Репортажист Вітольд Шабловський: Польща втомилась від навчання свободи, вона зараз стала на задні лапи й почала танцювати

Фото: УКУ

Вітольд Шабловський – один із найпопулярніших польських репортажистів, автор кількох книжок, що стали відомими в усьому світі. Серед них – «Убивця з міста абрикосів» про життя й культуру Туреччини (українською мовою переклала Дзвінка Матіяш), «Наша маленька ПНР» (переклав Андрій Бондар) – про експеримент Вітольда та його дружини Ізабелли, коли подружжя жило як за часів Польської Народної Республіки (скорочена версія вийшла в Gazeta Wyborczа) і «Танечні ведмеді» (переклав Андрій Бондар) – про Болгарію та інші посткомуністичні країни в період трансформації. 

Нова книжка Шабловського має назву «Праведні зрадники. Сусіди з Волині», у ній автор розповідає про Волинську трагедію.

Свою першу книжку «Убивця з міста абрикосів» журналіст писав вісім років, опісля від нього чекали продовження турецької тематики. Але Шабловський у кожній новій книжці пише про іншу країну та висвітлює іншу тему. Саме це, на його думку, приваблює до нього читачів.

На майстер-класі в УКУ репортажист розповів про свою нову книжку, а також про те, чому для цього жанру важливий факт, які риси характеру повинен мати репортажист, як себе поводити, аби здобути довіру людей, чому необов’язково дослівно передавати слова героїв та чому Шабловського не можна порівнювати з Капусцинським.

Які риси характеру повинен мати репортажист

У моєму випадку це нахабство, хоча так не повинно бути. У Gazeta Wyborczа репортажі у великому форматі зазвичай пишуть журналісти перед тим, як виходити на пенсію. Я перший, хто почав працювати в цьому форматі не в 40 років, а у 25. Писав про все, що пов’язано з релігією. Через три місяці мене хотіли звільнити, бо казали, що я мало пишу. Я був дуже обурений через це. Прийшов до керівника й сказав: «Ти не можеш мене викинути, тому що я тобі зроблю такий матеріал, який ніхто не зробить, я знайду того турка, який стріляв у Папу Римського». Я, звісно, не вірив, що справді це зроблю, а сказав так лише тому, що не хотів утратити роботу. Через три дні я поїхав у Стамбул. Саме тоді почалася моя пригода, коли я почав шукати турка та його родину. У мене були знайомі в Туреччині, оскільки я там колись навчався. Тоді я мав дуже малий досвід у журналістиці, і знайти Мехмета Агджі, турка, який стріляв в Івана-Павла Другого, здавалося для мене нездійсненною місією. Але буквально за тиждень із допомогою друзів я знайшов його родину.

Щоб писати репортажі, потрібно цікавитися людьми. Треба мати талант першим робити крок, розламувати кригу, налагоджувати контакти. Якщо ви такого таланту не маєте, то необхідно працювати над собою, бо його можна розвинути, адже репортаж – це також своєрідна спортивна дисципліна.

Потрібно цікавитися багатьма темами, бо якщо редакція замовить матеріал на тему, яка вам нецікава, то у вас не вийде написати хорошого тексту. Дуже важливо вміти дібрати в голові ті теми, які справді вас цікавлять. Природна відкритість до людей і щира зацікавленість до теми – це ті головні навички, якими повинен володіти журналіст. Ну й, звісно, треба вміти писати.

Хороший репортажист повинен бути антропологом, тому що ця наука дає змогу вивчати людину в усіх сферах. Наприклад, у Туреччині по вусах людини можна визначити, до якої політичної партії належить людина: у націоналістів вуса у вигляді підкови, у соціалістів густі вуса, а в ісламістів триміліметрові вусики. У книжці «Убивця з міста абрикосів» я написав цілий розділ про вуса Ердогана. На початку своєї політичної кар’єри він був міським урядовцем, який відповідав за транспорт. І, можливо, він ніколи б не пішов у велику політику, якби не один випадок. Якось його викликав бос і сказав, що Туреччина – це світська держава та що Ердоган повинен поголити свої ісламістські вуса, інакше його звільнять. Ердоган відмовився це зробити. Його звільнили, а через три роки він став мером і звільнив свого колишнього керівника. Це приклад, як антропологія може розкрити цікаві деталі. І «Наша маленька ПНР»  – це також було антропологічне дослідження.

Чи існує ідеальний репортаж

Ідеального репортажу не існує, тому що він не може всім подобатися. Якщо ви шукатимете ідеальний репортаж, то ви приречені ніколи його не знайти. Можна вести мову про гарний репортаж. Таким можна вважати репортаж, який викликає в людей враження. Також важливо, навіщо та для кого ви пишете репортаж. Хтось хоче отримати 5000 лайків на Facebook, хтось узагалі пише не для читачів, а уявляє собі, що він говорить із батьками. Моя мета, щоб людина після мого репортажу побувала в якихось інших світах, пережила разом зі мною пригоди. Для мене найважливіше бути чесним перед читачем. Для мене важливо знати, що коли я напишу книжку, то її куплять люди, бо знають, що, прочитавши її, вони і посміються, і поплачуть. Мої репортажі – це запрошення людям пережити зі мною мої пригоди.

Щоб написати гарний репортаж, потрібно мати достатньо часу. Якісний репортаж повинен дозріти, наче сир або вино. Свою першу книжку «Убивця з міста абрикосів» я писав вісім років. Упродовж цього часу я повертався в Туреччину, намагався її зрозуміти. Коли я вперше поїхав у Туреччину, мені було 22 роки. У книжці є моменти, коли можна побачити мої перші захоплення молодої людини, яка вперше в житті побачила мечеті та мусульман. Коли я вперше приїхав у Стамбул, то відчував ейфорію. Пізніше вона зникла, і я стомився від турків. Потім я за ними сумував. Усі ці етапи в книжці можна побачити, і впродовж восьми років книжка мала час, щоб усі ці фази моїх стосунків із Туреччиною в ній з’явилися. Звісно, я не кажу, що обов’язково писати книжки вісім років. Тепер я витрачаю на книжку два-три роки. 

Як опанувати свої емоції, коли пишеш репортаж

Процес написання має бути емоційно складним. Якщо ви хочете прожити спокійне життя, не піднімаючись на високий рівень емоцій, то робота журналіста не для вас. Кожен має власний рецепт, як собі дати раду з емоціями. Є друзі, яким можна виговоритися після написання. Після останньої книжки я працював із фахівцями. Але це не є якесь страшенне навантаження. Якщо я пишу про Пол Пота [камбоджійського політика (1925-1998), правління якого позначилось масовими репресіями проти громадян. – MS], то це не означає, що я переживаю трагедію двох мільйонів камбоджійців. Я розповідаю лише історію однієї людини, яка пережила це. Під час спілкування в мені певної миті вмикається своєрідний фільтр, який зупиняє моє емоційне сприйняття та вмикає холодний розум. Коли я закінчую працювати над темою, то знову вмикаю емоції. Це як із куривом. Коли я багато курю, то півроку не можу дивитися на сигарети.

Як писати, щоб не бути зверхнім і сподобатися різним читачам

Головною тезою моєї книжки «Убивця з міста абрикосів» була схожість поляків і турків. Деякі поляки образилися на мене, бо мають себе за унікальних і вважають, що Ісус був поляком. Коли після виходу книжки я приїхав у Туреччину, то виявилося, що турки також на мене образилися. Ментальність поляків змушує думати нас, що ми, поляки, найкращі й завжди були найкращими та що всі нас бояться й на нас нападають, тому що вороги знають, що якби вони на нас не нападали, то ми були б такими сильними, що з’їли б усіх. Усе це поливають соусом історичної ностальгії. Турки такі самі. Вони також вважають себе найкращими. Вони думають, що всі хочуть на них напасти й пограбувати, і якби на них не нападали, то вони були б найсильнішою країною у світі, хоча вони й тепер вважають себе найсильнішою країною, і якби Ісус народився знову, то Він народився б у Туреччині. І взагалі, там близько ста людей вважають себе месією. А Польща вважає себе месією Європи. І ми, і турки дуже легко піддаємося національному пафосу. Я постійно говорив, що турки й поляки однакові, і за це і одні, і другі на мене ображалися.

Сподобатися всім неможливо. Важливо знайти свого читача. Хоча книжку «Убивця з міста абрикосів» ніколи не було перекладено турецькою мовою, в англійському перекладі ця книжка була в Туреччині бестселером. Турки трохи бояться перекладати цей текст. Особливо тепер, коли вони бояться літератури, у якій є критика Туреччини. Ті турки, з якими мені вдалося поспілкуватися, хвалили мою книжку й казали, що мені дуже добре вдається описати їхню ментальність. Вони згодні зі мною, що Туреччина – це недобудований міст між Європою та Азією, на якому суспільство ще не визначилося, куди воно хоче рухатися. Видавці мали б сьогодні проблеми, якби видали цю книжку.

Як готуватися до репортажу

Треба мати добре підготований ґрунт на місці, куди ти їдеш. Добре, коли ваш герой уже знає про вас або коли про вас хтось щось добре сказав йому. Це проста економіка: ви збережете час і не докладатимете зусиль до того, щоб розповідати про себе. Усе залежить від теми. Є теми, коли ти просто приїжджаєш на місце й описуєш побачене. А бувають теми, коли треба поговорити з експертами. Також я намагаюсь прочитати художній твір на тему, про яку я писатиму. Але важливо читати літературу рідною мовою. Можна також читати поезію, щоб заглибитися в метафори. Усе це надихає мене в мовному аспекті, і мова починає в мені вирувати, удається легко формулювати свої думки. Це те, що допомагає в технічному плані. Найкращі свої тексти я написав без підготовки. Сів у машину, поїхав, поспілкувався й написав.

Як написати книжку-репортаж

Якщо журналіст напише 50 або 100 репортажів на 10 чи 15 сторінок, то він починає мріяти про те, щоб   написати книжку. Наприклад, у моєму випадку з книжкою про Туреччину в мене було кілька репортажів. Я склав їх у єдине ціле, трішки дописав – і книжка була готова. Після цього виникло бажання написати книжку від початку до кінця, а не складати докупи репортажі. Щоб це зробити, потрібно багато читати.

 «Убивця з міста абрикосів» – це виняток, тому що я прочитав лише три книжки про Туреччину, та зате я об`їздив автостопом Туреччину п’ять разів. Я спілкувався з різними людьми: від водіїв до бізнесменів. Тому я міг собі дозволити не читати багато літератури про Туреччину. Але я не маю змоги писати так усі книжки, тому що хочеться писати швидше, аніж вісім років. Тому доводиться багато читати. Капусцинський колись казав, що для того, щоб написати одну сторінку книжки, треба прочитати сто. Я тоді думав, що він каже дурницю й просто не вміє писати. Нині я розумію, що щось у цьому є. Сто сторінок, звісно, забагато, але тридцять, сорок я прочитую, щоб написати одну сторінку нової книжки.

У разі з моєю книжкою «Наша маленька ПНР» я також не міг розраховувати на книжки, тому що це був експеримент на власному досвіді. Я пам’ятав дитинство в комуністичній Польщі, і воно мені подобалося. Ми приїздили з батьками на канікули в СРСР чи Болгарію. Я ідеалізував той період, але тепер хотів дізнатися, як було насправді. І коли ми з дружиною почали експеримент, то в нашій квартирі не було нічого, що нагадувало б про капіталізм. Я думав, що найважче буде в процесі експерименту протриматися без інтернету та мобільного зв’язку. Спершу я відчував себе як алкоголік, у якого відібрали горілку, але через три тижні я почувався чудово. Я виходив у місто без інтернету й телефону й почувався вільним. А от справді найскладніше було пережити радянське харчування. Це було жахливо.

Якою мовою потрібно користуватися, коли розповідаєш про той чи інший період

Сучасною. Наприклад, ми пробували писати книжку «Наша маленька ПНР» мовою тодішньої республіки – мовою дуже офіційною, але в нас не вийшло. Лише в одному розділі ми навели приклад такої мови. Ми розуміли, що офіційною мовою неможливо говорити в повсякденному житті, і якщо вона десь проскакувала в книжці, то лише як іронія. Ми розуміли, що до сучасного читача потрібно говорити сучасною мовою, навіть якщо ми описуємо якісь давні події. Хоча, наприклад, Капусцинський, коли писав книжку про Іран, то використовував слова XIX ст. Це, звісно, дуже мило, але це не для мене. Я вважаю, що в нас порушено контакт із читачем, бо люди нині мало читають. Їх важко зацікавити книжкою, тому що можна піти в кіно, басейн, посидіти в інтернеті. Книжка – це лише один із п’ятисот імпульсів, які впливають на людину. Тому писати давньою мовою – це ще один штучний бар’єр перед читачем.

Окрім мови, важливо також знати, за якою схемою писати книжку. Можу порадити Джозефа Кемпбелла – американського антрополога, який дослідив міфологію та казки. У книжці «Подорож героя» він пише про те, що люди в різних куточках світу розповідають історії за однаковою схемою. Тобто голлівудський фільм чи новозеландська казка матимуть однакову схему розповіді: це шлях героя, якого спочатку представляють, потім у цього героя виникає якась проблема, яку він мусить розв’язати, потім у нього з’являється друг, який є його помічником та порадником. Потім ми бачимо героя, що потрапляє в кульмінаційну ситуацію. Найчастіше це все закінчується добре, інколи – погано. Потім герой повертається додому. За цією схемою побудовано 90% голлівудських фільмів. Мені сподобалася ця схема, і у своїй новій книжці про кухарів я також застосовую цю схему до героїв.

Як виникла ідея книжки «Танечні ведмеді»

Я зустрівся з моїм болгарським другом, і він мені розповів історію про ведмедів, які танцюють. Він розповів, що колись у Болгарії, Польщі, на Балканах роми вчили ведмедів танцювати, і Болгарія була останньою країною в ЄС, де можна було подивитися на таких ведмедів. Це зазвичай мало такий вигляд: циган грав на якомусь музичному інструменті, а ведмідь ставав на задні лапи й гарчав. Та коли Болгарія вступила в ЄС, то ромам сказали: «Дорогі цигани, це варварство, ви дуже погано поводитеся. У цивілізованих країнах ніхто не мучить тварин. Ось вам гроші за ведмедів. Розпочніть робити щось інше, а ми забираємо ваших ведмедів і створимо їм умови, максимально наближені до природних». Цих усіх ведмедів спеціальна комісія перевезла в парк, де їх учили жити на волі.

Коли я про це почув, то подумав: як можна навчити бути вільною твариною, яка народилася та яку виховували в неволі? Тоді я зрозумів, що треба поїхати й подивитися на цей парк із ведмедями. Виявилося, що це просто цирк. Це навчання волі було водночас дуже смішним і сумним, тому що ці ведмеді ніколи не будуть вільними. Найсумніше в цій історії те, що всі ці ведмеді на шляху до волі не знають, як поводитися, вони не знають, що робити із цією волею. І що їм залишається робити? Вони стають на задні лапи й починають танцювати, гарчати. Вони чекають, що, як і колись, прийде дресирувальник і розв’яже їхню проблему, тому що так було протягом усього їхнього життя.

Я дивився на цих ведмедів, які навчаються бути вільними, рано чи пізно вони знову починають танцювати, і вони мені нагадали держави, які прощаються з комуністичним режимом. Кожен етап цієї ведмежої волі має свій відповідник у людському світі. Усі репортажі про ведмедів мають свій відповідник – репортаж про людей. І виявляється, що воля для людей – така ж складна річ, як і для ведмедів. Люди також жили у світі, у якому держава, можливо, і не дає тобі волі, і тисне на тебе, але ти маєш, що їсти, де ночувати, почуваєшся в безпеці. Якщо чогось бракує, то держава допоможе. Не треба дбати про завтрашній день. І люди також сумують за таким теплим стабільним світом. Звісно, світ ведмедів у дресирувальників не був ідеальним, бо часто дресирувальники були садистами й знущалися над ними, та зате вони мали теплу клітку та їжу. І багато людей сумує за таким світом. І настає момент, коли люди, наче ті ведмеді, метафорично стають на задні лапи й починають танцювати. Саме про це моя книжка. Не вдаючись до політичних питань, якби мене зараз хтось запитав, що нині сталося з Польщею, то я б відповів, що вона стала на задні лапи й почала танцювати. Вона втомилася від навчання свободи.

Про що йдеться в новій книжці «Праведні зрадники»

Я прочитав в інтернеті, що під час Другої світової війни дуже багато українців загинуло за те, що вони намагалися врятувати своїх польських сусідів. І я відчув великий сором через те, що поляки ніколи не дякували тим українцям і забули про них. Три роки тому, коли я вперше поїхав в Україну збирати матеріал, то не думав, що ця тема буде такою популярною сьогодні. Тоді мені казали, що не варто займатися цією темою, бо це нікому не потрібно. Я хотів показати, що, крім дискусій про те, хто першим почав убивати, хто більше кого вбивав, є люди, які в найважчі часи виявляли людяність. Три роки тому я подумав собі, що залишилося небагато часу, щоб поспілкуватися із цими людьми, адже переважно то були бабусі й дідусі. І що коли цього тепер не зробити, то цей важливий історичний епізод промайне повз нас. Це й було моєю метою – зберегти в пам’яті людей історії людяності. Тепер, коли тема Волині є популярною та гострою, я тішуся, що написав цю книжку, адже, можливо, вона розширить контекст цієї проблеми. Ми чомусь пам’ятаємо лише тих, котрі воювали зі зброєю в руках. Ми називаємо їхніми іменами вулиці, але чомусь усі забувають про людей, які, жертвуючи своїм життям, рятують життя людям іншої національності. Для мене саме такі люди є героями війни. Ця книжка не про політичні стосунки Польщі та УПА. Це насамперед тільки гуманна книжка, яка має сподобатися і українцям, і полякам. Чому така назва? Тому що свої називали їх зрадниками за те, що вони рятували ворогів-сусідів. Людям треба було зрадити своїх, щоб урятували від смерті чужинців. Назва мала бути провокативною.

Не знаю, як люди поставляться до моєї книжки про Волинь. Невдоволені завжди знайдуться. Хай собі кричать. Мені байдуже. Усе, що відбувається довкола Волині сьогодні, – це щось страшне. Ця істерія –наслідок того, що ми надто мало розмовляли на цю тему, без сварок і взаємних звинувачень. Нам не обов’язково потрібно змінювати думку під час розмови чи переконувати одне одного. Треба просто спілкуватися. Чим більше, тим краще, і бажано серйозно спілкуватися, але без істерики.

Я три місяці себе готував до того, що зможу спілкуватися про Волинську трагедію з українцями. Я думав, що люди не захочуть зі мною про це говорити. Та коли вже приїхав, то був здивований, що люди щасливі, що вперше за сімдесят років до них хтось приїхав і вислухав. Були такі, що не хотіли розмовляти зі мною про волинські події, бо я поляк. Але 95% – це коли люди відкривали і серце, і холодильник. Люди тішилися, що перед смертю зможуть розповісти їхні історії, які для них дуже важливі.

Чи буде ще одна книжка про Туреччину

Я б зараз не хотів туди їхати. Я завжди дуже боявся, що мене сприйматимуть як експерта по Туреччині. Якби я тепер написав ще одну книжку про Туреччину, то я б добряче на ній заробив. Мої книжки продають у США, по всій Європі. На мене тиснуть видавці. Вони завжди кажуть: у тебе така класна книжка про Туреччину, напиши ще одну. Мені пропонували написати біографію Ердогана. Мені було б дуже просто написати ще одну книжку про Туреччину. Але зараз мене вабить зовсім інша тематика. Мені здається, що мої читачі люблять мене саме за те, що вони не знають, про що буде моя наступна книжка, і вони впевнені, що я їх здивую.

Як завоювати довіру людей

Немає різниці, чи ви спілкуєтеся з професором, чи з дресирувальником ведмедів. Усі люди складні. Кожен має свій характер, темперамент. Треба просто сідати й розмовляти. Немає якихось особливих рецептів. Можна знайти спільну тему, над якою ви з вашим героєм посмієтеся. Можна, навпаки, разом на щось поскаржитися. Коли я їздив по Волині, то бабусі завжди жалілися, що життя складне, і я казав: «Так, життя складне». Вони казали, що під час СРСР, коли були колгоспи, було краще, і я відповідав: «Так, було краще». Запитували мене, чи є в Польщі колгоспи. Я відповідав, що немає. «Тобто у вас теж така трагедія?» – запитували мене. «Так», – відповідав я. Ми жалілися разом, який дорогий бензин, яка дорога їжа. Якщо ви приїдете на локацію щасливим і задоволеним, то з вами ніхто не розмовлятиме. Не можна на теренах колишнього СРСР, у Польщі, Болгарії зробити гарний репортаж, якщо ви приїдете на красивій дорогій машині й будете всміхатися. Замість того щоб удавати великого журналіста з великого міста, дайте краще прикурити і разом покуріть із вашим героєм, будьте простим.

Чи потрібно дослівно передавати слова героїв

Не потрібно, але й вигадувати теж не можна. У моїх книжках немає нічого вигаданого. Усю інформацію, яку запам’ятовую, я потім перевіряю в героїв. Наприклад, у книжці про Волинь я пишу про історію батька й сина, яких 1943 року розлучила війна та які побачилися лише 2004 року. Я почав про це писати 2015 року, коли батько вже помер. Я поїхав до сина в Росію, щоб він пригадав той тиждень, який вони провели разом 2004 року. Я намагався дістати якомога більше цікавих деталей із життя цих людей. Коли повернувся в Польщу, то прочитав три книжки про це. На щастя, про цю історію вже писали. І я мав змогу перевірити достовірність інформації, яку я дістав, або доповнити її тими деталями, про які я раніше не знав.

Я ніколи не приховував, що мої репортажі – це те, що я дізнався від людей, і те, що я знайшов у книжках. Коли я написав історію про батька із сином польською, то переклав російською та поїхав до сина в Росію. Він дивився й казав мені, що його батько казав, а що – ні. Звісно, у викладі тексту я не дослівно пишу слова героїв. Це ж не зустріч Великої трійки в Ялті. Головне – це передати суть, але водночас не виходити за рамки факту. Точно відтворити слова неможливо навіть лише тому, що інколи, коли ви працюєте з перекладачем, то перекладач ніколи не перекладає точно, до кожного слова. Навіть під час офіційних зустрічей це неможливо. Головне – це передати атмосферу й те, що відбувається з героями. Нічого не приховувати й не вигадувати.

Який найважливіший текст для Вітольда Шабловського

Мабуть, це текст про ритуальні вбивства для відновлення «честі» в моїй книжці «Убивця з міста абрикосів». Це перший текст, у якому я використав літературні інструменти, щоб досягти певного ефекту. Раніше я ніколи цього не робив, бо вважав, що це не має нічого спільного з репортажем або журналістикою. Там є такий момент, коли я намагався писати навіть віршами. Я зламав усередині себе певне табу на використання літературних прийомів і відтоді почав писати літературною мовою. Також дуже важливим для мене є текст «Нашої маленької ПНР» у скороченій, газетній версії, тому що це був проект, у який ніхто не вірив. Після книжки про Туреччину на мене повісили етикетку «Другий Капусцинський».

Мене це дратувало, тому що Капусцинський писав зовсім в іншому стилі, і я ніколи не буду другим Капусцинським. Хоча, з другого боку, мені було дуже приємно, що про мене так кажуть. І коли я прийшов у видавництво й сказав, що хочу відтворити життя в комуністичній Польщі, то видавці були дуже здивовані, бо чекали від мене якихось кровожерливих текстів про Іран або Камбоджу, чекали якоїсь великої драматичної теми. Я рік боровся за ідею, щоб утілити в життя експеримент із ПНР. Коли в газеті вийшли мої перші тексти, то люди почали мені писати. Я отримав 400 листів. Тому проект видався успішним. Хоча вдруге я б уже цього не зробив. Просто після Туреччини мені хотілося написати щось простіше. Знову бути героєм у власній книжці я б уже не хотів.

Чи збирається Вітольд Шабловський писати гонзо-репортаж та fiction

Я б дуже хотів написати гонзо-репортаж про військових репортерів – про те, скільки вони п’ють, скільки нюхають чи колються вони. Мені було б цікаво почути їхні цікаві історії, як вони працюють в умовах війни. Але поки що в мене немає конкретних ідей.

Щодо fiction, то якщо хтось має дар щось видумувати, складати діалоги, то нехай пише літературні твори. Їх навіть легше писати, бо не треба нікуди їздити, говорити з героями, перетинати кордони. Може, хтось і вміє вигадувати цілий світ, сидячи вдома, але я такого таланту не маю. Я повинен побачити людину. Я не можу її вигадати. Я пробував писати якісь оповідання, але в мене не виходить. Тому я пишу репортажі, а без фактів написати репортаж неможливо. І якщо я вже їду до своїх героїв, то навіщо мені щось вигадувати. У Польщі був один репортер, який під час війни в Іраку описував, як він в’їжджає на танку в Багдад, а наступного дня його побачили в овочевому магазині у Варшаві. Усі його історії були вигадкою, хоча деякі редакції їх публікували. Жанр, у якому я пишу, на межі факту та літератури, залежно від того, як факти використовувати. І не тільки я так роблю. Рекомендую почитати книжку Кетрін Бу  «Життя, смерть і любов у трущобах Мумбая». Авторка п’ять років прожила на звалищі індійського міста Мумбаї й написала чудовий роман про збирачів брухту. Це водночас і гарний репортаж, і літературний твір.

Про тематичні табу

Не знаю, чи це табу. Це радше те, що найменше мене цікавить. Політика. Вона ні на що не впливає. Тобто вона впливає, але така буденна політика, якісь щоденні політичні події – це все мене не цікавить. Я хочу писати про щось таке, що люди читатимуть через 10 років і їм буде цікаво. Коли я закінчу книжку про кухарів, я писатиму про порнографію. Є просто теми, які мене цікавлять, а які – ні. А як такого табу в мене немає.

 

comments powered by Disqus