Валерій Іванов: Завдання медіапедагогів – навчити дітей відрізняти якісну медіапродукцію від неякісної

MediaSapiens

В Україні з 2010 року діє «Концепція впровадження медіаосвіти Україні» (погоджена Постановою Президії Національної академії педагогічних наук України). Головна ідея концепції – сприяння становленню ефективної системи медіаосвіти в Україні з метою забезпечення загальної підготовки дітей та молоді до безпечної та ефективної взаємодії з сучасною медіасистемою. Концепція включає: експериментальний етап (20102013), поступове dкорінення медіаосвіти та стандартизацію вимог до медіаосвіти (2014–2016), подальший розвиток медіаосвіти та завершення масового запровадження (20172020).

Академія української преси фактично стала центром, який активно просуває ідею медіаосвіти і задля її втілення в життя реалізує спільно з різними партнерами, такими як, наприклад, Інститут інноваційних технологій та змісту освіти МОН України та Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України, низку програм. Зокрема, за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та програми «У-медіа» АУП провела кілька Літніх та Зимових шкіл для вчителів та викладачів. Видано підручник «Медіаосвіта та медіаграмотність». Зараз триває розробка навчально-методичних матеріалів.

Президент АУП професор Валерій Іванов розповів, що уже зроблено і що ще потрібно зробити задля масового впровадження медіаосвіти.

Міністерство освіти та науки нещодавно розіслало листа, в якому рекомендується введення курсу «Основи медіаграмотності» у школах та педагогічних вишах уже з наступного навчального року. Це означає, що цей предмет уже з наступного року буде введено, чи все-таки це поступовий процес?

Цей лист означає легітимізацію цього напрямку освіти. Він рекомендує запровадити курс «Основи медіаграмотності». Причому саме медіаграмотності. Він також виключає спекуляції щодо розуміння медіаосвіти й визначає, що медіаосвіта, медіаграмотність – це критичне сприйняття медіаматеріалів, а не просто використання медіа як ілюстративних матеріалів на уроках. Це прорив. Але він не означає, що всі із завтрашнього дня будуть уводити медіаграмотність у всіх школах та вишах. Перш за все тому, що недостатньо методичного забезпечення. Якщо для вишів таке забезпечення є – є програма, є підручник. То для шкіл усе складніше. Фактично експериментально програма працює завдяки окремим ентузіастам. Поки що немає легітимних, затверджених МОН програм, нема ані підручника для учнів, ані методичних посібників для вчителів. І це зараз найбільша проблема.

Це означає, що школи почнуть викладати курс на свій розсуд?

Не зовсім. Вони мають, згідно цього листа, запроваджувати курс. Але є ризик, що це впровадження може бути механічним, коли курс не набуде того змісту, який мав би виходити із розуміння медіаграмотності, визначеного міжнародними документами, наприклад, ЮНЕСКО [у документах ЮНЕСКО вказано, що медіаосвіта – це навчання теорії та практики опанування сучасних мас-медіа; це навчання слід відрізняти від використання медіа як допоміжних засобів у викладанні інших галузей знань, таких як, наприклад, математика, фізика чи географія. – MS]. Окрім того, вчителям, які раніше ніколи не займалися нічим подібним, буде складно проваджувати такий курс. Треба їм допомагати.

А що треба зробити, щоб хорошу ідею не було спрофановано?

Ми видаємо зараз (вони на стадії редагування) 36 типових уроків із медіаосвіти/медіаграмотності, які розробляли різні вчителі з різних куточків України. Це фактично авторські уроки, але ми їх обробили так, щоб можна було користуватися і в інших школах. Ось будемо проводити через міністерство навчальну програму для 8-го класу та для інших, щоб їх затвердити. Будемо йти до того, щоб дати в руки вчителям методичні посібники з викладання медіаграмотності, а в руки учням ‑ робочі зошити й підручники.

Тобто поки що програма запроваджуватиметься не з початкових, а зі старших класів?

Експеримент проводиться для 10 класів (зокрема вже зараз в окремих школах викладають предмет «Медіакультура»). Щодо предмету медіаграмотності, то це на розсуд навчальних закладів, із якого класу його впроваджувати.

Але тоді не може бути універсальної програми…

Абсолютно. І ми не будемо пропонувати універсальні програми, а покласні – з 1 до 11 класу.

Але таких програм ще немає?

Є авторські програми. Вони з низки причин не задовольняють нас. Тому ми вирішили проводити конкурси на розробку програм для різних класів. І переможцям цих конкурсів ми будемо пропонувати доробляти їх, щоб вони були нормального європейського рівня. Щодо робочих зошитів, то ми будемо їх перекладати й адаптувати до наших реалій.

А досвід яких країн ви берете за основу?

Наприклад, є чудовий фінський робочий зошит для 9 класу. Він просто чудовий, бо має багатий ілюстративний матеріал.

Можливо, варто таким шляхом іти і в питанні підручників: перекласти кращі західні зразки, поки з’явиться те покоління педагогів, яке зможе розробити власне українські?

Це один із тих шляхів, який ми намітили. Зараз ми шукаємо гроші, щоб перекласти американський підручник із медіаосвіти. І ми будемо теж дивитися уважно на підручники, які є для школярів у західних країнах. Але вони мають бути адаптовані.

Ми також будемо й надалі проводити заходи для підвищення кваліфікації вчителів. Ми вже провели серію літніх та зимових шкіл для вчителів, серію семінарів і охопили практично всіх вчителів, які беруть участь у експерименті.

Але це ж не так багато?

Для України це справді небагато, бо їх приблизно сто. Але ми будемо продовжувати цю роботу.

А коли черга дійде до сільських учителів?

Справді, тут є проблема. Ми думаємо зробити на основі модулів невеликі ілюстровані посібники, які можуть дійти до всіх шкіл. Навчальні, інформаційні ресурси, які ми надаємо, є на нашому сайті. Також ми створили Google-групу, в яку входять близько 200 медіапедагогів із усієї України. Зараз ми розробляємо портал для вчителів, які викладають медіаграмотність.

Можливо, є сенс проводити вебінари?

Ми проводимо вебінари, й вони показують високу ефективність. Бо в проекті задіяні ентузіасти. Ми не знаємо, чи будуть ефективними вебінари для тих, хто не є ентузіастом. Тут є проблема. Але ми дамо інструменти викладання всім.

Я знаю, що є певні відмінності в розумінні самого предмету медіаосвіти, наприклад, між вами й окремими представниками Академії педагогічних наук…

Я би так не узагальнював. Академія педнаук – велика інституція. І більшість тих, хто займається питанням медіаграмотності, зокрема Інститут соціально-політичної психології, має правильне розуміння медіаграмотності. І я так кажу не тому, що воно суголосне з моїм розумінням, а тому, що воно закріплене в документах ЮНЕСКО. Але справді є частина вчених, які розуміють медіаосвіту тільки як використання медіаматеріалів у якості ілюстративних матеріалів на інших заняттях. Звісно, такий погляд має право на існування. Але ми досягли того, що в документах МОН і в наших програмах, які вже рекомендовані Міносвіти, закріплено розуміння медіаграмотності як критичного погляду на медіаматеріали.

Тобто тут не буде різночитань, наприклад, на регіональному рівні, коли почнуть впроваджувати курс у життя?

Ні. Чітко в програмах усе прописано.

Щодо критичного погляду. Я також знаю позицію деяких експертів, які вважають, що потрібно не лише спонукати дітей до вироблення критичного погляду на медіа, а й учити їх використовувати медіа для саморозвитку.

Я знаю, що є такий погляд. Але тут немає небезпеки. Справа в тому, що діти й так використовують медіа для проведення часу. І я бачу наше завдання в тому, щоб навчити дітей тих індикаторів, за допомогою яких вони розрізнятимуть якісну медіапродукцію від неякісної. Наприклад, таких індикаторів, як провідні журналістські стандарти. Але це мають бути не просто знання, а навички. Я вважаю, буде дуже цікаво, якщо діти навчаться робити медіаматеріали самостійно: знімати сюжети, писати замітки. У нас один із центрів медіаграмотності, в Криму, якраз займається аудіовізуальною медіаграмотністю. Цим шляхом йдуть і скандинавські країни.

Вам не здається, що тут закладається певний конфлікт? Сьогодні йде дискусія щодо того, хто є журналістом. А такий підхід до медіаграмотності розширює коло людей, які можуть себе вважати журналістами. Чи не знизить це якості журналістики як такої ще більше?

Насправді це велика проблема – розуміння журналістики як професії. Мені здається, що не потрібно нічого вигадувати. Журналістика абсолютно відкрита професія. Звісно, добре, коли журналіст має фахову освіту, але він може бути журналістом і не маючи такої освіти. Тоді бажано, щоб він опанував базові стандарти професії. Але є ще таке визначення професії журналіста – це людина, яка отримує свої основні прибутки шляхом професійної журналістської діяльності. Якщо це так, то у світі вважається, що це журналіст. Звісно, є громадянська журналістика, блогерство. Від того, що діти не вмітимуть робити якісні матеріали, легше не буде. Ті, хто має бажання, все одно буде займатися блогерством.

На Заході є спеціальні програми, спрямовані на навчання не лише дітей, але й батьків.

У нас якусь частину цього поля (тобто роботи з батьками) намагається захопити Національна комісія з питань моралі.

Яким чином?

Вони рухаються в обмежувальному напрямку, щоб учити батьків обмежувати медіаматеріали для дітей. Я вважаю, це принципово неправильно. Наші діти все одно зможуть обійти ці заборони. Хоча, звісно, батьки несуть відповідальність за те, що переглядають їхні діти. І тут, мені здається, в першу чергу йдеться про те, щоб батьки були на рівні дітей в опануванні медіа, щоб вони хоча б мали уявлення про те, де їхні діти в медіа і що вони там роблять.

comments powered by Disqus