Шкільна медіаосвіта: про «Гаррі Поттера» і свободу слова

Фото: potter-base.ru

Перехід від теорії до практики є важким процесом у викладанні будь-якої дисципліни. У школі чи університеті часто цього кроку так і не вдається зробити – все завмирає на етапі абстрактних конспектів, які ніяк не можуть наблизитися до реальності. Перехід до практики тим важчий, коли йдеться про новий предмет, а саме медіакультуру. Не так давно методисти навчали педагогів, а тепер учителі вже мають проводити уроки з дітьми. Звісно, не в усіх школах – а в першу чергу в тих, які беруть участь у всеукраїнському експерименті із впровадження медіаосвіти.

В основі нового курсу – комунікація (обговорення медіапродуктів на уроках) та медіатворчість – разом ці компоненти сприятимуть розвитку критичного мислення в дітей, переконані реалізатори медіаосвітньої ініціативи. Підходи до медіаосвіти вже були викладені у першому підручнику з цього предмету (для студентів), який минулого року видала Академія української преси. Тепер же видано логічне продовження – книжку «Практична медіаосвіта: авторські уроки». Автори збірки – українські медіапедагоги-практики та науковці. У виданні наведено зразки вже випробуваних уроків для школярів: із структурою заняття, запитаннями, додатковими матеріалами, порадами для вчителів. Як зазначають у передмові редактори-упорядники збірки Оксана Волошенюк та Валерій Іванов, «збірка зафіксувала здобутки двох років і є певним репрезентативним відбитком того, як сьогодні практики уявляють собі медіаосвіту. Пройде небагато часу, і ці уявлення зміняться, але для нас важливо, що цей поступ зафіксовано».

Медіакритика на уроках?

Простір для фантазії в такій сфері як медіосвіта широкий, тому в одну книжку вмістити всі ідеї та проблеми складно. Однак видання цікаве продемонстрованими замальовками того, що ж покажуть і розкажуть дітям на уроках із «Медіакультури». Всі уроки розподілено на декілька блоків, що відповідають програмі курсу: загальний розділ про медіа та масову комунікацію; інтернет-грамотність; аналіз медіатекстів (окремим блоком є кіноосвіта). Перший розділ найбільш теоретичний – за тематикою нагадує програму першого курсу факультету журналістики: складові комунікації, історія та види медіа, законодавство про ЗМІ і свободу слова, поняття інформаційного суспільства, цифрової нерівності тощо. Також із учнями запропоновано обговорити такі питання: які ЗМІ вони дивляться, яких передач їм не вистачає, чи вся інформація є об’єктивною, які загрози несе обмеження свободи слова. Є й прикладні завдання: порівняти новини, що повідомляються того самого дня в різних ЗМІ, проаналізувати, які там є джерела інформації, яку новину подають головною.

Ці теми містять найменше практичних завдань, але є одними з найскладніших у книжці. По-перше, є ризик, що учням буде нецікаво – через перевантаження теорією й віддаленість від їхнього щоденного життя таких тем як, наприклад, міжнародні акти у сфері інформаційного суспільства. По-друге, підготовка вчителя має бути справді високого рівня: прочитати базову лекцію про захист свободи слова нескладно, а от обговорювати верстку новин та об’єктивність ЗМІ – це завдання для медіакритиків, яке не те що у школах, а у вишах важко виконати. Тож хоча необхідність цих тем не викликає сумнівів, але цікаво, на якому рівні буде дискусія у класі – і чи буде вона взагалі, а чи обмежиться все теорією та викладом положень законів.

Про кібербулінг і комікси

У розділі про інтернет-грамотність увагу зосереджено на моделюванні та обговоренні ситуацій, які можуть виникнути під час користування інтернетом. Зокрема йдеться про кібербулінг, тролінг і небезпеки, що несе повідомлення особистої інформації в мережі. Мабуть, упорядники збірки навмисне надмірно не заглиблювались у тему інтернету, адже для цієї теми є уроки інформатики, та й загалом у книжці так чи інакше багато уроків пов’язані з новими технологіями: учням пропонують шукати інформацію в інтернеті, готувати презентації.

Найцікавіше у книжці – це блок «Медіатексти: аналіз, запобігання маніпуляціям і створення». Саме він найповніше втілює ідею медіаосвіти: з одного боку, тут пропонуються підходи до осмислення та критики медіа, з іншого – творчі завдання. При цьому більше уваги приділяється не таким буденним заняттям, як фотозйомка (хоча й про основні помилки при фотографуванні згадується), а більш оригінальним, як-от проектування і розроблення коміксу. Причому всі етапи роботи та особливості коміксів аналізуються детально, а дітям пропонується створити їх самостійно. Одним із найскладніших у технічному плані є «Кейс-практикум зі створення анімаційного фільму» за допомогою програми Synfig Studio. Тут уже потрібна або серйозна підготовка викладача, або ж сильний інтерес учнів до освоєння цієї програми – оскільки базових вмінь роботи з комп’ютером не вистачить.

Вирізняється оригінальністю урок про аналіз візуальних історичних текстів – фотографій, реклами, карикатури, плакатів першої половини 20 ст. Акцент зроблено на роботі з політичними плакатами часів Першої світової війни у США, Британії, Росії, Італії, Німеччині. Учням пропонують припустити, яка мета створення цих плакатів, на яку аудиторію вони розраховані, чиї погляди висловлюють. Власне, тут, як і в інших уроках про зображення, головний заклик – це не пасивно сприймати, а навчитися інтерпретувати картинку, намагатися зазирнути за кадр, зрозуміти, що будь-яка світлина – це вибір фотографа, і не завжди є реальним відображенням дійсності; щодо історичних знімків учням пропонують вгадати, де й коли їх було зроблено, що можна розповісти про той час.

Телебачення: шоу, реклама та кіно

«Аналіз телешоу: трансформація форматів і цінностей» – так називається один із уроків, про який хочеться сказати окремо. Тут згадуються такі шоу, як «Ікс-фактор», «Україна має талант», «Міняю жінку», «Голос країни», серіали «Моя прекрасна няня», «Вороніни» та інші. Автор уроку головний акцент робить на адаптації іноземних форматів до українського глядача. Так, учням пропонується переглянути англомовні варіанти й порівняти їх із українськими, обговорити способи, завдяки яким шоу пристосовують до нашої ментальності. Крім того, згадано вітчизняні успішні проекти, такі як «Майданс», «Вечірній квартал», «Розсміши коміка».

Звісно, тема адаптації важлива, однак ще важливіше в курс медіаосвіти включити детальніше обговорення цих проектів. Підлітки – цільова аудиторія багатьох телепроектів, і такі шоу стають важливою частиною їхнього медійного життя. Тому важливо обговорити детальніше прийоми, які застосовують режисери для утримання уваги глядача, дати почитати критичні публікації. В описаному уроці серед запитань до учнів є й такі: які цінності пропагує шоу? як ви розумієте вислів «розважання через злорадство»?

Важливо акцентувати увагу саме на цьому – але, звісно, не впадаючи в моралізаторство й не критикуючи улюблених героїв шоу.

Частину уроків присвячено захисту від інформаційних впливів, які складно контролювати – зокрема, рекламі. Учням пропонують обговорити найцікавіші для них рекламні ролики, а потім розглянути різні технології впливу в рекламі, проаналізувати неприпустимі чи некоректні рекламні повідомлення на вітчизняному телебаченні. Є також вправи з аналізу медіатекстів: потрібно знайти й підкреслити факти та судження. Учням дають два тексти – інтерпретації однієї події – виходячи зі знайдених суджень, потрібно встановити, кому вигідна така інтерпретація подій. Є окремий урок про маніпуляції, на якому діти мають самі створити інформаційне повідомлення, використавши один із вивчених видів маніпуляції. Це і є втіленням методу «руйнування сакральності теленовин», що застовується й на уроках зі створення випусків новин (детальніше читайте на MediaSapiens). Однак щоб досягти цілі, під час подібних завдань необхідно заводити розмову про роль журналістів та культуру медіаспоживання – власне, саме таких занять хотілось би бачити більше.

«Кіноосвіта, кінограмотність, кіноклуб» – це розділ, у якому окреслено відправні точки для впровадження цього напряму в школах. Найбільше уваги приділено основам кіномови, вмінню читати кінотекст: кадр і його композицію, освітлення, різновиди фокусу, погляд камери, плани тощо – це пояснюється на прикладі кадрів із різних фільмів. А на прикладі фрагменту з фільму «Гаррі Поттер і Філософський камінь» розглянуто, яким чином ці прийоми впливають на сприйняття героїв фільму. У розділі кіноосвіти окремий урок присвячено класичним українським фільмам, таким як «Звенигора», «Земля», «Тіні забутих предків». Такий баланс між іноземним та українським тішить – адже на рівні із сучасними популярними серед молоді фільмами слід намагатися включати розповідь і про вітчизняних видатних режисерів.

Отже, уроки, запропоновані у книжці, цілком відображають різноманіття підходів до медіаосвіти. Вони досить різні – деякі більше тяжіють до традиційної системи освіти, інші сміливіші у застосуванні нових практик викладання. Також відрізняються рівнем технічного оснащення – для деяких достатньо домашньої підготовки та обговорення, для інших потрібні проектори, комп’ютери. Є оригінальні приклади інтегрованих уроків, де з традиційними шкільними темами переплітається виклад театральної культури, музики, залучення нових технологій (так, цікавим є урок «Романтичний світ “Червоних вітрил” (повість “Червоні вітрила” і рок-опера Андрія Богословського)». Крім того, представлені приклади уроків для молодших класів, в які включено медіаграмотність – це аналіз мультфільмів чи пояснення впливу стереотипів.

З огляду уроків стає зрозумілим, що це той предмет, де багато залежатиме від ентузіазму вчителя і справжньої зацікавленості в темі, а не просто від прагнення вичитати програму. Тому підготовка кадрів – ключове питання, адже спектр тем у медіакультурі настільки широкий, що курсів із підвищення кваліфікації, безумовно, недостатньо: потрібна і постійна самоосвіта, а також такі заходи як школи з медіаосвіти для вчителів шкіл та вишів (їх проводить АУП), де справді намагаються охопити різні теми.

Щоб був ефект від уроків, треба виділити достатню кількість навчальних годин – це ще одна проблема. На початку кожного уроку є якась теоретична частина, потім багато практики та обговорення: щоб це обговорення було якісним, на останні 10 хвилин уроку його не залишиш. А в багатьох школах медіакультура може бути факультативом наприкінці навчального дня (зараз цей предмет включено до варіативної частини навчальної програми) – така обставина не сприяє системності та достатньо серйозному ставленню учнів, а також вимагає ще більше зусиль від учителя, аби зацікавити школярів. Якщо уявити, що цей предмет стоятиме в розкладі на рівних правах із фізикою чи біологією, тоді й максимально втілити головні ідеї курсу буде легше. 

comments powered by Disqus