжки Насті Мельниченко «Я не боюсь сказати», то реакція була би схожа. Ми справді виходимо з дуже різних світоглядних концепцій.

Майдан декларував, що ми хочемо в Європу, хочемо жити, як ця абстрактна Західна Європа. Для більшості людей, наскільки я розумію, це було про добробут, гідні зарплатні, хороші дороги, подорожі. Але мало хто задумувався, що це як пакет — і в комплексі є повага до прав людини, повага до інакшості. У центрі успішності західноєвропейських країн є повага до особистості. А не група людей чи нація.

І ці книжки говорять про те, що найважливішою є особистість, її бажання й погляди. Історія про двох мам, яка так зачепила праві сили, про те, що дві жінки добровільно виховують дитину, — тут немає примусу. Книжка, яку написала Настя, про те, що примус — це погано.

У той же час ультраправі кажуть, що в центрі має бути якраз не людина, а нація як якась уявна спільнота. І ми як окремі люди повинні свої бажання та інтереси підкорити інтересам цієї уявної нації. Велике питання — навіщо? Відповідно, в риториці цього правого дискурсу важливі уявні традиції. Ніхто ніколи не проговорював, що таке уявні традиції, їх не існує.

Ніколи не було тієї Золотої доби й уявної родини «тато, мама, двоє діток, садок вишневий коло хати». Родина завжди була економічним союзом, ні про яке кохання не йшлося.

Олена Малахова, радниця з гендерних питань Міністра освіти і науки України:

Система освіти, яку ми маємо сьогодні, налаштована на виховання слухняності та покірності. Та система освіти, яка є нині, дуже рідко коли дає дитині право на помилки, право самостійно до чогось додуматися й робити свої висновки. Заручниками цієї системи є й педагоги: є чітка ієрархічна вертикаль. Крок вліво і вправо несуть серйозні наслідки.

Для країни, яка хоче розвиватися й бачити себе конкурентною в світі, така система освіти є злочином, бо передусім треба розвивати критичне мислення, креативність, націленість на зміни.

Ми вирішили почати зі шкільних підручників, бо саме в підручниках ми бачимо ідеальний вимір, якого діти в реальному світі не бачать. І тоді виникає дисбаланс у дитини: вона стикається з одним, а в підручнику розказують про інше. Наступного року офіційно стартує Нова українська школа з першого класу, пишуться нові програми, нові стандарти освіти, вже відбулося розвантаження програм.

Що вдалося тепер? Поняття віктимної поведінки, яке на рівні термінології було прописано в підручниках, прибрано. Більше закладено тем, де можна говорити про те, що насправді хвилює.

Фото Анни Ільченко

comments powered by Disqus