Як зробити радіорепортаж ненудним: поради польської кореспондентки Ганни Закшевської

Фото Петра Ткачишина

Польська кореспондентка Ганна Закшевська готує радіорепортажі для чотирьох каналів державного польського радіо у Варшаві. На майстер-класі у Школі журналістики Українського католицького університету вона пояснювала, як давати собі раду з емоціями, ненудно розповідати історію й коли варто забувати, що ти журналіст.

Репортаж потрібно відчувати. Жодне з тисячі визначень не передає його суті. Це надзвичайно складний жанр, бо вимагає великої посвяти, наснаги й досі лишається малооплачуваним.

Репортаж — це фільм без образу, без картинки. Ми все повинні уявляти. Й від нас, журналістів, залежить, чи зможе слухач собі все це так уявити, чи ні.

Для матеріалу вибираю те, що найсуттєвіше. І записане наприкінці часто ставлю на початку репортажу. Як це виглядатиме, залежить тільки від моєї уяви.

Слухач має орієнтуватися в темі. Тому я повинна побудувати репортаж логічно, щоби слухач розумів, хто що говорить. У публіцистиці можна розписати, кому які слова належать. На радіо ніхто не оголошуватиме, хто говоритиме далі.

Важливо не мати передбачуваних відповідей. Не можна йти на репортаж із думкою «я знаю все, що він скаже». Немає підходу «вже всі про це писали». У будь-якому разі ви самі маєте поїхати, побачити на власні очі та скласти власне уявлення. У вашого репортажу свій шлях.

Часто питають, звідки я беру теми. Минулого разу ідею мені підкинули в перукарні, куди я ходжу вже двадцять років. Коли роблю репортаж, навіть я не знаю, яким він буде. Я просто його роблю.

Як спілкуватисяз героями репортажу

Репортаж — це обов’язково супровід героя. Я не приходжу на інтерв’ю, не саджаю його за стіл і не чекаю відповіді на свої запитання. Щонайменше з героєм я провела чотири години. З них вийшло 14 хвилин власне радіорепортажу. А буває, що я повертаюся до свого героя через декілька місяців чи навідуюся регулярно.

Я завжди уявляю себе на місці героя. Ось до мене приходить журналіст. Що ця особа має зробити, щоб я захотіла відповісти на її запитання? Це перше, про що ви маєте думати, готуючись до репортажу. Тут має значення все: зовнішній вигляд, одяг, слова. В такі моменти варто забувати, що ти журналіст.Бо інакше питання звучать, як від прокурора. Я приходжу, щоби познайомитись із цими людьми. В центр для біженців я їздила протягом трьох днів. У певний момент відкладала мікрофон, ставала біля плити й допомагала смажити налисники. Або бавилася з дітьми. Потрібно співпереживати й цікавитися людьми. Інакше вони відчують, що я вдаю.

Поганого героя краще вивести з комфортних умов. А позитивному варто підшукати таке місце, де йому буде добре й він зможе відкритися. Можна навіть сказати прямо: «Сядьте там, де вам буде зручно й комфортно. Давайте зустрінемося вдома, бо там ви почуватиметесь краще, ніж у студії». Ми ніколи не записуємо матеріали в кав’ярні, бо там немає відповідних умов.

Під час розмови важливо щось сказати про себе. Це дозволяє людям відкритися. Коли ви ставите запитання, а людина відповідає, це схоже на опитування чи допит. Потрібно змінити ритм розмови і розповісти щось про себе. Тоді людина буде охочіше ділитися з вами своєю історією. Ще діє фраза «Чи можете ви мені порадити / допомогти?». Коли ви кажете це речення, воно спонукає до розмови. Я помітила, що мені дуже добре розмовляється зі старшими людьми відтоді, як я вийшла заміж і вдягла обручку. А коли люди дізнавалися, що в мене вже двоє дітей, то це було абсолютною перемогою.

Психологічний репортаж дуже важкий, бо вимагає певних знань. Моя шефиня відмовлялася брати на роботу молодших за 25 років. Мені теж колись відмовила, сказавши: «Дитино, про що ти будеш говорити з людиною, хворою на рак?» І, в принципі, вона мала рацію, бо я би спитала: «Як ви почуваєтеся?»

Коли на початку моєї роботи герой плакав у мікрофон, я була дуже щаслива. Й думала щось таке: яке щастя, людина відкрилася, вона справжня. Але це не перемога. Інколи людей дуже легко вивести з себе й довести до сліз. А буває, що чуєш лише тремтіння в голосі, й воно промовляє значно більше. Якщо ви досягли цього, це дуже добре.

Я товаришую лише з деякими своїми героями. Переважно тримаю дистанцію, щоб вони відчували це. Я колись переймалася кожним героєм, не могла спати вночі. Підтримувала з усіма зв’язок. Але це мені шкодило. Тому пізніше я навчилася робити трохи інакше. Важко поділитися рецептом, як це вдалося. Я багато чого вчуся від своїх героїв, пам’ятаю слова, вислови. Але коли я з мікрофоном, я в стані тримати себе в руках. Я навчилася відокремлювати історії своїх героїв від власного життя. А ще мені пощастило, що в мене чоловік — журналіст. Я можу обговорювати професійні проблеми з ним. Це допомагає.

Якби в мене не було мікрофона в певні моменти, я би плакала. Мікрофон — це моя додаткова зброя. Звісно, я думаю про своїх героїв, але я повертаюся додому й мене вражає те, що я можу розповісти людям історію, поділитися побаченим і почутим. Тоді я більше зосереджуюся на роботі.

Про побудову та структуру репортажу

В радіорепортажі кожні дві з половиною хвилини має з’являтися новий елемент. Має змінюватися план чи голос. Це принцип вдалого матеріалу. Тільки тоді можна зосередитися й сприймати всю інформацію. Репортаж складається і з музики, і з різних голосів, і з місць. Ми змінюємо ці елементи, але дотримуємося логіки. Варто починати з моменту, який зацікавить слухача. І щоб він хотів почути більше.

Люди не вмикають радіо спеціально, щоби послухати чийсь репортаж. Бо радіо слухають при нагоді: в машині, на городі, на кухні. Коли я починаю якусь історію, думаю про одну особу. І цією особою є брат мого чоловіка, директор рекламної фірми. В нього все є: найкраща машина, найкращий телефон. І він усе знає. Зацікавити його, коли він їде на машині, дуже складно. Тому я так конструюю репортаж, щоб йому не стало нудно. Треба брати щось універсальне, щоб зацікавити більше слухачів.

Голос — основний засіб, який створює атмосферу радіорепортажу. Найчастіше це голос головного героя. Якщо він, наприклад, заїкається, потрібно це вирізати, але частину залишити. Бо це частина суті героя. Я знаю випадок, коли професор запинався, репортер це вирізав, але той образився, бо це вже був не він. Зверніть увагу, як говорить жінка з села, а як говорить службовець. Жінку слухати набагато цікавіше — вона розмовляє простою, живою мовою. Прекрасно сприймаються дитячі голоси — одразу привертають до себе увагу.

Музика додає значення. Вона обов’язково має виконувати якусь роль у репортажі, а не бути з’єднувальним елементом. Музика повинна бути функціональною.

Важливі рух і простір. Якщо маєте диктофон, запишіть місце, де ви є. Потім прослухайте і спробуйте впізнати місце по звуку. Відчуйте, чи це передає образ побаченого. Тоді ви зрозумієте, чи звук щось означає без картинки.

Для одного репортажу я провожу від 5 до 15 годин аудіозаписів. Якщо більше, це якась виняткова ситуація. Один день витрачаю на прослуховування всіх записаних матеріалів. Найкраще це робити в потязі, де немає інтернету й нічого не відволікає. Вдома вічно щось відбувається і справа розтягується на два дні. Потім вибираю фрагменти, монтую, прошу порад у колег.

Найчастіше роблю 4-5 репортажів на місяць. Останнім часом я знизила темп до трьох і займаюся переважно довгими матеріалами. Такими, які можна потім відкласти в архів і вмикати студентам.

Фото Петра Ткачишина

 

comments powered by Disqus