Павел Пеньонжек: «На війні відбувається багато дивних речей, про які ніхто не хоче писати»

Павел Пеньонжек, Автор фото - Катерина Москалюк

Польський воєнний кореспондент Павел Пеньонжек працював з обох боків конфлікту на сході України з квітня 2014 року. Журналіст на умовах фрілансу пише та знімає відео для популярних ЗМІ Польщі, серед яких Gazeta Wyborcza, Nowa Europa Wschodnia, Tygodnik Powszechny, Newsweek та Polityka. Він спеціалізується на питаннях країн Східної Європи, вивчає тему біженців у Сербії, Хорватії, Словенії, Угорщині, Австрії. Минулого року вийшла друком збірка репортажів «Вітання з Новоросії», а на наступний рік заплановано його нову книжку про події в Україні. Павел вивчав українську філологію у Варшавському університеті та в Українському католицькому університеті. У Львові, на зустрічі зі студентами в Колегіумі рідного вишу, він розповів про особливості роботи в гарячих точках, поведінку людей у зоні бойових дій та втому від війни.

Дві книжки

Із початком Євромайдану Павел Пеньонжек приїхав до Києва, щоб висвітлювати ситуацію в нашій державі для польських медіа. Він був першим журналістом, який опинився на місці катастрофи малайзійського «Боїнга МН17»: «Я був там на день раніше інших журналістів. Було багато роботи. Я цілий тиждень не знав, що з собою зробити, я був один, хто давав усі матеріали на Польщу — телебачення, радіо, газети. Не знаю, скільки матеріалів на день я робив, але це було багато».

Перша книжка журналіста «Вітання з Новоросії» — це фактично збірка репортажів, які частково були опубліковані у ЗМІ. Тут немає аналізу обставин та чіткої хронології, проте є докладний опис подій від квітня до листопада 2014 року. «Завжди складно придумати хороший заголовок. Назва книжки в багатьох людей викликала досить дивні реакції, проте книжка саме про те, що Новоросія як така не існує та чому вона не існує, — каже журналіст. — А ще назва — це своєрідне посилання на фільм про Джеймса Бонда “Вітання з Росії”, що одразу викликає асоціацію з цією країною. Окрім цього, я хотів підкреслити, що це не об’ємна аналітична праця, а окремі замальовки та листівки. Адже вітання, зазвичай, пишуть саме на листівках». На обкладинці книжки зображено чоловіка з протесту в Маріуполі, який тримає в руках плакат із відомим написом «ПТН ПНХ».

За словами автора, друга книжка має бути глибшою та універсальнішою. У Польщі вже вийшло чимало книжок про Україну, та присвячені вони переважно темі Майдану. Важко знайти матеріали про бойові дії на сході України, адже не так багато польських журналістів їздило в зону бойових дій. Павел знімав відео для української редакції «Радіо Свобода», проте з метою безпеки не вказував свого прізвища. «Загалом я провів більше року на Донбасі, працював із обох боків. Я знаю багато дивних та неприємних історій. Я не критикуватиму якоїсь зі сторін конфлікту, а напишу про поведінку людей під час війни», — пояснює журналіст.

Ключова тема одного з розділів книжки — літературне угрупування «СТАН» — спільнота творчих людей, які розвивають сучасне мистецтво в Україні. Навесні 2014 року організація перенесла свою діяльність із Луганська до Івано-Франківська. В цей час у зв’язку з розбіжностями поглядів на події в Україні зі «СТАНу» вийшла луганська поетеса Олена Заславська. Нова книжка — спроба пояснити причини, що змушують людей ставати по різні боки барикад.

Дві сторони конфлікту

Павел має акредитацію і Служби безпеки України для роботи в зоні АТО, і так званих народних республік, куди їздив протягом трьох останніх років роботи. На його думку, необхідно приймати умови, які висуває та чи інша сторона, й отримати дозвіл на роботу, але не можна погоджуватися, коли стоятимуть над комп’ютером і казатимуть, що слід писати. Він згадує: «У кінці 2014 року йшли жорсткі бої за аеропорт. Я був біля аеропорту зі сторони сепаратистів. До мене тільки раз хтось підійшов, перевірив, чи маю акредитацію. Це все, що вони хотіли від мене».

Павел вважає, що в Польщі журналісти повинні висвітлювати непрості та неприємні теми, породжені війною, продемонструвати весь негатив збройних конфліктів у контексті польського читача: «У Польщі тепер велика хвиля націоналізму та мілітаризму. Люди захоплюються героїзмом військових, проте часто забувають про ті проблеми, які породжує війна — наркотики, контрабанда, внутрішні переміщення людей. У Польщі не розуміють, чому люди виїжджають із країни під час війни». На його думку, журналістам слід розбиратися, чому позитивно налаштовані до України люди повертаються до своїх домівок, наприклад у Дебальцеве.

Зазвичай, все, що ми знаємо про війну, — це фільми, книжки, сюжети зі ЗМІ, які створюють романтичний та ідеалізований образ. Адже репортери не відправляють невдалих фотографій чи погано знятих відео, бо такою є візуальна культура, система в медіа. «Війна — це переважно чекання, — розмірковує Павел. — Уп’ятдесяте говориш те саме з тими самими людьми, на яких уже не можеш дивитися. На війні відбувається багато дивних речей, про які ніхто не хоче писати. Мабуть, через те, що журналісти переважно мало часу проводять на війні — приїжджають, знімають тему на три хвилини — і все. Після динамічного сюжету важко пояснити людям, що в центрі Маріуполя може бути весілля, а східну частину міста обстрілюють; що в центрі Донецька можна їсти стейк із лосося, а біля аеропорту помирають люди».

У липні 2014 року Павел Пеньонжек був у підконтрольній сепаратистам Мар’їнці, яку активно обстрілювали. Він просидів декілька годин у бомбосховищі, говорив із сепаратистами. «Це був початок протистояння, рівень ненависті ще не був таким великим, було простіше спілкуватися, — згадує журналіст. — Їхній лідер — міліціонер, який недавно вийшов на пенсію, показав мені фотографії доньки, онучки, всієї родини. Свого часу цей чоловік був на Банковій, де мене сильно побили. Він запитував, чи я щось кидав, чи було в мене закрите обличчя. Коли ж він отримав негативні відповіді на свої запитання, тоді сказав, що він точно мене не бив. Ми могли нормально розмовляти, і коли я комусь сказав “дякую” українською мовою, всі навколо просто засміялися. З обох боків конфлікту можна знайти адекватних, нормальних людей. Коли люди починають сумніватися у правильності своїх рішень, тоді починається процес порозуміння».

Два регіони для роботи

За словами медійника, професійний журналіст-міжнародник не може знатися більш ніж на двох регіонах. Необхідно добре знати мови, оскільки з перекладачем країна втрачає свій колорит. Без розуміння мови, коли не можеш прочитати банального напису на паркані, репортажі будуть поверховими.

Після завершення роботи над книжкою про Україну польський журналіст планує працювати в Туреччині. Ця країна для міжнародника має чимало тем, у медіа є зацікавлення новинами з цього регіону, але в Туреччині працює мало журналістів. Павел збирається почати з політичних питань, зокрема з теми біженців, а з часом їздити і в бік Сирії.

«Я би хотів займатися курдами — однією з найбільших націй, яка не має своєї держави. Вони розділені на чотири країни — це Іран, Ірак, Сирія й Туреччина. Щоби працювати там вільно, необхідно знати як мінімум чотири мови й діалекти. Курди в Іраку не розуміють курдів у Туреччині, а курди в Сирії говорять як у Туреччині, але пишуть арабським алфавітом. Арабську мову також добре було би знати, оскільки в цьому регіоні багато біженців», — розповідає журналіст.

Окрім того, без знання мов потрібно працювати з фіксерами, що не завжди зручно. В Іраку найняти фіксера коштує неймовірних грошей — від 200 до 500 і більше доларів за день. «У матеріальному плані конфлікт в Україні для Польщі (польських медіа. — Ред.) був відносно простим — недалеко й дуже дешево, як би цинічно це не звучало», — резюмує Павел Пеньонжек.

comments powered by Disqus