Правила репортажу Іґора Мєчіка: «Ви не зможете вигадати краще, ніж вигадав Бог»

Фото Катерини Головко

«Правила репортажу» — цикл професійних портретів українських і зарубіжних журналістів, які були лекторами Школи репортажу в Українському католицькому університеті. Героями проекту вже були Анна ГінКатерина СергацковаСоня КошкінаПавел Решка, Олег Криштопа та Пьотр Андрусечко.

44-річний кореспондент Gazety Wyborczej Іґор Мєчік за освітою африканіст і політолог. Він дописував до тижневика Polityka, знімав телевізійні репортажі й документальні фільми для телеканалу TVN. Займаючись соціальною і правозахисною тематикою, отримав зо два десятки нагород і відзнак від Amnesty International і три премії від Товариства польських журналістів.  2012 року його книга «14.57 до Чити. Репортажі з Росії» була визнана однією з найкращих нон-фікшн-книжок Польщі. Торік Іґор Мєчік написав іще одну  «Сезон соняшників», про війну в Україні. Свій виступ на Школі політичного репортажу-2015 в Українському католицькому університеті Іґор розпочав із пояснення різниці між новинарем-репортером і репортажистом, а також із попередження, що репортаж  це вже на межі літератури, а його мета  за допомогою історій змінювати світ на краще.

Я зацікавився репортажем, бо прагнув стати відомим. Замолоду, коли я почав займатися журналістикою, шлях до професії був не такий, як зараз. Тоді це було більш по-американськи.  Кожен молодий журналіст починав як місцевий репортер, змушений бігати й писати про те, що десь на вулиці утворилася вирва чи поліція когось затримала. Починати в міському відділі газети  це певна школа. Далі молодий журналіст мав два шляхи на вибір: або писати репортажі й колись перетворитися на письменника, чиє прізвище під текстом писатимуть великими літерами, або працювати на телебаченні.

Я спробував друге, але за чотири дні роботи на державному каналі пішов по-англійськи, не сказавши нікому «до побачення». Причина була проста  молодих журналістів там тероризували. І я обрав перший варіант. Моя мотивація випливала з певного марнославства, але була й інша причина: репортаж завжди означає подорож, а я стаю найщасливішою людиною, долаючи відстань від однієї географічної точки до іншої.

«Життя пише найкращу історію»

Найкраща література береться з правди. Вона не народжується з голови: письменник пише про те, що він бачив і відчував.

Добрим прикладом є Марта Ґеллхорн  перша жінка-репортер у світі, яка писала про події в гарячих точках, багатьом відома як дружина Гемінґвея. Вона побувала у півсотні країн. Якщо ви знайдете її тексти, ви побачите, що це дуже прості історії.

Мій досвід свідчить, що ви ніколи не зможете вигадати краще, ніж вигадав Бог. Дуже часто в моєму житті траплялася ситуація, коли я мав заплановану розмову, але матеріал був уже наповнений, мав чудових героїв, і мені видавалося без сенсу витрачати час на подальші пошуки. Та все ж внутрішній голос підказував: ти маєш іще півдня, поїдь, поговори. Й траплялося так, що саме ця остання людина розповідала таке, що в один момент змінювало весь текст. Життя пише найкращу історію.

Репортаж  це історія, яку розповідаєте ви. Ви вкладаєте в неї своє серце, емоції та енергію. Тому репортаж не може бути об’єктивним відображенням дійсності. Ми, звісно, повинні старатися робити його якомога більш безстороннім: слухати, що кажуть усі сторони конфлікту. Та не варто боятися, що під час збирання матеріалу ваше серце опиниться по один бік.

Репортаж як симбіоз літератури та журналістики

Це один із найскладніших жанрів, що лежить на межі журналістики й літератури. У Польщі ми називаємо його літературою факту. Як на мене, література  це мистецтво, а журналістика  ремесло. Уявіть, що ви малюєте картину, а хтось робить до неї рамку.

Чому репортажисти обмежені, й репортаж не може бути до кінця мистецтвом? Є кілька причин: гроші, які ми витрачаємо на написання нашої історії, й суворо обмежений час. Адже ми виконуємо те, що нам каже редакція.

Література в репортажі починається тоді, коли ви намагаєтеся не тільки розповісти, де були й що бачили, а й відкрити ширшу перспективу.

Про славетного польського репортажиста Ришарда Капусцінського критики кажуть, що він писав занадто універсально. Його «Імператор»  книга про ефіопського монарха Хайле Селассіє  насправді розповідає про середовище будь-якого диктатора. З одного боку, через розповідь, що містить дуже багато деталей із оточення монарха, з іншого  через опис взаємодії людей у палаці. Тож це історія про кожного диктатора у світі, й це не буде вигадкою  це буде тією самою межею між журналістикою й літературою.

Хто розповідає історію  ви чи ваш герой?

Ви можете розповідати свою історію самі. Я цього не люблю. Звісно, можна писати «я йду», «я бачу», часто так і роблять. Але, на мою думку, вживання «я» є великим викликом для автора. Репортажист для того і є, щоб розповідати про інших, а не про себе. Або ж ви можете знайти героя й дивитися на події його очима, що набагато

складніше. Адже герой повинен бути справжнім. Ви повинні познайомитись із ним, відкрити його, почути й дуже багато про нього дізнатися, адже він буде людиною, на якій будуватиметься ваша розповідь. Героєм вашої розповіді може бути не одна людина, а двоє чи троє. Або ж героєм може бути місто чи країна, де відбуваються події. Але що вужчий ваш фокус під час написання, то краще.

Наприклад, 2005 року мене відправили до індонезійського Банда-Ачеха  міста, що було чи не найдужче зруйноване цунамі. Нас приїхало двоє журналістів із Польщі: один телевізійник, другий я. Найскладніше було знайти свій спосіб розповісти про цю катастрофу. Мій колега відшукав студентів, які приїжджали зі столиці, щоб допомагати в пошуку людей, що вижили, й вивозити тіла загиблих, щоби не почалася епідемія. Це був вдалий метод: він не тільки розповів про молодих людей, які стали героями для цього міста, але крізь призму їхнього сприйняття показав трагедію, що сталась у країні.

Я ж довго не знав, як розповісти цю історію. І зовсім випадково знайшов метод. Моя історія була про пару  дівчину й хлопця, які за кілька днів повинні були одружитися. Але під час цунамі дівчина загинула, а хлопець весь час шукав її. Я зробив його героєм цієї історії, а через нього намагався показати життя цього міста до і після цунамі.

Добрим прикладом пошуку героїв є репортажі Яцека Гуґо-Бадера. Польський репортер протягом доби вдавав безхатченка, познайомився з жінкою, що стала його супутницею й показала йому світ людей, які живуть на вулиці. Гуґо-Бадер ніколи не дізнався б деталей вуличного життя, якби просто завів розмову з цією жінкою.

Час як механізм конструювання репортажу

Час допоможе вам спроектувати головну конструкцію тексту. Наприклад, ми перебуваємо в певному місці, маємо героя й певну ситуацію. Але маємо також бекґраунд і хочемо розповісти інші історії, пов’язані з головною лінією. Тоді ця історія відбуватиметься в тому єдиному часі, де ми зараз перебуваємо, але з ретроспекцією: що було раніше і що буде потім. Цей механізм дуже добре сприймається читачами. Ви маєте змогу переносити їх у різні місця й різні часи, а разом із тим вести й конструювати лінію подій, що відбувається зараз.

До прикладу, на Донбасі я був присутній під час обміну полоненими. З одного боку було шосе, з іншого  сепаратисти, біля яких сиділи полонені. Часу поговорити з кожним я не мав. Тому я подивився на цей обмін власними очима: побачив, у якому вони одязі, фізичному стані, як від них пахне. Тоді, як у грецькій трагедії з її єдністю часу, місця і дії, моя розповідь може робити різні дигресії, складатися з матеріалу, який я зібрав не лише в цей момент, а й раніше. А сцена обміну полоненими виступатиме одним із елементів розповіді про війну в цілому.

Під час репортажу завжди стоїть питання, як глибоко автор зможе ввійти в середовище й зануритись у тему, на яку він пише. Наприклад, якщо ви фотограф і знімаєте в гарячій точці, навколо вас відбувається війна, дуже скоро ви можете захотіти кинути фотоапарат і втекти. Але тут потрібно згадати: найкраще, що ви можете зробити,  це показати людей, які оточують вас у цю мить. Так і з репортажистами, які пишуть. Ви є свідком події, щоб розповісти історію всьому світу. І можна сподіватися, що ваша історія бодай трішки змінить світ на краще.

Якщо ж ви перестанете розповідати й візьмете зброю до рук, це буде героїчно, але не професійно. Ви зробите ручкою й фотоапаратом більше, ніж зброєю; не варто перетинати цю межу.

Звичка до комунікації

Коли ви напишете свій перший, другий чи третій текст, це буде для вас пригодою. Та згодом писання стане для вас повсякденною роботою, під час якої ви будете знайомитися з різними людьми й намагатиметесь їх відкривати. Мало познайомитися з героями своєї історії: вам потрібно буде подружитися з ними, а потім якомога швидше їх забути. Тому що внутрішньо ви не витримаєте цього, особливо якщо будете робити репортажі з гарячих точок.

Ви повинні встановити для себе обмеження, що не дозволите занадто глибоко занурюватись у внутрішній світ ваших героїв.

Із чиновниками спілкуватися легко. З пересічними громадянами або, приміром, військовими  важче, бо їх потрібно заохотити поділитись історією чи думками. Добре, коли ви маєте змогу дати щось цій людині. Найлегше дати те, що хочете взяти  історію. Якщо хочете почути історію людини, вам доведеться розповісти щось про себе: тоді вам буде легше відкрити героя. В мене є три історії,  звісно, правдиві,  які я розповідаю людям.

Кому вірити

Першим і найважливішим джерелом у репортажі є людина. Другим, не менш важливим,  документи. Історичний факультет дає майбутнім репортажистам більше корисних навичок, аніж журфак: він учить своїх студентів працювати з джерелами. Якщо ви маєте змогу працювати з судовими документами, це також чудове джерело деталей, що допоможуть описати подію. До того ж, у більшості випадків ви можете бути впевненими в достовірності фактів, викладених у документі. У судових паперах можна шукати підтвердження історіям, почутим від героїв.

Ще одним джерелом інформації може бути місцева преса. Корисно зустрітися з місцевими журналістами. Вони можуть бути не такими професійними, як ви, займатися не тією тематикою, яка вас цікавить, але вони тутешні, тому завжди знають про своє місто речі, яких не знаєте ви.

Часто вам доведеться говорити з людьми, які захочуть розповісти ексклюзив чи цікаву історію, але проситимуть не називати їхніх імен у тексті. В таких випадках потрібно бути обережними, ретельно перевіряти інформацію, яку надає таке джерело. Багато журналістів лінуються це зробити, а натомість вигадують героя. Читач у таку мить завжди відчуває підозру: чи існує насправді це джерело?

Якщо назвати ім’я й прізвище героя не виходить, старайтеся описати цю людину так, щоб читач отримав уявлення про неї та мав змогу її «намацати». В американській журналістиці, наприклад, заведено про кожного героя зазначати точний вік і місце, де він мешкає.

Найдоступнішим, але й найнебезпечнішим джерелом інформації для репортажу є інтернет. У соціальних мережах ви можете знайти героїв і довідатися про них дуже багато. Однак тут необхідно бути обережним, оскільки дуже часто інформація з соціальних мереж є неправдивою.

Герої теж можуть говорити неправду. Коли Яцек Гуґо-Бадер подорожував Сибіром на машині, він підбирав пасажирів і слухав їхні розповіді, пізнаючи таким чином місцевість. Згодом він випадково виявив, що всі розповіді одного з героїв були неправдивими. Ми називаємо це «синдромом подорожнього». Врешті, до всіх джерел ви повинні підходити критично й перевіряти інформацію.

Жертви скорочення

Редагуючи текст, ви маєте самі відчувати, що у вашій розповіді головне, а що вторинне. Але якщо так сталося, що ви мусите скоротити свою історію, в першу чергу викидайте прикметники. Пам’ятайте: вони  ваш перший ворог. Не тільки репортажистів, а журналістів загалом. Звісно, ми повинні вживати слова, які щось описують, наприклад, назви кольорів. Але написати текст, уживаючи мінімум прикметників, можна.

На жаль, якщо вам бракує місця, доводиться різати діалоги. Основна функція прямої мови  пришвидшити ритм читання тексту. Людина швидко читає діалоги. Вони передають їй інформацію не в безпосередній спосіб, а змушують додумувати.

Польські репортажисти 80-х навчились обманювати цензуру. Класик польського репортажу Ханна Кралль написала «Внутрішній портрет родини»: історію, що в деталях відображає життя родини у проміжку від п’ятої до восьмої п’ятнадцять ранку. Поляки на той час мали проблеми з житлом, в одній квартирі часто жили кілька родин. Якби Кралль написала прямо: «На помешкання в Польщі люди чекають по десять років» чи «соціальна політика уряду Польщі незадовільна», цензура не дала б цьому тексту права на життя. Вона ж обманула цензуру: читаючи про типову польську родину, люди розуміли, про що йдеться, яку проблему порушує авторка. Завдяки цим людям, які мусили писати між рядками, обманюючи цензуру, ми, молодші репортери, маємо багатший інструментарій, хоч і не мусимо вже нікого обманювати.

Фото Катерини Головко

comments powered by Disqus