Лауреат Пулітцерівської премії Деніс Чемберлін: «Пафос краще виражається у фото, а логос — у тексті»

Деніс Чемберлін, фото Петра Ткачишина

Американський фотожурналіст Деніс Чемберлін (Dennis Chamberlin) називає фотографію потужним засобом комунікації. 1983 року Деніс разом із редакційним колективом видання Wayne News-Sentinel був відзначений Пулітцерівською премією за висвітлення повені. Його світлини публікували The Denver Post, National Geographic, The New York Times Magazine, Newsweek, Time та інші видання. До 2002 року працював як позаштатний фотожурналіст у Польщі. Нині Чемберлін — викладач журналістики в Університеті Айови та викладач курсу мультимедійного сторітелінгу в Школі журналістики УКУ — на майстер-класі він поділився досвідом створення мультимедійних історій.

 

Фотографії, за які Деніс отримав Пулітцерівську премію. На них зображено повінь, яка була в місті Форд-Вейн, штаті Індіана, 1982 року

 Фотографія — це не спосіб самовираження, це перш за все комунікація, історії людей, які потрібно донести аудиторії. Сьогодні, працюючи чи в друкованих медіа, чи в онлайн-виданні, ми мусимо думати про візуальну частину інформації. Варто розуміти, які мультимедійні техніки для цього потрібно використовувати. Я займаюся фотографією вже понад 30 років, і не впевнений, чи зараз дивлюся по-іншому на ці речі. Проте раніше я спрямовував свій об’єктив на все підряд, а тепер знаю, на чому краще зосередитися, а які речі краще залишити в тексті. В мене були випадки, коли я відкладав камеру, використовуючи замість неї текст, оскільки саме через нього міг передати те, що хотів донести людям.

 

Фото опубліковано 1999 року в National Geographic. Чемберлін: «Ним я хотів показати єдність сучасного та минулого. Дві будівлі в Калінінграді, а саме Будинок рад (Дом советов) та Королівський замок, як відображення того, що має історію. І діти — як символ майбутнього».

 Мультимедійна історія має будуватися на етичних принципах. У ній головне місце посідає достовірність джерела та ваша власна достовірність. Нині в інтернеті кожен

вважає себе журналістом чи фотографом, бо в усіх є в кишені смартфон, який робить якісні фотографії. Я часто дискутую з людьми, які вірять, що будь-хто, хто веде блог в інтернеті, одразу стає журналістом. Я з цим не погоджуюся, оскільки журналіст перш за все повинен думати про аудиторію й про ту відповідальність, яку він перед нею несе. Це той чинник, який допомагає вам здобути повагу й довіру людей. Ви стаєте достовірним джерелом в очах цієї аудиторії.

 В інтернеті є тисячі вебсайтів, де можна знайти інформацію, проте я відвідую лише ті, яким точно можу довіряти. Якщо я знаю журналістів чи фотографів, які кажуть неправду, які обманюють свою аудиторію, я просто не відвідую їхніх веб-сайтів. Водночас є журналісти, які дають людям те, що вони хочуть почути, тобто підтасовують інформацію під читача. І це, мабуть, найбільш негативна сторона інтернету. Саме тому довіра аудиторії є дуже важливою, і залежить вона саме від вас. Якщо ви журналіст-практик, то постійно повинні замислюватися над тим, наскільки надійним джерелом інформації ви виступаєте.

 Логічно вибудовуйте свою історію. Важливо міркувати над тим, як ми підходимо до інформації. Перш за все, інформація повинна подаватися струнко. Уявімо, що нам потрібно говорити про проблему навколишнього середовища. Тут одразу треба замислитися над тим, яку візуальну методику краще використовувати: текст, аудіо чи відео. Ви можете використовувати всі способи, та якщо потрібно подати додаткову інформацію чи передісторію, краще використати текст або інтерв’ю, тимчасом як фотографія більше співвідноситься з пафосом. Пафос — це емоційна приваба вашої інформації, яка апелює безпосередньо до людського серця, до наших почуттів та емоцій. Люди часто плачуть під час перегляду фото, тому пафос краще співвідноситься з фотографіями,а логос краще виражається в тексті.

 Фото не можуть пояснити, що сталося, вони показують реакцію людей на це. Текст не опише емоційного стану людей так влучно, як це покаже фотографія. У тексті опис потрібно розтягнути на абзац, щоби пояснити реципієнту, які в кого емоції, а фотографія досягає цього ефекту моментально.

 

Фото зроблено в місті Форд-Вейн (штат Індіана) й опубліковане у виданні News-Sentinel

 На цій світлині ми бачимо різні емоції. Історія фото така: 30 хвилин падав сильний дощ, вода різко піднялася, прорвало каналізацію й утворився свого роду вихор. У цей момент двоє хлопчиків гралися на вулиці, й одного з них затягнуло в цей вихор. На фото зображено хлопчика в момент, коли він дізнався, що його друг живий. Поруч радіє мама його друга, позаду мама маленького хлопчика, а зліва сестра врятованого. Бачимо, що таку історію не передати словами, її краще зобразити візуально. Це основна функція, яку виконують фотографії та візуальні матеріали.

Не просто висвітлюйте новини, а заглиблюйтеся у їхню суть. Дуже часто журналісти розповідають про події поверхово. Тому потрібно розбиратися, що стоїть за людськими емоціями.

 

Фото для Tygodnic Gdansky. Прага. Оксамитова революція 1989 року. «Мільйони людей вийшли на вулиці міста на демонстрацію. День був дуже сніжний, і це додало фото особливої атмосфери»

 Недостатньо просто фотографувати протест чи демонстрацію, важливо олюднювати героя. Зрозуміти його поведінку та внутрішній стан. У мене було двоє студентів, які не хотіли просто йти на подію. Вони отримали від мене завдання знайти проблему у громаді й запропонувати шляхи її вирішення, пояснити передісторію й дібрати факти. Студенти розповіли історії людей, котрі тривожилися, чи зможуть вони заробити собі на життя в маленькому неприбутковому містечку. Зазвичай, люди не хочуть говорити на такі особисті теми, проте студенти вирішили знайти їх і поговорити про це з ними. У цій ситуації важливо було не просто розповісти про проблему, а зобразити її візуально, зрозуміти героя й розкрити його глибше.

 

 Фото для Time Magazine про чоловіка, який мешкає в Національному парку в Біловезькій Пущі на території Польщі. «Він пише есеї про навколишнє середовище. Для того, щоби зробити це фото, мені довелося їхати туди 90 годин»

 Не бійтеся підходити до людей, проводьте час зі своїми героями. Для цього ефективно використовуйте мультимедійність.

 Якось одна з моїх студенток із Китаю зробила чудову історію. Вона проводила опитування серед американців про те, як люди реагують на зброю, оскільки в них дуже специфічний підхід до цієї теми. Деякі студенти навіть носять зброю з собою на пари. Студентка побачила, що люди неохоче з нею говорять на цю тему, її це дуже дивувало. Вона почала ходити на «полювання», знайомитися з людьми, віднайшла сім’ю, яка мала майже 400 одиниць вогнепальної зброї. Батько в сім’ї дуже полюбляв зброю, його 5-річний син теж. У студентки було упереджене ставлення до цієї сім’ї, та про нього варто забути, якщо ви хочете зробити історію. Перш за все потрібно поговорити з людьми й намагатися зрозуміти їх, і в жодному випадку не засуджувати. Вона провела з цією сім’єю багато часу, щодня ходила до них, спостерігала та робила кадри. Спочатку їй було складно опублікувати цей матеріал, проте через декілька місяців у суспільстві вибухнула звістка про те, як в одному з американських штатів 9-річний хлопчик учився стріляти з вогнепальної зброї і випадково застрелив свого інструктора. Усі медіа говорили про це, й одразу виникла гостра потреба писати на цю тематику. Ця студентка одразу опублікувала свою історію про сім’ю у виданні Washington post.

Фото — із сайту Деніса Чемберліна

Деніса Чемберліна фотографував Петро Ткачишин

comments powered by Disqus