Правила репортажу Павела Решки: «Навпроти квартири Путіна я побачив путінську Росію»

Фото Олександри Чернової

«Правила репортажу» — цикл професійних портретів українських і зарубіжних журналістів, що були лекторами Школи політичного репортажу в Українському католицькому університеті. Перші п’ятеро героїв проекту — Анна Гін, Катерина Сергацкова, Соня Кошкіна, Павел Решка та Пьотр Андрусечко.

Павел Решка працював у журналі Wprost, газетах Tygodnik Powszechny, Rzeczpospolita та Dziennik, а віднедавна є кореспондентом Польського радіо. Читачі MediaSapiens уже знайомі з ним, однак за два роки, що минули після тієї публікації, в переліку гарячих точок, у яких Павел працював, до Руанди, Косова та Афганістану додалися Майдан, Крим і Донбас.

Павел зазвичай ходить у сірому костюмі, однак його стиль неможливо назвати формальним: біла сорочка не заправлена у штани, піджак може зібгатися чи впасти на підлогу, поки він розповідає, емоційно жестикулюючи.

Репортери повинні вбиратись як звичайні люди  щоб не вирізнятись і щоб було зручно. Я намагаюся брати два комплекти одягу: повсякденний і для небезпечної ситуації. Якщо є небезпека, краще, щоб усі знали, що ти журналіст. Коли ти в жилетці та шоломі з написом «преса», тебе всі пропускають. На Майдані я, щоправда, намагався їх не носити — заважали. Але на передову барикаду на Грушевського не пропускали пересічних людей, тож тоді вже довелося вдягнути жилетку «преса». Інші журналісти ходили на Антимайдан у шоломах, я — у звичайному одязі. Не знаю, хто з нас зробив кращий репортаж, але я дуже багато дізнався просто тому, що антимайданівці вважали мене одним із них. Лише коли я звідти йшов, мене запитали «хто в тебе старший?» і довелося зізнатися, хто я такий.

Там, де стріляють, треба бути в бронежилеті й шоломі. На Західному березі річки Йордан, який тоді контролювався ізраїльською армією, від журналістів вимагали дотримання суворих правил: завжди в бронежилеті та жилетці «преса», розпізнавальні знаки на машині. Якщо орендувати машину, то тільки білу й із спеціальною стрічкою.

«Доброго дня, я журналіст»

Одного разу в Кіншасі, столиці Конго, Павел удав бізнесмена, бо знав, що журналістів там не люблять. Обман і схована прес-карта врятували його від розлючених місцевих мешканців. Поза тим, його улюблений метод збирання матеріалу для репортажу — ставати пересічною людиною.

Коли ти йдеш до магазину купити щось до сніданку, говориш там із тіткою за прилавком, ти входиш у справжнє життя міста й країни. Тоді ти — звичайна людина, а не журналіст.

Коли я їду електричкою Донецьк  Слов’янськ, то нікого не попереджаю, що я польський журналіст. Просто сідаю й дивлюся, що відбувається навколо мене, слухаю, що люди говорять. Для репортажу потрібна правда, а вона може змінюватись, коли людина дізнається, що ти журналіст. Вона може не сказати тобі того, що скаже своїм друзям і сусідам. Не треба лякати людей журналістським посвідченням.

Я не зупиняв українських військових у Бельбеку під Севастополем, коли вони розповідали мені, скільки мають патронів, і запитували, як отримати політичний притулок у Польщі. Це також цікавий штрих до портрету людей, покинутих своєю державою. Якби я стояв із диктофоном і брав інтерв’ю, навряд чи вони сказали б мені те саме.

Одного разу в Києві, не маючи грошей на номер у готелі «Україна», я потрапив на Позняки. Й тут я зрозумів, у якому бермудському трикутнику раніше перебував. Прилітаєш у Бориспіль і просиш везти тебе до готелю «Україна», поселяєшся, маєш Майдан під боком. На Позняках, натомість, не було Майдану, там було холодно, люди намагалися завести машини, йшли на роботу. Якщо в Києві є якийсь Майдан, то вони дивляться його по телевізору. Треба було з’їздити на Позняки, щоби зрозуміти, який маленький цей Майдан. Це не применшує подвигу тих людей, але показує, яким він був насправді.

Вся суть у деталях

Павел написав три книжки нон-фікшн — одну сам (Miejsce po imperium) і ще дві у співавторстві з Міхалом Маєвським (Daleko od Wawelu та Daleko od miłości). Українською їх поки що не перекладали.

Репортер повинен бути відкритим до всіх дрібниць, до кожного слова. Тому до репортажу треба готуватися: тоді ти спокійний, не переймаєшся, що в тебе нічого не вийде, й можеш приділити увагу деталям. Тоді ти не заручник ситуації, ти маєш змогу шукати. Звісно, журналісти друкованих видань мають тут перевагу порівняно з телевізійниками та радійниками — відсутність жорсткого дедлайну, а отже, набагато більше свободи.

Якщо журналіста щось перестає дивувати, це означає, що він заблизько підійшов до своєї теми — звик. А отже, репортаж не буде добрим: журналіст повинен завжди дивуватися, йому має бути цікаво. Дистанція дуже важлива для репортажу: новинарі часто занадто наближаються до політики й перестають розуміти суть подій.

Один із наших із Міхалом Маєвським репортажів — «Палац жахів пана президента» про Леха Качинського, — робився три місяці. Ми збирали матеріал, говорили з його оточенням, щоби зрозуміти, що він за людина і президент. І зрозуміли: це дуже хороша людина, яка не контролює свого оточення. У його оточенні йде постійна війна, й він вимушений весь час з усіма сперечатися. Тому ми писали портрети його співробітників. Ми так довго працювали, бо прагнули зробити репортаж лише з цитат, щоби інші люди розповідали про Качинського 

У політиці багато вирішують прості речі, людські пристрасті. Ми помиляємося, коли вважаємо, що політик чимось відрізняється від нас. Він думає як звичайна людина. І якщо президент витрачає 99% свого часу на боротьбу з власним оточенням, його політичні візії відходять на другий план.

Нам замовили книжку про Качинського. Ми зрозуміли, що потрібно знайти метафору, яка б ілюструвала його життя, й знайшли скотч-тер'єра. Песика боялися всі, навіть сам президент, але йому було соромно. Навіть до лікаря не пішов, коли собака його вкусив. Коли Качинського запитували про собаку, він відповідав: «Ну, що ж, вона така, я ж її не викину». Радник, який розповідав нам цю історію, відмовлявся бути згаданим у книжці, бо боявся президентського гніву: мовляв, якщо він не може дати ради собаці, як він дає раду Польщі? Це одна з метафор, вартих більше за будь-яку політичну аналітику.

Коли репортаж не виходить

Часом Павел їде по репортаж і повертається з порожніми руками. Він може написати про те, що знайшов, фейлетон або колонку, але той найважливіший штрих, який робить текст репортажем, не знайдено. Та все ж радить репортерам бути наполегливими в пошуках.

У серпні 2008-го я опинився в грузинському місті Ґорі, оточеному російськими військами. Потрапити туди було майже неможливо, єдиний варіант — їхати з Тбілісі й домовитися на блокпості. Я прорвався всередину, але як робити репортаж із міста, де нікого немає? Я сидів на площі Сталіна, біля проспекту Сталіна, навпроти пам’ятника Сталіну та неподалік музею Сталіна й не розумів, що мені робити. Так минув майже весь день. Аж раптом я побачив, як площею до пам’ятника йде грузинський солдат років п’ятдесяти, напідпитку. Що він робить в оточеному місті? Його ж можуть убити!

Солдат підійшов до Сталіна й почав доповідати: «Товаришу Сталін, я старшина такий-то, з такої-то військової частини. Товаришу Сталін, спускайтесь. У нас якась незрозуміла війна — росіяни й грузини вбивають одне одного. Треба наводити лад». Що ще можна розповісти про це місто? Після цього герой стрибнув у підвал, бо на площу Сталіна заїхали два російські бронетранспортери.

Коли починалась окупація Криму, я поїхав до Білогірська — містечка, мер якого визнав референдум про входження півострова до складу Росії незаконним. Я подумав, що поспілкуватись із ним було цікаво, бо він ще й кримський татарин. На жаль, кілька журналістів пішли на цю зустріч разом зі мною, і я зрозумів, що персонального інтерв’ю не вийде: буде кілька камер і запитань про політику, я вже не зможу запитати його про щось особисте. Мер, розуміючи, що після референдуму його політична кар’єра завершиться, був дуже стриманий і обережний. Те, що він говорив, не підходило для мого репортажу.

Засмучений — бо втратив багато часу й не мав матеріалу — я вийшов із будівлі й побачив мотоцикл «Урал». Вирішив його сфотографувати. Тоді до мене підійшла бабуся й сказала: «Ви, західні журналісти, тільки татар фотографуєте». Який стосунок мав «Урал» до кримських татар?

Бабуся відмовилася називатись, але сказала, що вона з Росії, і Криму краще йти до Росії — мовляв, це нормальна держава, яка буде захищати мешканців республіки. В цей момент до нас підійшла інша старенька, кримська татарка. Вона дістала пожовклий папірець і запропонувала мені його прочитати. Це був документ, який підтверджує її право на оселю, втрачену під час депортації. Бабці почали сперечатися, хто з них місцева. «Ми не будемо жити мирно. Ти приїхала сюди й тепер хочеш у Росію», — сказала росіянці кримська татарка.

Щоб показати, що коїться в Криму, мені не потрібно було політичної аналітики. Достатньо було записати цю розмову. Можна написати товсту наукову книгу з поясненням проблеми депортації, а можна просто занотувати діалог двох бабусь. І він буде краще зрозумілий полякам, які мало знають про далекий Крим.

Олівцем на папері

Павел прийшов у журналістику 1991 року, коли комп’ютер іще був знаряддям праці програмістів, а не репортерів. Звички аналогового часу збереглися в нього дотепер — наприклад, писати тексти від руки за кавою.

Я намагаюсь писати на місці, щоб не гаяти часу. Що швидше вийде матеріал, то краще. Найкращий варіант — закритись у готелі й писати. Іноді доводиться працювати в машині. А якщо немає комп’ютера, пишу олівцем на папері. В цьому плані я — людина з минулого.

Скільки часу потрібно приділити певному репортажу, залежить від теми. Якщо події розвиваються бурхливо, треба писати щодня — нехай це буде міні-репортаж. Якщо це масштабна робота, покликана розкрити тему з усіх боків, може знадобитися декілька тижнів: ретельно вивчати ситуацію, спілкуватись із багатьма людьми. Добрий матеріал для репортажу можна збирати від десяти хвилин до десяти років.

Для хорошого репортажу треба дізнатися, про що думає герой. Часом для цього необхідно змінити умови спілкування. Допомогти може цигарка, чай чи алкоголь: треба, щоб людина перестала бачити в тобі журналіста.

Щоби зрозуміти героя, треба хотіти його зрозуміти. Навіть цікавіше, якщо ви з ним маєте різні погляди. Я був у Донецьку, коли сепаратисти побили учасників мирної демонстрації з українською символікою. Я спілкувався з людьми, які кидалися на демонстрантів і на мене з дрючками. Я навіть їх намагався зрозуміти, й вони мали свої аргументи.

Спілкуватися з героєм треба на рівних. Коли ми розмовляли з одним із лідерів самопроголошеної Донецької народної республіки Денисом Пушиліним, я запропонував йому сісти, й розмова відразу пішла зовсім по-іншому. Я стараюся не діставати диктофон і не нотувати — можна записати дві-три фрази, можна просто запам’ятати. Журналістський досвід учить усе запам’ятовувати.

Якось польський президент посварився з міністром закордонних справ. Вони розмовляли в кімнаті, яку неможливо прослухати, але велася стенограма. Ми знайшли людину, яка переказала ту стенограму. Говорили на прогулянці, наш інформатор не дозволив нам записувати, адже це державна таємниця. Та відразу по завершенні розмови ми з напарником сіли на лавку й занотували все до блокнотів.

Або репортаж, або упередження

Улюблена історія, яку Павел завжди розповідає студентам на лекціях у Школі журналістики Українського католицького університету, — про те, як вони з Міхалом Маєвським розкололи Туска.

У репортажах, особливо політичних, ми шукаємо не лише портрет, а й справжню людину. А в житті людей немає білого й чорного — цікаві всі відтінки сірого, бо вони відображають реальне життя.

Якщо ми говоримо про когось, що він виродок, нам не потрібно їхати й робити про нього репортаж, можна про нього це й так сказати. Якщо ми когось любимо, також немає сенсу. Якби Шекспір написав про те, що король Лір був дуже справедливим правителем, нікому б ця п’єса не була цікава.

Мене дратує, коли журналісти сперечаються з героями. Нам платять за те, щоб ми їх розуміли, дізналися про те, що вони думають, а не в чомусь їх переконували. Не потрібно сперечатися, просто ставте запитання. Журналіст повинен бути непомітним спостерігачем і не може втручатись у свою історію.

Дональд Туск — «пластмасова людина», він має дуже добрий піар. Коли він удруге балотувався до парламенту, ми помітили, що на білбордах, які висять по всій країні, Туск виглядає як сімнадцятирічний, хоча йому під шістдесят. Його піарники штучно розкручували скандали, щоб підняти рейтинг. У нього була «політика любові»: ми любимо одне одного, прем’єр любить нас, і вся країна сповнена любові. Історія партії «Громадянська платформа» — це історія політичного вбивства: керуючи нею, Туск грамотно вбив усіх конкурентів. Зрозумівши це, ми замислилися: політик, який на словах усіх так любить, насправді є політичним кілером, акулою. Як це показати? Де знайти картинку-метафору?

Вона з’явилася випадково. Ми з напарником пішли подивитись, як прем’єр-міністр грає у футбол. У капюшонах, щоб нас не впізнали. Зрозуміло, що все було підлаштовано під Туска. Він керував однією з команд, і саме в ній було двоє колишніх гравців національної збірної Польщі. Їхнє завдання — подавати м’яч Туску, щоб він забив гол. Ще є помічник Туска, який теж подає м’яч, але йому дозволено час від часу з дистанції вдарити по воротах. Більше ніхто не має права цього робити. Прем’єр брудно лається, звертаючись до співробітників, а вони його бояться. Він грає у футбол дуже погано. Ось вона, наша метафора — у владі, як і в цьому матчі, все штучно.

За три дні ми знов пішли дивитися на футбол, але нам не пощастило. М’яч вилетів за межі поля, і нас упізнав якийсь міністр. І тут атмосфера на полі різко змінилася: на арені знов «політика любові», прем’єр із великою повагою звертається до співробітників. Ось ці дві картинки, потрібні для репортажу: справжнього Туска та ілюзії, яку він створює для ЗМІ.

Це був удар — відтоді Туск відмовляється зі мною говорити.

Шукати політика в незвичних для нього умовах

Останній запис у блозі Павла Решки має заголовок «Порошенко на смітнику». Це про «смітникову люстрацію» нардепа Віталія Журавського і про те, що в такий самий спосіб натовп може висловити недовіру й Порошенкові.

Раніше я вважав Петра Порошенка просто одним із українських олігархів. Поки не зустрів його в Криму, коли там загострювалася ситуація. Я бачив, що натовп агресивних людей супроводжував Порошенка на залізничний вокзал. У його очах я побачив: він розуміє, що через кілька хвилин може втратити життя. Його могли просто роздерти на шматки. Поводився він за таких обставин дуже спокійно — розумів, що відбувалося навколо нього, розумів, що йому гаплик, і знав, що треба робити. Врешті міліціонери кинули його в машину і він поїхав.

Я встиг поставити йому якесь дурнувате запитання — щось на кшталт «що думає людина, яку натовп зараз повісить на дереві». Він відповів, що вірить у Бога й нічого не боїться. Коли я буду робити політичний портрет Порошенка, почну з цієї картинки або просто включу її в текст.

Якщо політик публічний, він публічний двадцять чотири години на добу. Але я ніколи не втручаюся в особисте життя політика, якщо не йдеться про щось пов’язане з його роботою. Мені не цікаво, чи мають вони коханок.

Політичні репортери часто роблять помилку, довго добиваючись інтерв’ю відомих політиків і чекаючи на нього. Коли ж потрапляємо до політика, розуміємо, що не витягнемо з розмови абсолютно нічого. Для нього це одне з багатьох інтерв’ю й він повторює те, що говорив уже тисячу разів. Так можна втратити дні, тижні, місяці, пропускаючи купу важливих речей навколо. Краще пошукати деталей і метафор, спробувати рити глибше, експериментувати з формою. Один репортаж із Донецька я написав у майбутньому часі. В іншому я писав про те, що відбулось, у майбутньому часі, а про те, що відбудеться — в минулому. А ще якось ми з напарником написали матеріал у зворотному хронологічному порядку.

Як співпрацювати і не співпрацювати

Творчий тандем «Паша і Міша» — Павел Решка і Міхал Маєвський — розпався. Коли Павел перейшов до Tygodnika Powszechnego, Міхал, молодший за нього на п’ять років, залишився працювати в тижневику Wprost. Павел каже, що для того, щоби працювати в парі, треба мати багато спільного.

Ми з Міхалом Маєвським працювали разом багато років, маючи спільну ідею: зробити дуже добрий текст. Це було нашим спільним стимулом. Ми вгадували думки одне одного й довіряли один одному — якщо один із нас із чимось у спільному тексті не погоджувався, в іншого не виникало питань «чому так?». Якщо матеріал поганий, треба змінювати його на краще.

Мене дратує, що журналісти почали працювати натовпами. Треба завжди шукати свій ракурс. У цьому є певний ризик: якщо шукаєш матеріал разом з усіма, отримуєш середню картинку, а якщо відійдеш убік, можеш зробити набагато краще, а можеш не знайти нічого.

Якось мені зателефонували з Варшави — я був у Москві, де переобирали президента Путіна, — і дали завдання зробити про Путіна такий репортаж, який розповідав би про Росію. Я відповів редактору, що хочу поїхати до Санкт-Петербурга і зробити репортаж про молоді роки Путіна. Згодом зрозумів, що говорити цього було не варто. В Санкт-Петербурзі мені стало зрозуміло, що ніякого репортажу не буде: в усіх містах, куди я мав намір піти, вже побували натовпи журналістів і поставили всі можливі запитання. З місцевими дуже добре попрацювала ФСБ: ніхто нічого не знав, а якщо хтось щось казав, то тільки про те, що Путін найкращий.

Я пішов у паб навпроти квартири Путіна й просидів там три дні, думаючи про життя за коньяком. До мене вже звикли як до предмету інтер’єру. Всі знали, що я роблю репортаж про Путіна і щось у мене не виходить. Але в цьому пабі було справжнє «пітерське» життя — всі розповідали про ходу націонал-більшовиків та інших опозиціонерів у масках Путіна, яку розігнав актив якоїсь фабрики. Після чого прийшла міліція, демонстрантів затримала, а робітників із фабрики розвезла по хатах. Один Путін — не питання для росіян, але коли їх сорок, усі зрозуміли, що є якісь проблеми.

Міліціонери, які беруть хабарі, опозиціонери, феесбешники, дівчата, готові себе продати — всі вони зустрічаються в цьому пабі. Перед тобою практично всі верстви населення. А навпроти — квартира Путіна.

Я дуже ризикнув цим матеріалом. Міг би ходити в ті самі місця, що інші журналісти, посилатися на них і отримати посередній репортаж. Але ризикнув і отримав дуже добрий — побачив поруч із путінською квартирою Росію Путіна.

У репортажі не місце емоціям

У розмові Павел надзвичайно емоційний, однак у текстах, окрім колумністики, власної позиції зазвичай не висловлює, даючи фактам змогу говорити за себе.

Я показую свої емоції у фейлетонах. У репортажах — уникаю. За винятком рідкісних випадків, коли розумію, що для читача вони важливі. Раніше б я сказав, що емоціям узагалі не місце в репортажі.

Коли ти підсвідомо стаєш на чиюсь сторону, життя тебе провчить і ти можеш сильно розчаруватися. Згадую Косово: там я бачив косоварів, албанців, які ховаються десь високо в горах, мають дивну зброю з часів Першої світової війни, одягнуті в колоритну форму й кажуть, що вони воюють за свою незалежність. Мені здавалося, що це дуже романтично, особливо коли внизу стоять сербські військові з танками, гелікоптерами та доброю зброєю. І коли сербським військовим допомагають якісь дивні парамілітарні формування, які взагалі незрозуміло звідки й навіщо тут опинилися. І коли я бачив, як сербські поліцейські ставилися до мене на блокпостах. Підсвідомо я вболівав за слабких. Звичайно, дружив із сербами, пив із ними пиво, але вболівав за їхніх супротивників.

Коли сили НАТО увійшли до Косова, я поїхав до своєї улюбленої піцерії, яку вже зруйнували. Вертаючись до Приштини, побачив дорогу, освітлену пожежами: романтичні, хороші албанці палили будинки своїх сусідів. Мстилися. Війна — дуже брудна річ, тому я стараюся залишатись емоційно незаангажованим і тримати дистанцію, якщо це можливо.

Ціна репортажу й ціна життя

Павел відреагував на вересневий скандал у Польщі, коли один із ресторанів біля Ґданська вивісив на дверях оголошення «росіян не обслуговуємо». Він нагадав про те, як 2004 року його побили в Москві, але найбільше, що його тоді хвилювало — аби ніхто з поляків не надумав за нього мститися.

Робота в нас така, що ми мусимо ризикувати власним життям, переступати межі. Але якщо тебе вб’ють, репортажу в тебе не вийде. А твоє завдання — зробити репортаж і вислати його в редакцію. Життя в нас одне, тому ризики треба зважувати. До того ж, на війні в чужій країні ризикуєш не лише своїм життям, а й життям перекладача, водія… Я намагаюсь якомога менше наражати на небезпеку життя людей, які зі мною працюють.

Що ж до життя героїв, то я завжди згадую Анну Політковську та її книгу «Друга чеченська». У своїх репортажах вона описує людей, яких убили за те, що вони стали героями цих репортажів. Я не заздрю Політковській — потрібно вирішити, як твоя совість житиме з цим. Думаю, ризикувати чужим життям не варто. Я б так не робив. Зрозуміло, без цих героїв репортаж утратив би свою автентичність і реальність, і репортера могли б запідозрити у брехні, але…

Ти ніколи не знаєш, чи підставляєш когось, чи ні. Одного разу я опублікував матеріал про село на межі Албанії та Косова, згадавши, що там ховаються партизани. За день-два сербські війська відкрили по селу артилерійський вогонь, були жертви. Коли я писав, мені здавалося, що це нереально, що з посольства Сербії в Польщі військам дадуть наводку. Але наступного разу, роблячи такий репортаж, я не вкажу назви села.

Час від часу присутність журналістів упливає на ситуацію. Я проти втручання в події, але бувають моменти, коли цього не уникнути. Наприклад, у Бельбеку під Севастополем українські солдати просили нас, щоб ми залишилися на ніч. Вони думали, що росіяни не будуть наступати, якщо знатимуть, що на військовій базі перебувають іноземні журналісти. Я залишився, але, чесно кажучи, не тому, що вони просили, а тому, що хотів зробити репортаж про цю базу.

Бувають ситуації, коли просто не можеш відмовити. У східному Заїрі, в таборі біженців, де були трупи, а ми ходили з фотоапаратом, до нас підійшов чоловік і запропонував: «Ви фотографуєте трупи, то давайте ми вам іще одного померлого покажемо». Ми пішли подивитись і побачили, що той чоловік іще живий. Від виживання його відділяло кількасот метрів — потрібно було витягнути його на дорогу, де їздили автомобілі Червоного хреста. Мій друг запропонував його витягти. Я відповів, що це, в принципі, не наша робота, але погодився. Він був легкий, худий. На дорозі в автомобілі йому зробили укол і поставили крапельницю. «Брак їжі, брак води, але жити буде. Дякую, врятували людину», — сказав нам лікар.

Фото Олександри Чернової

Павел Решка   виступив на Школі політичного репортажу, організованій Українським католицьким університетом в рамках програми MYMEDIA за підтримки Міністерства закордонних справ Данії.

comments powered by Disqus