Сергій Горбачов: Я хочу сформувати в дітей розуміння того, що людина завжди є об’єктом медійних маніпуляцій

Фото: Олексій Темченко

Більш медійного директора школи, ніж Сергій Горбачов, складно знайти, принаймні в Києві. Медійного у двох вимірах: по-перше, з того часу, як він обійняв посаду директора школи № 148, про нього часто з’являється інформація в інтернет-ЗМІ, а сам пан Сергій регулярно пише блоги й активно «висвітлює» шкільне життя на своїй фейсбук-сторінці. По-друге, як для директора школи в класичному розумінні в нього незвичний досвід, оскільки він повернувся до викладання після тривалої роботи в журналістиці.

За освітою Сергій Горбачов російський філолог, 1990 року він створив у Запоріжжі навчальний заклад для обдарованих дітей, ліцей «Логос». А з 1997-го працював у видавничій справі та ЗМІ. З 2000 року брав участь у запуску кількох друкованих видань, викладав курс додрукарської підготовки. З 2006-го по 2013-й працював на посаді директора інформаційного центру газети «КоммерсантЪ-Украина». Був лектором програм нових медіа в «Інтерньюз-Україна» (MediaNext, Літня й Зимова школи).

Влітку 2015 року Сергій Горбачов очолив київську спеціалізовану школу № 148 ім. Івана Багряного. Посаду обійняв за результатами конкурсного відбору. Каже, мав побоювання, що після 20-річної перерви повернутися в освіту буде складно. Однак вийшло інакше: «Школа лишилася радянською, — зауважує він. — Вона лишається радянською в найгіршому розумінні цього слова, вона є забюрократизованою, нераціональною, боягузливою. Я побоювався, що мої навички і знання будуть настільки застарілими, що вони не знадобляться зараз. Виявляється, ні. Є певні зрушення, нова нормативна база, але я відчув, наче повернувся від вчора — за ніч прийняли декілька законів, але загалом все те саме».

Такий стан речей необхідно змінювати, вважає пан Сергій. Одна з інновацій, яку він впроваджує у школі, — це курс із медіакультури (презентація пана Сергія як претендента на посаду директора стосувалася саме впровадження медіаосвіти). «Без розуміння того, що сучасне суспільство інформаційне, що людина повсякчас опиняється під впливом великого потоку інформації (не завжди доброякісної і добросовісної), я просто не маю права випускати дитину зі школи у великий світ, бо тоді вона буде беззахисною перед медійними впливами», — вважає він.

В інтерв’ю MediaSapiens Сергій Горбачов розповів, у чому секрет об’єктивного аналізу теленовин, як говорити з дітьми про інтернет-безпеку й у чому помиляється Міністерство освіти.

Сергію, чому ви вирішили впроваджувати медіаосвіту в школі?

Цією темою я займаюся та цікавлюся давно — з Любов’ю Найдьоновою познайомився ще років 25 тому [Любов Найдьонова — заступниця директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, завідувачка лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти, фахівці якої розробляли програми курсу з медіакультури. — MS]. Коли я починав створювати свій ліцей у Запоріжжі, пані Найдьонова та інші психологи проводили для нас семінари, які допомогли виразніше зрозуміти, що саме і як саме ми будемо робити.

Пізніше, працюючи у сфері журналістики, я, як то кажуть, на власній шкурі відчув необхідність медійної освіти: як професійної, так і суспільної. У «Комерсанті», який насправді був майже ідеальним зразком видання з жорсткими професійними стандартами, довелося робити багато фактично викладацької роботи. Шість років керував кореспондентською мережею, працював із регіональними журналістами, яким було незвично писати у форматі «Комерсанта». Тому не тільки багато працював із їхніми текстами, але й проводив для них фактичні тренінги. Це має безпосереднє відношення до того, що я зараз роблю у школі. Бо хоча вивчити «на журналіста» не є наразі метою роботи у школі, але навіть навички роботи з інформацією людина може опанувати тільки під час постійної напруженої роботи.

У вашій школі медіакультура — це факультатив чи обовязковий предмет?

Це предмет у розкладі. Навчальний план школи складається із двох частин. Одна інваріантна частина — базовий навчальний план, державний стандарт, який ми маємо виконувати обов’язково. Друга частина — варіативна, яка у кожній школі своя, відповідно до спеціалізації. Я запропонував ідею медіаосвіти — як звичайного уроку, один раз на тиждень. У сьомому класі це вільна розмова про фотографію та кіно із прикладами. У восьмому та дев'ятому більше орієнтуємося на речі, які діти бачать навкруги, і пояснюємо, чому так відбувається. Десятий та одинадцятий — глибше вивчення медіапростору.

Можете навести приклад — тему чи завдання — які пропонуєте учням?

Наприклад, коли восени були вибори, ми розглядали багато політичних матеріалів — щось приносив я, й ми аналізували це на уроках. Крім того, діти фотографували борди й іншу зовнішню рекламу, ми розглядали політичну рекламу в газетах і на телебаченні. Головне — говорити про це на рівні, доступному дітям, адже різні вікові категорії різняться готовністю до сприйняття світу.

Сергію, а яка основна мета уроків із медіакультури, на вашу думку?

Навчити працювати з інформацією — в широкому сенсі.

Які навички передбачає робота з інформацією? Це вміння збирати її, обробляти, щось ще?

Найперше — це сприйняття інформації, її структурування, визначення джерел. Я хочу сформувати в дітей розуміння того, що ними завжди маніпулюють, свідомо чи несвідомо. Людина, яка живе в інформаційному потоці, є об'єктом постійних медійних маніпуляцій. Свідомі маніпуляції — це, наприклад, газета «Вести», чи телеканали, які маніпулюють в інтересах власника. Це не означає, що таку інформацію треба відкидати. Навпаки, я закликаю брати інформацію з різних джерел, порівнювати, розуміти, в чиїх вона інтересах, принаймні на тому рівні, який зараз доступний дітям. У них невеликий життєвий досвід, але його достатньо, щоб розуміти речі, які навіть дорослі не завжди усвідомлюють. Сприймаючи інформацію, треба розуміти, що вона транслюється завжди в чиїхось інтересах, — це ключовий концепт, аксіома, від якої ми починаємо рухатися.

Складені навчальні програми з основ медіакультури відповідають цій меті?

Загалом відповідають, але для мене ця програма не є чимось недоторканним, я її досить вільно реструктурую, додаю інші розділи й актуальні теми. Коли були вибори, було доцільно розглядати тему політичної реклами, хоча вона мала бути у квітні.

Хочу додати, що в будь-якому викладанні дуже важливий приклад, який стосується особисто тебе. Я дітям на першому уроці запропонував простенький кейс: намалювати зубну щітку, а на ній — кількість зубної пасти, яку вони щоранку вичавлюють, коли чистять зуби. Багато хто намалював довгого такого «черв’ячка». Я запитав, а чи знають вони, скільки рекомендують стоматологи? Дехто знав — і відповів правильно, лише «горошинку» — тобто втричі менше. Чому ж тоді вичавлюємо більше? Діти відразу сказали про рекламу зубної пасти. Це і є приклад підсвідомого впливу, сугестії — навіювання. Вами починають маніпулювати, а ви цього навіть не відчуваєте. Це дуже спрощений приклад, але з такого найкраще починати.

Про аналіз теленовин та медіавласників

Чи дивитись ви з дітьми теленовини?

Так, грудень ми присвятили тому, що аналізували новини — в усіх класах, крім сьомого.

Як це на практиці відбувається?

Беру проектор, показую сюжет, а потім обговорюємо. Є схема аналізу телевізійного сюжету, дуже проста, за нею учні й аналізують. Я напередодні сам дивлюся випуски новин, обираю якийсь сюжет. Намагаюся знайти і зразок професійної роботи — одного разу, приміром, це був сюжет «Плюсів». «Плюси» взагалі дуже професійний телеканал, якщо їм дають можливість працювати. Але ми розуміємо, що інтереси власника, як і інтереси інших гравців, часто впливають на зміст новин.

Ви говорите з дітьми про власників телеканалів?

Так, обов’язково. Вони знають власників телеканалів. Це контрольне запитання — я їм пояснюю, що якщо не розуміти, хто є власником, то важко розібратися, що відбувається в медіапросторі. Тренувати дітей аналізувати новини — думаю, це одна з найважливіших речей, яку ми маємо робити.

А наскільки діти готові до такого обговорення?

Діти дуже готові, якщо їм показати алгоритм і мотивувати. А мотивація тут дуже проста. Хочеш, щоб тебе не обдурили, — аналізуй. У них є недовіра до дорослої інформації — це психологічна особливість підліткового віку, коли діти виходять на власне розуміння життя. Тому вони хочуть розбиратися, їм це цікаво. Навіть ті діти, які не дуже гарно навчаються на інших предметах, на уроках медіакультури виявляють активність.

Коли аналізуєте сюжети, чи помічаєте, що діти перебувають під впливом батьківських суджень, середовища, в якому живуть? Тобто можуть транслювати думки, які чують від батьків — який канал бреше, а який ні, наприклад?

Я їм не даю такої можливості — алгоритм аналізу новин цілком фактажний. Я вчу їх аналізувати інформацію приблизно так, як це вчать робити в «Комерсанті». Є факт, є погляди, є синхрони. Коли поставити людину (дорослу також) у жорсткий алгоритмічний каркас, то їй просто немає де висловити свою політичну позицію, бо сама система змушує її оперувати фактами, без оцінок. Це допомагає формувати ставлення до інформації як до інструменту впливу, який ти на собі відчуваєш. Ти можеш аналізувати: тут мені не все сказали, тут прямо збрехали, а тут розповіли як треба.

Я спілкувалася з одним учителем, який на уроках розглядав зразки російської пропаганди. Діти вдома розповідали про це, й деякі батьки, проросійськи налаштовані, сприймали такі заняття досить агресивно.

Батьків теж дуже добре залучати на такі тренінги, де без будь-якої політики, суто алгоритмічно аналізуються новини: факт є — факту немає. Коли людина втрачає можливість політичних оцінювань, то це зазвичай дуже сильно впливає на її сприйняття. Хоча, ясна річ: якщо мозок промитий пропагандою, то там мало що можна зробити. Але добре, коли діти з батьками на цю тему починають сперечатися.

Чи розглядали можливість залучати батьків до уроків із медіаосвіти? Можливо, спільні обговорення?

Конкретно я про це ще не думав. Але я вже залучаю до школи людей, які мають власний досвід у медіа,. — щоб вони могли висловити інші думки, надати інший вимір. Адже українська школа до цього часу залишається радянською — й системно, й за кадровим потенціалом, вона фактично є ізольованою структурую. Більшість того, що відбувається на уроках фізики, математики, хімії, дуже мало пов'язано з тим, що відбувається в реальному житті поруч із нами. В цьому сенсі медіа як предмет — це вікно у великий світ, бо працюючи з медіа, ми виходимо на реальну інформацію. Я запрошую людей, які працюють у великому світі та досягли певних успіхів. Наприклад, приходив Вахтанг Кіпіані й прочитав лекцію про українське вільне слово — це було з нагоди Дня народження Івана Багряного. Він нам показав зразки вільної преси, із власної колекції, а також на противагу — пресу тоталітарних держав, зокрема північнокорейські газети, білоруські, розповідав про самвидав. Також я запрошував доцента кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка Миколу Капітоненка, який розповідав про зовнішню політику держави, окремо про те, як медіа працюють для іміджу України, про зовнішню інформаційну агресію.

Про безпеку в інтернеті та соціальні мережі

Повертаючись до аналізу медіатекстів — окрім новинних сюжетів, які ще ЗМІ ви аналізуєте на уроках? Чи розглядали статті у пресі, наприклад? Пам’ятаю, я була на Літній школі з медіаосвіти, яку проводила АУП, там наводили приклад цікавого завдання: підкреслити у статті факти й окремо — судження.

У такій формі ми ще не робили, хоча в планах є. Ми лише почали працювати, фактично в кожному класі пройшло 10–12 уроків, адже є лише година на тиждень. Для мене важливо кожен урок насичувати практикою. Зараз я сконцентрувався на телебаченні, воно де-факто є основним медіа. Наступним великим шматком роботи буде інтернет — як іще один ключовий для медійного впливу канал комунікації. Газета, тобто друкований текст, відходить. Та і взагалі в нас вкрай мало нормальних друкованих газет.

Щодо інтернету — як гадаєте, що основне потрібно донести до дітей у цій сфері?

Насамперед має йтися про особисту безпеку, в прямому сенсі цього слова. Ми бачимо багато випадків, і в нашій школі таке було, коли дитина стає жертвою інтернет-шахрайства. І взагалі, якщо вийти на рівень філософських узагальнень, то як ви гадаєте, що найважливіше для дитини в школі?

Думаю, щоб вона отримала знання і щоб їй тут не було завдано шкоди.

Так, тільки навпаки. На першому місці — життя і здоров’я дітей. Бо якщо ми не можемо забезпечити цього, то всі наші знання, які ми даємо, не мають сенсу. Коли я будую програму, насичую конкретним змістом уроки, то насамперед думаю про безпеку.

У який спосіб донести основи інтернет-безпеки, не викликаючи спротиву й протилежної реакції?

Як відомо, заборона є могутнім мотиватором для того, щоб цю заборону обходити. Це природно — те, що нам забороняють, є найбільш цікавим. Отже, треба показувати реальні випадки, реальні небезпеки і вчити, як із ними вправлятися: перевіряти особистість того, хто з тобою спілкується, вчитися розрізняти факти й погляди, які тобі повідомляють через інтернет.

Щодо інтернет-шахраїв більш-менш зрозуміло, а якщо говорити про контент, який може завдати шкоди розвитку дитини, — це порнографія, насильство — на нього діти, на жаль, легко можуть натрапити в мережі. Як можна з дитиною працювати, щоб вона не побачила цього або, побачивши, фільтрувала?

Тільки асиметричними методами. Тобто формувати в дитини відчуття самоцінності, цінності людини. Що таке порнографія? Це використання людського тіла — жінки чи чоловіка — заради задоволень, тобто це не ціннісний підхід до людини, це підхід інструментальний. Тому будувати ставлення дітей до порнографії і до сцен насильства можна лише через формування усвідомлення найвищої цінності людини — це можна робити і на уроках літератури, й на інших. Заборонити дивитися немає сенсу, дискредитувати — можна.

Ви активно ведете сторінку в Фейсбуку, так само активна й сторінка вашої школи. Чи включаєте соціальні мережі в класну роботу?

На жаль, ні, бо не маємо поки що достатньої бази для цього. Я думаю, що певні форми роботи в соцмережах будуть — поки що це для мене методичне питання як для викладача, я над цим думаю, тут треба експериментувати. А щодо відкритості в соцмережах — так, багато спілкуюся, з батьками в тому числі, ось поки ми говоримо, бачите, скільки вже повідомлень надійшло. До речі, така відкритість — це хороший спосіб захищатися від чинуш, вони ж дуже бояться, коли їхні діяння стають загальновідомими. Така історія була із санстанцією, наприклад, про неї я багато писав у Фейсбуку та блозі.

Про вчителів медіакультури

Я так розумію, що на заняттях ви робите акцент більше на аналізі медіатекстів, а не на створенні медіатворів. Мені імпонує цей підхід — оскільки, на мою думку, часом вчителі надто захоплюються лише виготовленням медіапродуктів, і фактично уроки з медіакультури перетворюються на юнкорівські гуртки.

Створення медіатворів — це те, що я теж планую робити, але це буде пізніше. Тут є ще такий делікатний момент — нехай це буде нескромно, але я не знаю іншого випадку, коли професійний журналіст (а я вважаю себе непоганим журналістом, бо шість років керування інформаційною службою в «Комерсанті» багато важать) переходить в освітню сферу. Мій підхід до медіа суттєво відрізняється від того, що можуть запропонувати інші викладачі. Бо жоден із них не має такого суттєвого досвіду — це об’єктивна оцінка: я не тільки добре розумію, як робляться медіа, але й власноруч написав тисячі текстів. Шість років пропрацював з інформаційними агентствами, займався аналізом новинних повідомлень — і дітям я теж потроху розповідаю, як визначати, чи є певне повідомлення новиною. Це ключова навичка для будь-якого журналіста. Коли вибудовую своє спілкування з дітьми, займаю таку двоєдину позицію: й професіонала-журналіста, й професіонала-педагога, бо я розумію, як це робиться в журналістиці, й розумію, як це треба передати дітям.

От, власне, питання підготовки вчителів, які викладають медіакультуру, дуже гостро стоїть сьогодні.

Підготовка вчителів — це велика проблема, вона стосується не лише тих, хто викладає медіакультуру. Взагалі я прихильник системи Віктора Шаталова. Хоча для уроків із медіакультури повної системи опорних конспектів по Шаталову поки ще не встиг створити: перший рік накопичую матеріал, щоби потім структурувати його. Це система моделювання успіху для дитини, спрямована на те, щоб надати дітям відчуття того, що вони можуть. Це відпрацьована й перевірена практикою технологія. Її можна адаптувати під будь-який предмет. За цією системою матеріал укрупнюється, подається великими блоками, пакується в алгоритми, створюється опорний конспект із візуальними образами, які викликають асоціативні образи в дитини. Це щось схоже на сучасні презентації, які не є самодостатнім продуктом, а лише опорним візуальним. Те саме опорні конспекти.

Готувати викладачів — важка справа, а тим більше викладачів такої складної дисципліни, як медіа, яка потребує повсякчасного зв’язку з реальністю та інформаційним середовищем. Мої друзі Олекса Ярославцев та Юлія Мироненко проводять тренінги з медіаграмотності для вчителів.Приходили вони й до нас, і цей семінар був справді цікавим та корисним для колег. У цьому семінарі я також взяв участь, розповідав про стандарти журналістики й методи маніпулювання.

Такі тренінги — це добре, але це окремий випадок. А якщо говорити про системну підготовку вчителів із медіакультури, то що має бути в її основі?

Потрібно залучати професіоналів-медійників. Коли про роботу ЗМІ розповідає людина, яка жодного дня не працювала в медіа та не розуміє, як робляться новини, навряд чи вона чогось хорошого може навчити. Або це принаймні має бути людина, яка займалася медіа з наукового погляду. Хоча, звісно, найкраще — журналісти-практики.

Треба поєднувати медійний досвід із досвідом методичним. Бо мало знати — треба ще вміти навчити. В нас цікава ситуація — медійники знають що, а педагоги знають як, але поєднати не завжди виходить. З іншого боку, журналісти все-таки вміють будувати свій матеріал так, щоб він залишився в пам’яті, тож вони в цьому сенсі підготовлені краще, ніж учителі, в яких є методична грамотність, але немає розуміння предметної області.

Про медіаграмотність як обовязковий предмет

Завершується експериментальний етап впровадження медіаосвіти. Тож постає питання, чи буде в майбутньому медіакультура обов'язковим предметом у шкільній програмі. Раніше, коли MediaSapiens ставив це питання міністру освіти Сергію Квіту, той зауважив, що усвідомлює важливість цього предмету, однак для запровадження наразі не вистачить ані коштів, ані годин.

Сергій Квіт дуже помиляється — насамперед тому, що він дуже погано знає середню школу. До речі, колись у нас було міністерство вищої освіти й міністерство середньої освіти окремо — бо в них різні завдання й формати. Потім їх поєднали, але до недавнього часу було заведено так, що міністр був куратором вищої освіти, а перший заступник міністра — середньої. Зараз маємо міністра, який жодного дня в школі не працював, і маємо першу заступницю, яка теж жодного дня не працювала у школі. Пані Совсун, при всій моїй повазі до її розуму й досвіду роботи у вищій школі, не може й не має права будь-що пропонувати середній школі: вона про неї просто нічого не знає. Той самий закон про освіту — це закон про Міністерство освіти, а не про освіту: багато про управління, але мало про освіту. Радянський рефлекс — давайте всім керувати — дуже дається взнаки. А ситуація зі школою зараз катастрофічна в усіх сенсах: фінансовому, управлінському, кадровому. Якщо негайно не рятувати ситуацію, через 3-4 роки в школі просто не буде кому працювати.

Тож треба вміти вибудовувати пріоритети. При всій повазі до базових предметів — вони відірвані від життя. А медіа — один із небагатьох предметів, який безпосередньо пов'язаний із навколишнім життям. Ще можна додати історію й правознавство. Потрібно, щоб у клас щодня заходило життя з вулиці, щоб діти бачили — здобуті знання мають безпосереднє застосування в реальному житті. Як давати раду коштам, як подати позов, як поводитися на вулиці, як захистити свої права — цього не вчить наша школа. Вчить теорем, а не правил, як треба брати кредит. Економіка, яку хоча й викладають у школах (одна година на тиждень), сильно відірвана від реального життя.

Яким ви бачите розвиток медіакультури в системі освіти найближчим часом?

Медіа в школі існує в двох іпостасях. Медіа як предмет і медіа як інструмент для навчання взагалі. Вчителів треба навчати опановувати медійні засоби — для цього потрібна матеріальна база. Якщо в тебе немає проектора, ти не зможеш показувати відеофільм, презентацію. Є проблема і з технічним оснащенням — у нас у школі комп'ютери антикварні, найновіші, з якими діти працюють — 2003 року.

Далі має бути новий зміст освіти. Дітям напихають голову безліччю непотрібної інформації, а справді життєва необхідна інформація лишається поза межами навчальних програм. Це вже питання освітньої реформи, закону про освіту, роботи міністерства. Які б міністерство правильні лозунги не просувало, якщо воно буде лишатись у радянській парадигмі — нічого конструктивного не відбудеться.

Ось щодо підручників. Я вже писав колонку для site.ua про те, як на мою думку, мають писатися підручники. Жоден автор не має права починати його писати, поки він не сяде у клас, для якого планується підручник, і 2-3 тижні не повчиться разом із дітьми — щоб відчув на собі й теперішній обсяг навантаження дітей, і нинішні дубові підручники. Я вже давно пропоную такий алгоритм: наприклад, що написати базовий (саме базовий, бо для спеціалізованих класів він має бути іншим) підручник із фізики, потрібно зібрати двісті освічених людей, і хай напишуть, все, що пам’ятають із курсу фізики — але серед них не має бути жодного фізика! Тоді школяр отримає обсяг знань з фізики, усереднений для освіченої людини. Це і є буде так званим освітнім стандартом із фізики.

Є базовий обсяг знань — якісний, який повинна мати будь-яка освічена людина: чому взимку холодно, влітку спекотно, чому сонце йде по небу, чому листя зелене. Так ось потрібно, щоб цей базовий обсяг був притомним, щоб діти могли його опанувати. Якщо ми говоримо про поглиблене вивчення предметів, то, звісно, інша річ, там треба працювати академікам.

За умов, коли на медіакультуру не виділено окремої години, вчителі деяких шкіл вбачають вихід в інтеграції медіаграмотності в інші предмети — зокрема, історію, літературу. Запам'ятався приклад, коли вчитель фізики попросив учнів написати рекламне оголошення про двигун внутрішнього згоряння — одне як характеристика із позитивного боку, а інше — з негативного. Як ви вважаєте, інтеграція медіаграмотності компенсує відсутність її у навчальній програмі?

Певним чином так. Я це добре відчуваю, тому що коли ми з дітьми обговорюємо певні теми на медіакультурі, дуже часто звертаємося до історії, літератури — прикладів багато, оскільки є дуже багато речей, які взагалі не можна опанувати, якщо ти не маєш базових історичних знань. Медіа дозволяє поєднати відірвані від реальності предмети із життям. Пригадую ситуацію, коли був присутній на уроці хімії, де була тема про оксид кальцію, тобто вапно. Вчителька багато розповідала про формули, валентність і таке інше... Але чому б було не розпочати урок із показу римських акведуків, які стоять тисячоліття завдяки вапну, не продемонструвати фільм про давнє будівництво, із циклу «Діскавері», наприклад? І це був би суто медійний прийом.

Якщо робити медіакультуру не обовязковим предметом у школі, а, скажімо, гуртком після занять — є в цьому сенс?

Ні, я вважаю, що це має бути обов'язквий предмет у розкладі, бо медіакультура — це предмет, який реально готує людину до життя в інформаційному суспільстві. Без розуміння того, що сучасне суспільство інформаційне, що людина повсякчас опиняється під впливом великого потоку інформації (не завжди доброякісної й добросовісної), я просто не маю права випускати дитину зі школи у великий світ, бо тоді вона буде беззахисною перед медійними впливами.

***

Сергію, насамкінець таке питання — за цей період, що ви пропрацювали директором школи, можете назвати своє найбільше досягнення та найбільшу перешкоду чи несподіванку, з якою зіткнулися?

Досягнень особливих немає — йде нормальна робота, вона мені подобається. Мабуть, найбільше досягнення полягає в тому, що вдалося повернутися — психологічно повернутися в освіту. Адже майже 20 років не працювати в школі — це великий термін, і він потребував від мене досить серйозної адаптації. Коли прийняв для себе рішення повернутися в освіту, в мене були побоювання, що буде все зовсім інакше. Але дві речі мене вразили у вересні-жовтні, і продовжують вражати зараз. Точніше, річ одна, але вона має два наслідки — школа лишилася радянською. Вона лишається радянською в найгіршому розумінні цього слова, вона є забюрократизованою, нераціональною, боягузливою.

Я побоювався, що мої навички й знання будуть настільки застарілими, що не знадобляться зараз. Виявляється, ні. Є певні зрушення, нова нормативна база, але я відчув, наче повернувся від учора — за ніч прийняли декілька законів, але загалом все те саме. З одного боку, це погано, бо школа не має бути такою, й мене це не задовольняє. З іншого боку, для мене це стало позитивним моментом, бо не довелось активно переучуватись. А от навички директора школи — це зовсім інші навички, шкода, що в нас не вчать цього окремо.

А діти змінилися?

Діти завжди різні й завжди однакові. Вони, з одного боку, змінюються, бо світ змінюється навкруги. З іншого ж боку, є певні вікові особливості розвитку людини, які лишаються без змін, бо насамперед зумовлені фізіологічними причинами.

З дітьми важко працювати тим, хто не готовий визнавати себе неправим — це завжди так було. Є певна частина вчителів, яка категорично відмовляється освоювати комп'ютер, принципово не хочуть долучатися до соцмереж: от, мовляв, вчили ж так 35 років і далі так будемо вчити. Але ж світ змінюється. Знаєте, я взагалі далекий від фрази «треба любити дітей». Не треба їх любити — можна любити дружину, батьків, своїх дітей. А до учнів треба ставитися з повагою як до людей, які менше знають, мають менше досвіду, але треба поважати їхню думку.

Я можу не погоджуватися з їхніми думками, але це ще велике питання: хто з нас помиляється. Я вчився 30 років тому, вони вчаться зараз. І вони знають набагато більше за мене в певних галузях. Гарно знають англійську мову, знають більше предметів.

Якось, ще 20 років тому, я спробував прийти й повчитися два тижні у 10 класі, але кинув серед тижня, бо відчув, що так можна ж і схибнутися :) Сучасні діти вчать і запам’ятовують надзвичайно складні речі, я так не можу. Але величезна кількість інформації осідає в їхніх головах невимовною кашею, в них багато проблем із цілісністю сприйняття світу, розумінням причинно-наслідкових зв'язків. Наше завдання, завдання дорослих досвідчених людей — допомогти молодим людям зрозуміти самих себе, навчитися сприймати світ у всій його складності й різноманітті. Ось над цим і працюємо :)

comments powered by Disqus