Ася Казанцева: Функція наукової журналістики — підвищувати особисту безпеку

Петро Ткачишин

Українські переклади своїх книжок «В інтернеті хтось помиляється» і «Хто б міг подумати! Як мозок змушує нас робити дурниці» наукова журналістка Ася Казанцева називає жовтою й рожевою книжками. Бо такими є обкладинки. Вона пише про науку з 2008 року — відтоді, як закінчила біологічний факультет Санкт-Петербурзького університету. Тепер вона щотижня літає світом, читаючи лекції про науку.

На майстер-класі в Школі журналістики УКУ пані Казанцева розповіла, як упізнати серед тисяч експертів справжнього, чим насправді займаються наукові журналісти та за що їм платять гроші.

Фото: Петро Ткачишин

Навіщо все це. І антибіотики

Розвиток науки щороку прискорюється. Наукового знання стає щоразу більше, а його поступ усе швидший. Через те, що знань дуже багато, формується прірва між тим, що відомо вченим, і тим, що знає переважна більшість людей.

Результати дослідження громадської думки в Росії показали, що 32 % опитаних вважають, що Сонце обертається навколо Землі, 29 % — що люди жили одночасно з динозаврами, а 46 % — що антибіотики вбивають віруси так само добре, як і бактерії. І якщо перші два пункти — це просто смішно, то останній безпосередньо пов’язаний зі здоров’ям. Люди починають їсти антибіотики тоді, коли це не потрібно, а це призводить до того, що бактерії стають стійкішими до антибіотиків. І тут на сцену виходить наукова журналістика. 

Науковий журналіст — гібрид експерта й журналіста. Це людина, яка доносить інформацію до широкого загалу.

Чому їм можна бути мізантропами

Існує жарт, що наукова журналістика — як морська свинка, яка не має нічого спільного ні з морем, ні зі свинями. Більшість людей, які займаються науковою журналістикою, не проводять власних досліджень. Вони не науковці. З іншого боку, наукова журналістика має багато спільних підходів і методів роботи зі звичайною журналістикою.

Науковими журналістами переважно є люди з природничою освітою. Це можуть бути фізики, математики, біологи, медики, хіміки. Журналісти теж бувають, але їм працювати складніше. Ще наукові журналісти зобов’язані читати англійською, бо це міжнародна мова науки.

Серед нас багато мізантропів і соціофобів, які сидять удома. Ми можемо ні з ким не спілкуватися й бути успішними. Основне джерело інформації — не люди, а опубліковані наукові дослідження, які можна тихенько знаходити вдома в гуглі.

Наукових журналістів мало. Тому й конкуренція невелика. Щоби знайти роботу, інколи достатньо написати у Фейсбуку, що ви готові кудись піти попрацювати. І на вас звалиться двадцять пропозицій, серед яких ви виберете найцікавіше.

Коли збалансованість — це зло

У науці, як правило, існує науковий мейнстрім. Наприклад, є загальноприйнятий погляд, що Земля — це не плаский диск, який тримають три слони. Або те, що гомеопатія не працює. У таких питаннях більшість науковців мають одну позицію. Завдання наукового журналіста — транслювати правильну відповідь. А прагнення наводити різні погляди інколи призводить до сумних і комічних результатів. Часом ця збалансованість дає хибне уявлення про базові речі. Скажімо, науковці давно не сперечаються, що еволюція — реальність. Вони можуть обговорювати, які процеси мають серйозніше значення, а які менше. Не треба давати читачу уявлення, що суперечка є.

Чому з текстами простіше, ніж із людьми

У науковій журналістиці є два підходи. Перший — це журналістика публікацій. Це те, що роблю я і більшість моїх професійних колег. Цей підхід полягає в читанні наукових статей. Перевагою такого підходу є те, що немає викривлення — ви переказуєте прочитане. Й у вас є надія залишитися близько до істини. А якщо ви не хочете чи не можете звертатися до наукових джерел, то вам доводиться спілкуватися з експертами. У такого формату є один важливий нюанс. Коли людина говорить усно, вона завжди спрощує, оминає деякі очевидні для неї факти. Тому навіть найкращий науковець не пояснить вам усього так детально, як це може бути написано в його статті. Тож перед інтерв’ю все одно доведеться читати.

Як знайти нормального

Не завжди можна відрізнити справжнього експерта від несправжнього. Якщо людина обвішана нагородами, ступенями і статусами, це не обов’язково означає, що вона стежить за своєю галуззю. Цілком можливо, що людина давно займається лише адміністративною роботою й не уявляє, що в її науці відбулося за останні двадцять років.

Недосвідчені люди вибирають експертів за формальними критеріями. Наприклад, у якому інституті він працює, яку має посаду. Насправді це дурниці. Єдиний адекватний і якісний спосіб оцінити роботу експерта — подивитися, як його оцінює наукова спільнота, як часто його цитують і чи пише він щось тепер. Усе це можна знайти в Google Scholar. Це дуже простий спосіб перевірки, який займає дві хвилини.

За що їм платять гроші

Багато хто думає, що наукова журналістика потрібна для того, щоби навчати людей. Мені здається, це не зовсім так. Якщо людина хоче отримати освіту, краще піти в університет, на курси чи почитати підручник. Наукова журналістика переважно не може дати достатніх знань для того, щоби написати контрольну, скласти іспит чи взагалі глибоко зрозуміти, як усе влаштовано.

Фото: Петро Ткачишин

Основне, за що платять науковому журналісту, — підвищення комунікативної цінності читача. Ми травимо байки. Ми пхаємо в науку веселі історії, які запам’ятають і переказуватимуть дівчатам на побаченнях.

Ще одна функція наукової журналістики — підвищувати особисту безпеку. У світі багато псевдонауки й шахраїв, які хочуть брати з вас гроші за методи лікування, яких навіть не існує. Добре, коли є можливість вирізняти цих шахраїв із-поміж інших.

Чи варто дертися на Джомолунгму

Якщо ви вибираєте між тим, чи не почитати взагалі нічого, чи почитати Вікіпедію, то краще Вікіпедію.

Існує одна велика проблема. Науки дуже багато. І вчених дуже багато. Щороку вони публікують більше мільйона статей. Очевидно, що неможливо розібратися в усьому. Журнал Nature якось порахував, що якщо взяти всі наукові статті, які індексуються в базі даних, роздрукувати тільки перший аркуш із кожної, скласти їх один на один, то гора буде вищою за Джомолунгму. При цьому більшість цих статей залишаються абсолютно непоміченими. Їх узагалі ніхто ніколи не процитував.

Ви не зможете прочитати всього мільйона, як би не хотіли. Але є інструменти, які дозволяють вибрати серед усієї кількості вартісні. Спершу маєте звертати увагу на те, де за так званою шкалою достовірності перебуває стаття. Найвищий рівень — це метааналіз і систематичний огляд. Ці слова варто шукати в заголовках. Бо в таких статтях люди вже зробили за вас усю роботу — прочитали купу статей на тему, зібрали висновки. Ви можете цим скористатися. Зрештою, науковці для цього й пишуть.

На щастя, у тисяч наукових журналів є свій рейтинг. Він формується з огляду на те, як часто статті цитують. Кожен науковець хоче опублікувати свою статтю в журналі з високим рейтингом. Так є надія, що його прочитають колеги, цитуватимуть, а в результаті він стане багатим і відомим. У таких журналах, як правило, велика конкуренція. І якщо статтю не погоджують на публікацію, науковець пропонує її для менш рейтингового видання. Для нас, користувачів, це дуже зручно. Бо до того, як читати наукову статтю, можна вже оцінити рівень її якості за журналом.

У дослідженнях, які пов’язані з біологією й медициною, варто враховувати обсяг вибірки. Коли вибірка маленька, є ймовірність випадкового «правильного» результату. Це як із монеткою — якщо її підкинути десять разів, вісім разів може випасти решка. А якщо сто разів, то розподіл буде рівномірнішим. Маленькі вибірки набагато частіше спотворюють результат.

У науці все швидко змінюється. Дещо спростовують, додають нові фактори. Тож якщо ви посилаєтеся на джерела до 2000 року, швидше за все, ви не можете об’єктивно оцінити реальність.

Фото: Петро Ткачишин

Чому треба підготуватися, перш ніж говорити про дерева і гриби

Екстраординарне твердження потребує екстраординарних доказів. Тобто що більше дивних речей ви збираєтеся заявити своїй аудиторії, то більш жорстко ви повинні їх обґрунтувати. Якщо ви розповідаєте про дерева, можна сказати: в Росії росте багато дерев. Це не потрібно нічим обґрунтовувати, бо це очевидно і для цього достатньо відкрити карту. Якщо ви хочете сказати, що дерево може жити більше 5 тисяч років, це менш очевидно. Таку тезу бажано підтвердити парою наукових статей або великою кількістю науково-популярних статей, які пояснюють методику. Перш ніж стверджувати, маєте впевнитися, що були науковці, які знаходили конкретні дерева, вимірювали кількість кілець і так далі. Тобто ви маєте знати, звідки все це взялося.

А якщо ви хочете заявити щось узагалі дивне й круте (наприклад, що дерева спілкуються одне з одним за допомогою грибів), то й докази мають бути відповідними. Наприклад, був експеримент, коли одному дереву давали подихати вуглеводом із радіоактивними мірками. А потім з’ясовували, що дерево через гриби передає цей помічений радіацією вуглевод сусіднім деревам. Словом, якщо ви збираєтеся повідомити світу щось екстраординарне, дайте посилання на відповідну наукову статтю в серйозному науковому журналі. Хай самі перевірять.

Чому журнал «Огонёк» за 1988 рік — погане джерело

Наукпоп теж різний: більш і менш якісний. Його так само потрібно оцінювати. Наукові журналісти, які себе поважають, дають посилання на наукові статті в журналах. Тому що науковий журналіст, який себе поважає, думає, що він не має рації. Він упевнений, що не бреше спеціально, але розуміє, що може чогось не зрозуміти. Як чесний професіонал він лишає читачу можливість себе перевірити — дає посилання на першоджерело. Хоча все залежить від формату видання. Буває, що формат цього не дозволяє, особливо якщо це друковане видання чи телебачення. У такому разі хорошим тоном буде дати хоч якісь зачіпки, щоби читач міг знайти, про що йдеться. Так, не буде змоги погуглити чи зайти за прямим посиланням. Але прізвища, дати, університети дуже допоможуть знайти додаткову інформацію.

Якщо в науково-популярній книжці є список літератури, це не означає автоматично, що вона хороша. Але це підвищує таку ймовірність. Щоправда, якщо погортати деякі науково-популярні книжки, часом трапляються дуже кумедні випадки. Наприклад, у списку джерел є Велика радянська енциклопедія й журнал «Огонёк» за 1988 рік. Не ганьбіться. Користуйтеся джерелами й давайте на них посилання.

А нормальним людям це навіщо?

Будь-якій людині корисно читати науково-популярні та наукові статті, бо це дозволяє їй щоразу перемагати, коли в інтернеті хтось не має рації.

comments powered by Disqus