Павел Решка: «Я ненавиджу всіх політиків, тому можу писати про них просто»

Фото: ocdn.eu

«Маленького песика породи скотчтер’єр звали Титус». Із цієї фрази починається один із найяскравіших репортажів польського журналіста Павела Решки, у якому взаємини Леха Качинського із його домашнім улюбленцем стали ключем до політичного портрета президента. Кореспондент журналу Wprost і викладач журфаку Варшавського університету має безцінний і різнобічний репортерський досвід, однією зі складових якого – секретами написання політичних репортажів – він поділився зі студентами Школи журналістики Українського католицького університету.

Повну відеоверсію майстер-класу Павла Решки дивіться тут.

Павел Решка як військовий кореспондент побував у гарячих точках Афганістану, Руанди і Косова. Співпрацював із газетою Rzeczpospolita, зокрема у 2003–2006 роках був власним кореспондентом цього видання у Москві. Автор книжок «Місце після імперії», «Моя війна», «Далеко від Вавеля» та «Далеко від любові». Нагороджений численними відзнаками Асоціації польських журналістів, лауреат премії «Польський Пулітцер» (1996 рік, за цикл статей про житлову аферу за участю посадових осіб); лауреат премії імені Даріуша Фікуса (2005 рік); лауреат премії імені Анджея Войцеховського (2010 рік, за цикл репортажів про Смоленську катастрофу).

Свій майстер-клас Павел розпочав із парадокса: чому журналісти, які постійно висвітлюють політичні події в країні, не можуть талановито писати політичні репортажі? Причина в тому, що репортаж повинен писатись із відстороненої позиції і не має бути підтвердженням уже наявних фабул, а навпаки, мусить розвіювати їх. Відповідно, його автор має уникати стереотипів та упереджень, поширених у суспільстві. Адже цікавий репортаж суперечить усталеній громадській думці. Його слід подавати яскравими картинками, кожна з яких руйнує певний стереотип.

Наприклад, у польському суспільстві існувало уявлення, що президент республіки не має реальних політичних повноважень, а вся влада перебуває в руках прем’єр-міністра. Проте, працюючи над циклом репортажів «Замок жахів пана президента», який згодом вийшов окремою книгою, Павел Решка з’ясував, що конституція насправді дає президентові достатньо повноважень, і їх виконання вимагає серйозної роботи. А отже, суспільству варто переглянути своє спокійне ставлення до президентів, які нічого не роблять, виконуючи лише церемоніальні функції.

Добираючи тему для репортажу, польський журналіст радить частково покладатися на інтуїцію. Якщо ти приїхав до чужої країни і тебе щось по-справжньому здивувало, саме це має стати темою твого репортажу, адже зацікавить і читачів. Рідко буває так, що репортажист точно знає наперед, про що писатиме.

Найрезонансніші репортажі – ті, що зачіпають проблему відносно відому, але не розкриту до кінця. Одна з функцій репортажиста – перевірити і впорядковувати чутки, виводячи начебто всім відомі, але не до кінця підтверджені факти у публічний простір. Так, працюючи над своїм «Замком жахів», Павел Решка намагався розібратися, чому команда талановитих, авторитетних і розумних людей, яку зібрав під своєю орудою Лех Качинський, працює так неефективно. Недоліки цієї команди були відомими всій країні, та лиш на рівні чуток. Отже, Павел протягом трьох місяців розпитував – звісно, off the record, – працівників адміністрації, міністрів та інших посадовців, у підсумку підтвердивши й публічно проілюструвавши своїм матеріалом загальновідому проблему.

До того ж, працюючи з фактами, які видаються всім відомими та банальними, можна зауважити щось глибше. Прикладом є історія про Титуса – маленьку, але дуже злу собачку, якої боявся президент Качинський, його родина і вся резиденція. Довідавшись про це в розмові off the record, Павел Решка запитав свого співрозмовника, чому він не хоче говорити про це відкрито. «Ти що? – здивувався співробітник президентської адміністрації. – Адже президента відразу запитають: якщо ви не можете дати ради песикові, як ви дасте раду Польщі?»

Песик – це метафора: політичний репортаж має бути метафоричним, передавати суть певної події чи суспільної зміни символом. Ще один приклад із журналістського досвіду пана Решки – зустріч із Едуардом Шеварднадзе в охопленому революцією троянд Тбілісі. Разом із іншими іноземними кореспондентами Павел Решка супроводжував прихильників Михаїла Саакашвілі, що проривалися до парламенту. В цей час у парламенті виступав іще чинний президент Шеварднадзе; коли він завершив виступ і вийшов у супроводі охорони, трибуну зайняв Саакашвілі. Виголошуючи промову, лідер революції сьорбнув чаю з чашки Шеварднадзе; ця чашка в репортажі стала символом переданої влади.

Політичний репортаж, каже Павел Решка, не повинен передавати дійсність як вона є – він використовує дійсність, щоб, символічно відобразивши її, показати всю вагу змін, які відбулися чи відбуваються. Якщо репортаж прив’язаний до певної людини, він повинен бути максимально цілісним. Найкраще рішення – домовитись із героєм про часові рамки: наприклад, матеріал відображатиме один день або тиждень із його життя. Що ж до кута зору, під яким розглядається герой, то Павел рекомендує робити репортаж іронічним, адже це допомагає повніше передати образ людини. Автор має провокувати емоції, адже в них людина є більш справжньою. Слід прислухатися не лише до слів, але й до інтонації, придивлятися до міміки та жестів. Тому телефонна розмова для підготовки репортажу не пасує – щоб відкрити людину, треба, щоб вона вам довірилась, а це можливо лише в розмові віч-на-віч. Тож зустрічатись і розмовляти доведеться дуже багато.

Політику й політиків часто міфологізують. Тому Павел Решка рекомендує: пишіть про політиків просто. Вони такі самі люди, як усі інші: хворіють, можуть мати поганий настрій, часто є не досить освіченими. Вони не є абсолютно добрими чи поганими – крім білого й чорного, існує сіре, й у цій сірості журналіст повинен вишукувати щось неординарне, варте репортажу. Сам Павел з усмішкою каже: «Мій підхід до політики такий, що я ненавиджу всіх політиків. Тому можу писати про них просто».

Він рекомендує репортерам працювати в парі, адже так легше збирати й перевіряти інформацію. До того ж, аби репортаж вийшов добрим, його слід постійно обдумувати й обговорювати. Робота в парі також дозволяє критично тестувати думки – адже, якщо думка не подобається одному з пари, вона не сподобається багатьом.

Пан Решка нагадав, що, вирішуючи, чи займатися тією чи іншою темою, журналіст повинен узяти на себе повну відповідальність за ті наслідки, які може мати його робота. Він навів як приклад історію з практики загиблої російської журналістки Анни Політковської: якось, повернувшись до Чечні, вона намагалася зустрітись із людьми, з якими розмовляла під час підготовки репортажу. Але виявила, що всі її джерела вже вбиті чи ув’язнені – їм помстились російські військові. Тож кожен, хто має намір займатися репортажною журналістикою й торкатися серйозних тем, повинен бути свідомим того, що інколи за публікацію доводиться платити ціною не лише власного, але й чужого життя.

Наостанок Павел Решка сказав: політичні репортажі – це те, що за кілька десятиліть творитиме історію. Тож слід прагнути, щоб ваш репортаж був історичним зрізом суспільства, що дасть уявлення про атмосферу й події сьогодення читачам наступних поколінь.

Фото Анастасії Гаврішової

comments powered by Disqus