Олег Криштопа: «Стереотипи не треба ні руйнувати, ні підтверджувати»

Автор фото: Аліна Смутко

«Правила репортажу» — цикл професійних портретів українських і зарубіжних журналістів, які були лекторами Школи репортажу в Українському католицькому університеті. Героями проекту вже були Анна ГінКатерина СергацковаСоня КошкінаПавел Решка та Пьотр Андрусечко.

Один із авторів проекту журналістських розслідувань «Закрита зона» та телепроекту «Машина часу» на 5-му каналі Олег Криштопа — ізтих небагатьох українських журналістів, які пишуть художні репортажі. Він вісім років їздив країною й зафіксував свої враження у книзі «Україна: масштаб 1:1». Через історії звичайних людей, яких зустрічав під час подорожей, він спробував показати реальну Україну. Олег Криштопа був лектором Школи міжнародної журналістики «Українські фронтири», що відбулася у квітні у Школі журналістики Українського католицького університету у Львові.

На думку Криштопи, раніше художній репортаж був «вторинним продуктом», але з початком Майдану і війни на Донбасі цей жанр вийшов на перший план. Водночас журналіст зазначає: «Репортажів справді стало багато, але вони все одно не системні».

Про перший репортажний досвід

Я ще не закінчив університет, коли мене запросили на місцеве радіо в Івано-Франківську. Досвіду не мав ніякого, знань було мінімум. Мене відправили на колегію обласної державної адміністрації. Причому то була досить знаменита колегія — на ній незаконно заборонили вивезення лісу за межі області. Я був геть молодий, уперше побував на такому офіційному заході, де сиділо багато чиновників. Усі вони перелякані, бо прийшов «тато» — так вони називали тодішнього губернатора Михайла Вишиванюка. Було видно, що він був у похміллі — пітнів, жував гумку, сьорбав боржомі й був агресивний. Я не міг прямо сказати, що він прийшов із похмілля, тому просто описав усі симптоми, аби було зрозуміло, про що йдеться. Оскільки це було радіо, я ще й давав, як він кричав на своїх підлеглих. Усі реготали з того репортажу.

Згодом я пішов на курси Бі-бі-сі. Після них у мене в голові відбувся якийсь злам, і я почав робити все суто за канонами, шаблонно. Якось директор викликав мене й запитав: «А чому в нас новини стали сірі та нецікаві?».

Після радіо я працював у газеті, де також писав репортажі. Власне, художній репортаж я сів писати, здається, у 2007 році. Зрозумів, що завершено певний етап у житті, що я багато об’їздив і дуже хотілося з кимось поділитися враженнями, розказати про Україну, про те, яка вона насправді.

Тоді не було перекладної літератури, як зараз, і я погано уявляв, як має виглядати художній репортаж. Тому намацував усе самостійно.

Про художній репортаж

Що нам подобається в мистецтві? Те, що ми отримуємо через твір квінтесенцію життя. От і художній репортаж — це особлива квінтесенція життя. Репортажист є очима, вухами і водночас голосом, який розповідає історії з тих місць, які в силу об’єктивних обставин інші люди не можуть відвідати.

Новини нам нічого не пояснюють: є стрічка новин, де, як правило, когосьубили, когось поранили. Від цього неможливо сховатися. Це викликає жах, ми не розуміємо, що відбувається. Натомість репортаж є можливістю побачити ситуацію розкладеною по поличках і зрозуміти, чому все саме так. До того ж, репортаж — не просто людська історія. За цією історію лежить бекґраунд: культурний, політичний, геополітичний, історичний.

Для мене художній репортаж — це література, її особливий різновид. Однак це не означає, що автор може собі дозволити все. Репортаж — відповідальний жанр. Він має бути об’єктивним, наскільки це можливо, а суб’єктивізму йому надає особистість автора, те, як він подає матеріал. І головне завдання автора — побачити, виокремити основне та зробити картину об’ємною, а не поданою з одного ракурсу.

Правила репортажу: в історії мають бути деталі, які роблять героя живим

Завдання журналіста не просто ретранслювати різні точки зору, а копнути трохи глибше й показати, що ті люди думають так, ці інакше, а насправді ж воно ще інакше. Тобто є теза, є антитеза — і от він, синтез.

Думаю, що місто краще відчувається за другим разом. Перший раз туди треба поїхати, щоби промацати, завести знайомства з місцевими, так би мовити, забити цвяшок. Під час другої поїздки все складатиметься значно краще й простіше, бо ви вже матимете контакти. Хоча буває по-різному. Для репортажу може вистачити і дня. Наприклад, у маленьких містечках, як правило, на поверхню все вилазить доволі швидко. Особливо якщо є конфлікт. Водночас не треба поспішати свої перші, можливо й правильні, враження видавати за повну картину. Тому що можна побачити один ракурс, а з іншого воно виглядатиме інакше. Бажано, щоб це був об’ємний опис.

Журналіст не має залежати від стереотипів. Він не повинен їх ані руйнувати, ані підтверджувати. Треба просто писати про місце та життя людей у всій повноті. Хоча стереотипи, на жаль, не виникають на голому місці. Вони частково мають під собою підґрунтя. І, можливо, у своїй книзі «Україна. Масштаб 1:1» я піддався на деякі з них і поглибив замість того, щоб їх подолати.

Я раджу звертати увагу на людей і їхні історії. Однак промовляють не тільки люди, а й усе, що ними створено. Наприклад, архітектура теж багато розповідає про людей, умови їхнього існування. В усіх селах і містечках є центральна площа, заклад чи інший публічний простір, де ввечері люблять збиратися місцеві. От туди варто прийти. Це найпростіша можливість познайомитися з тутешніми.

Важливо перевіряти інформацію, яку вам розкажуть. Необхідно шукати безпосередніх очевидців, якщо мова про конкретну подію.

Я ніколи не складаю план репортажу. Працюю інтуїтивно. Я читав багато професійних рекомендацій, але коли намагався писати так, як радили у книжках, то нічого не виходило.

Можу порадити, як не варто робити. Нещодавно один хлопець писав про загиблих та поранених бійців. Він приносить текст, а я читаю і ледь не плачу, руки опускаються. Я до нього підхожу й кажу: «Ти написав тут багато пафосу: людина з великою букви, що військовий такий чудовий і слухався батьків. Але цим пафосом ти насправді нівелюєш цю людину. Те ж саме скажуть про всіх інших. Тут немає нічого особистого». Тому в історії мають бути деталі, які роблять героя живим, справжнім, унікальним.

Про особливості роботи на прикордонні

З одного богу, кордон — це перетин і суміш культур, з іншого — це небезпека. Перше, що треба розуміти: на кордоні ви зіткнетеся з ксенофобією. По-перше, своєю власною. По-друге, того середовища, до якого потрапите — ви почуватиметеся чужим і вас за такого вважатимуть. Це звичайна психологічна реакція людей. Тому перед поїздкою варто познайомитися з кимось із місцевих мешканців, хто потім зможе допомогти налагодити контакт уже на місці.

До того ж, прикордонне населення, як правило, багатонаціональне. Наприклад, на Закарпатті є села, де люди знають угорську, але взагалі не розуміють української. Тому там перекладачами можуть бути діти. Є й геть закриті середовища. Перед поїздкою це все варто враховувати.

Був випадок, коли я з колегами працював у Вилковому на румунському кордоні Одещини, але не повідомив про це прикордонну службу. Однак знайшлися доброзичливці, які зробили це за нас. Можна сказати, що прикордонники зловили нас прямо на Дунаї. Після чого нам довелося довго пояснювати їм, хто ми і що робимо. Тож наших прикордонників варто інформувати про свої плани. Якщо вас затримують на чужому кордоні, слід телефонувати в українське посольство.

Про розвиток художнього репортажу в Україні

До останнього часу в Україні було туго з художнім репортажем: він був вторинним продуктом. Цей жанр культивувала Польща. Чому саме вона? Є різні пояснення. Наприклад, одне з них полягає в тому, що певний час там не можна було говорити про проблеми прямо. Тому репортаж був способом творити реальність.

Так збіглося, що тільки-но ми почали в Україні говорити про художній репортаж, як трапився Майдан, а потім війна. Для репортера це золотий час. Дай Бог, щоб війна закінчилася швидше, але зараз ми маємо хорошу тенденцію з художніми репортажами. Я думаю, що вона триватиме — принаймні, старт хороший.

Зараз справді багато репортажів, але вони все одно несистемні. Українські медіа, на жаль, поки що не відчули потреби в штатних репортажистах, які могли би працювати ґрунтовно, готуючи кілька репортажів на рік. До того ж у нас погано купують книжки — поки що, на жаль, я не можу заробити собі на життя художнім репортажем.

Фото Аліни Смутко

comments powered by Disqus