Леонід Канфер: Якщо журналісти відходять від стандартів, вони мають повідомити про це аудиторію

Фото Олени Зашко

Субота. 10-та ранку, зал для тренінгів на телеканалі СТБ. Невелика аудиторія стрибає під оплески Леоніда Канфера. Це друге заняття його Репортерської школи з простою назвою — «Откударастут ноги у спецрепа?». Леонід Канфер — журналіст, який народився в Мінську, працював для різних телеканалів у Білорусі, Росії, Ізраїлі, Німеччині, Україні; володар премії ТЕФІ, Нью-Йоркського міжнародного фестивалю документального кіно, викладач. Автор фільмів і телесеріалів про Володимира Виноградова, колишній ведучий програми «Репортерський клуб» на каналі «Еспресо».

Після десяти стрибків на місці Канфер запитує журналістів, навіщо вони стрибали. При тому що зробити це він попросив їх хвилину тому. Чому не треба стрибати, коли тебе просять, та чим спеціальний репортаж відрізняється від звичайного? MediaSapiens занотував найцікавіші думки та поради журналістам від Леоніда Канфера.

Журналіст повинен усе піддавати сумніву

Журналістика — не вища математика й не точна наука, де всі формули прописані від і до. Я розповідаю про свій власний досвід. Але це не означає, що це істина. Я запропонував вам пострибати й думав: «Хто ж відмовиться?». Ніхто цього не зробив. Але ж я можу попросити вас про що завгодно, і не обов’язково це треба робити. З нами колись таку вправу теж робили. А сенс її дуже простий: журналіст повинен усе піддавати сумніву, тим паче якщо тебе спонукають до чогось. Коли тобі щось кажуть, це не означає, що ти повинен усьому вірити.

Усе, що ви бачите або чуєте, треба піддавати сумніву. Навіть те, що вам може здаватися природнім, давно зрозумілим і звичним — посидьте й подумайте, чи це так насправді. Ми не ретранслятори, яким щось сказали й вони це записали. Ми люди, які ставлять запитання.

Ставити запитання «як»

Якщо вам треба сформувати головну думку у вашій роботі, вона ніколи не може бути зі знаком питання. У вас у програмі може звучати «Як зекономити українцям?». Це питання, а глядачеві потрібна відповідь. Ідея в репортажі — це відповідь, а не питання. Коли до мене приходять продюсери й кажуть: «А давайте знімемо сюжет про щось?». Я кажу: «Як?» — а вони не можуть відповісти на це. Відповідь на запитання «як?» і є основною думкою вашого репортажу. Також у класичному репортажі думка не може бути виражена як спонукання. Інакше це виглядає, ніби ми глядача хочемо до чогось закликати. Мають бути сторони конфлікту, журналіст не може посідати жодної сторони або самостійно говорити про якісь проблеми.

Про громадянську позицію журналіста

В Україні я постійно натикаюся на дискусію — журналіст і громадянин країни. Важко засуджувати тих журналістів, які не можуть залишатися просто журналістами, і, як результат, у їхніх матеріалах дуже помітна громадянська позиція. В українських реаліях неможливо від усього абстрагуватися й казати, що я тільки журналіст. З одного боку, є теорія про журналістські стандарти, об’єктивність, дистанціювання від сторін конфлікту; з іншого боку, є реалії. Останній сюжет 5-го каналу про загибель Гіві — це яскравий приклад того, про що я зараз кажу. Варто розуміти, що реалії — це не погано; звісно, є відхід від стандартів. Але люди повинні це розуміти. По факту в подібних випадках варто констатувати — це відхід від стандарту, можна повідомляти це перед сюжетами. Журналісти повинні розуміти, що вони в хорошому сенсі провокатори, які створюють громадську дискусію.

Чим спеціальний репортаж відрізняється від звичайного

Для спеціального репортажу дуже важливо розуміти те, про що ти говориш і за які «ниточки» тягнеш для розповіді про ту чи іншу проблему. Наприклад, є історія, коли дівчину б’є батько, мати з ними не живе, дівчина ходить до школи, де багато хто знає про ці побиття. Чим відрізняються новини від підсумків? Тим, що в новинах ми просто розповідаємо історію, стукаємо до сусідки й запитуємо, чи вона чула, як б’ють дівчину. А для серйознішого матеріалу ми використовуємо історію, відштовхуємося від неї й намагаємося підвести до якоїсь думки. Як тільки ви розумієте, про що у вас буде кіно, у вас одразу буде розуміння того, в який бік його розробляти. У цьому випадку ми можемо поговорити про ювенальну юстицію —  те, що люди навколо ніяк не реагують на такі побиття.

Коли ви робите репортаж, вам треба відповісти на запитання «що? де? коли?». Коли ви робите спеціальний репортаж, у вас мають бути запитання «чому? й навіщо?». Коли я викладав в інституті, мені повинні були дати для спеціального репортажу підготовку до інтерв’ю з людиною. Три чверті всіх запитань мали інформаційний характер, і не було запитань, які передбачали інтерпретацію. У кожному сюжеті має бути відповідь на питання «навіщо? й чому?».

Спеціальний репортаж — це як класичний трикутник: репортажна частина, аналітика і драматургія. Як правило, люди застрягають на репортажній частині. У новинах репортажна частина — це 2-3 хвилини, а якщо це підсумки тижня, то вам можуть дати 6-7 хвилин на матеріал. Але просто від того, що цей сюжет удвічі довший, він не стає спеціальним репортажем. Якщо після перегляду спецрепу або того, що вам позиціюють як такий репортаж, немає чого обговорювати; якщо немає думки, через яку розгорнеться двостороння дискусія, — це не спеціальний репортаж.

comments powered by Disqus